Стиснення. Розтин

Тренер говорив років десять тому:

— Не поспішай, а то встигнеш!

Жартував, звісно. Перебільшував. Але був правим в основному — поспіх справді руйнує.

У житті трапляються моменти, коли ти робиш паузу, коли спішити більше не можеш. Вимушено, чи добровільно. Світ наче каже тобі: «Зостановися. Подивись. Подумай.»

І Ліка нарешті видихнула, двері до вагону зачинилися. Вмостилася на незручному стільці й думає. Вона набирає текстом те, що давно хотіла сказати Міші. Нехай він і кінчений як людина. А все ж є що згадати... І є за що подякувати.

Ліка спробувала набрати мамі. Востаннє телефонувала їй ще в середу. Тепер же дзвінок не йшов. Добре, що інтернет хоч ловить у метро.

Холодні різкі потоки б'ють по долонях. Вона заходить в Інстаграм. Нарешті записується на пробний безкоштовний урок англійської. На завтра, на одинадцяту. Далі переходить у «Збережені», де вже майже пів року посилання на електрогітару. Все ж варто купити. Варто.

Не завжди нам у цьому житті вдається щось зробити своєчасно. Однак... Краще пізно, ніж ніколи.

Клац. Завібрував смартфон. Замовлення оформлено.

Ліка підняла погляд. Як і раніше, пасажирів не було. Потяг не зупиняється вже годину, жодні станції голос більше не оголошує.