Стиснення. Розтин

Ми з родиною переїхали до цієї квартири з неймовірно високими стелями. Австро-угорська архітектура, видовжені вікна, арки у під'їзді. Заходиш наче не додому, а до музею на екскурсію.

Власне, навпроти нового житла музей і знаходився. Краєзнавчий.

Тут справді буде спокійніше; з сусідів практично ніхто не живе, поверхом нижче — не люди, а комерція. І мені до роботи значно ближче, центр міста як не крути.

Ми притомилися за день, поки розкладали речі. Половина з них все одно ще була в коробках. Та ще й нерви попсував якийсь мужик на «Спринтері». Він запаркувався на весь наш вузький двір. До квартири проривався, казав, що привіз експонати. Готовий віддати недорого. І що я не пояснював йому, що це — не музей, що через дорогу йому потрібно. Словом, довелося сильно нагрубити йому. 

Мені здавалося, що я засну одразу ж, як опинюся в ліжку, тому що день виявився напруженим. В тім, в першу ж мою ніч тут я спав погано.

Ми вклали малого, самі вже заспокоїлися. І тут у під'їзді гримнули вхідні двері. Це вже за опівніч було, сходами закрокувало чуже важке взуття.

Бех! Гуп-гуп.

Я напружив слух, спробувавши зрозуміти, чи це зайшов хтось, чи все ж вийшов...

ГУП!

І знову.

Це що, той ідіот повернутися вирішив? Або ж хтось із сусідів? Хто взагалі поряд живе через стіну? Пара пенсіонерів. А з іншого боку? Там двері ізолентою сірою обмотано. Зверху й донизу.

Я піднявся злий. Дружина спить, малого теж не чути. Затихли й кроки, під'їздом більше ніхто не ходить.

Я вирішив виглянути надвір через фіранку. Ні, жодних автівок, нікого з людей. 

І щось... Щось зупиняє мене в цей момент, наче притримує руку. Не дає виглянути далі. Не можна, мовляв, вікно розстилати. Ставати повністю видимим. 

Стою я так, спостерігаю за музеєм. Тому що мою увагу привернуло одне з вікон там. Блимнуло всередині щось. Це... світло. Тьмяне, майже непомітне звідси. Чи-то лампа, чи свічка. Підморгує воно ще хвилин п'ять, дрижать чорні вигини на жовтому фоні. Чи це такі віконні рами, чи реквізит музейний? Що я можу розгледіти крізь білу тканину окрім невиразного, повільного руху десь там всередині музею?..

Дихання рівне, нерви заспокоїлися. Чудиться ж усіляке... Однак двері я все ж перекрутив ще раз. І внутрішні на защіпку клацнув. Повернувся до ліжка тихо. Після лежання в повній тиші, зміг накінець заснути.

А вранці, коли на роботу вийшов у під'їзд, біля поштових ящиків на виході раптом побачив надпис:

«Експонат №2: Людина, що не помітила пастку».

Темно-червона фарба. Користувалися трафаретом. Рамка внизу. Ні фото там, ні жодне інше зображення, а нерівно вирізаний та приклеєний до стіни шмат дзеркала.