Магічні острови

Завжди можна домогтися порозуміння. Особливо якщо його намагаються досягти двоє брехунів, які звикли недоговорювати.

О. Моя

У грека справді була юшка з фрикадельками як страва дня, а замість "запашних трав" зверху плавав кріп. Хоча, по суті, кріп — і трава, і запашна. Ми смачно поїли, і Аннет примудрилася поласувати ще й шматком риби, що залишилася від учорашньої вечері. Я повторив суп. О третій годині ми підійшли до готелю, і коли піднялися на другий поверх, нам зустрілася рота покоївок, озброєних відрами та ганчірками. Явно з наших номерів.

Плакат Аврори зі стіни в її номері зник, що вельми засмутило Аннет.

— Порвали, паразити! — зробила вона висновок.

— Не переймайся, у нас ще залишилися, і нових надрукувати зможемо.

— А моя риба вціліла? — побігла вона на балкон.

— Я б поостерігся її їсти.

— Ти маєш рацію, — знову засмутилася Аннет, — могли зі зла накачати в неї гидоти шприцом.

Боюся, я заразив її надмірною обережністю.

— Не біда, наловимо ще, — знову спробував я її потішити.

— Таку велику — навряд чи.

— А я не люблю велику і стару. Вона жорстка і волокниста, та й кісток багато.

— Дивись, моя зброя на місці!

— Чого завжди вдосталь, так це зброї. Краще б злидарів на роботу влаштували або ціни на островах знизили, — пробурмотів я.

Ми пішли до моєї кімнати. Я сів у крісло і заглибився в думки, Аннет почала розбирати зброю на моєму ліжку, щоб перевірити, чи все гаразд. Мій пістолет, який я залишив у номері, цілком справний — це я вже перевірив. Дуже скоро у двері постукали. Я дозволив увійти.

Аннет, стоячи на колінах біля ліжка, теж озирнулася. Чоловік, що увійшов, з бакенбардами і кучерявою чуприною, доповів, що до мене з візитом голова Магічної Ради. Після офіційного оголошення поріг мого номера перетнув Саруман.

Ну, я знав, що його звуть Ментор, але це пряме біле волосся і борода! Борода в нього була, до речі, темніша за волосся на голові. У коридорі юрбилася варта. Під балконом, напевно, теж. Саруман впевненою ходою пройшов до кімнати, і чоловік із бакенбардами безшумно зачинив за собою двері.

— Наробили ви там галасу! — посміхаючись, як ні в чому не бувало, сказав він і сів без запрошення в крісло, тоді як я підвівся зі свого, коли він зайшов до кімнати.

Я глянув у вікно. У протоці розвантажував ґрунт наш корабель. Навіть сюди долинав звук механізмів, і було видно, як швидко летіла порціями порожня порода на пагорб землі, що виростав у морі.

— Користуючись нагодою, висловлюю вам вдячність за порятунок своєї онуки. Але я тут не тільки за цим. Одинадцять членів нашої Ради розгублені і хочуть отримати більше інформації. Хочуть знати відповіді на свої запитання. З кожним роком дедалі важче стримувати їхні амбіції та нерозумні вчинки. А Магнус і Фредерік взагалі хотіли мене усунути з посади голови Ради. З ними було особливо важко. Отож, обговоримо ситуацію, що склалася. Вам слово!

Я ступив пару кроків до розчинених дверей на балкон і підняв прозору фіранку, щоб було краще видно.

— Люди, у яких є гроші, незадоволені вашою монополією на продовження роду в цьому світі. Вони теж хочуть собі "шматочок пирога", і тому зараз кораблі возять сюди ґрунт і насипають ще один острів, — я кивнув у бік балкона і відпустив фіранку.

Так цікаво спостерігати, як стріляє землею черговий суховантаж в оточенні наших катерів охорони. Дивився б і дивився, але треба було зосередитися на розмові. Я продовжив:

— Юридично ми не порушуємо жодних законів, і ви не можете заборонити нам висипати землю в море. Острів уже фактично існує, ви можете поглянути на нього. Ми ще підсиплемо землі, заб'ємо палі для зміцнення ґрунту і почнемо будувати готель. Потім посадимо траву і дерева. За пів року ніхто не зможе стверджувати, що цей новий, п'ятнадцятий острів не існував. Різниці не буде помітно.

— Але вона є!

— У чому ж вона?

— Там немає порталу.

— Ваші портали надійно заблоковані, і я припускаю, що ви вже спробували скористатися деякими з них. Ходи перекриті. Можливо, у вас і залишилися якісь дірки переходу, але вони нестабільні й калічать або знищують посилки, що відправляються.

— Але й ви не зможете скористатися нашими порталами!

— Так, але в нас вже є виробництва і підприємства, ми самодостатні й розвиваємося далі, а у вас немає нічого, крім готелів і вигідного розташування островів. Наша авіація позбавила вас зброї. Морська блокада, що стартувала сьогодні вночі, змусить ваші острови голодувати вже через якісь три-чотири, може, п'ять місяців. У вас багато грошей, але вони не їстівні. Рибальські баркаси будуть знищуватися, а родючих ділянок землі у вас мало, щоб прогодувати всіх. Збунтуються ваші власні мешканці. Ми ж сформуємо з них загони, озброїмо і нагодуємо їх, і вже вони воюватимуть із вами, а не ми. Ваші прихильники та агенти на континентах переметнуться до нас, щойно зрозуміють, що ви вже не такі сильні, як раніше. У нас преса, і, крім того, ми закидаємо листівками ваші острови та міста на суші, як це зробили сьогодні вранці.

— Що ви пропонуєте для мирного вирішення?

— Ви визнаєте цей острів, — я показав за вікно, — і дасте нам грамоту на право володіння ним, ну, наприклад, протягом п'ятдесяти років. Письмово зобов'язуєтеся не влаштовувати диверсій і нападів на наші об'єкти та людей. Ваші представники будуть на постійній основі брати участь у засіданнях спільних комісій, створюваних у разі подібних інцидентів. Ми чудово розуміємо, що контролювати консервативно налаштованих людей навіть ви не можете. Це було видно по Маєру. Але ми хочемо, щоб ті, хто противиться новому, бачили, що ви теж на боці закону, а не терору і свавілля. Ваші представники виноситимуть їм каральні вироки разом із нами.

— А після закінчення п'ятдесяти років?

— Ми передаємо острів вам, якщо не домовимося про інше.

— П'ятдесят років — багато.

— Згодні обговорити це питання.

— І ви знімете блокаду?

— Знімемо, — підтвердив я, дивлячись йому у вічі.

— Де підступ у ваших пропозиціях?

— Ваші портали залишаться закритими. Ми не віримо, що ви не потягнете сюди зброю, щойно ми повернемо їх вам знову. Таким чином встановимо статус-кво. Вам не дамо, і самі не зможемо скористатися ними.

— Скільки людей прийме ваш готель на новому острові?

— Згодні обговорити і це також.

— Там будуть ваші озброєні люди?

— Домовимося про характеристики дозволеної зброї та кількість людей у гарнізоні острова. Ми не хочемо, щоб ви нервували, маючи під боком військових, які вам не підкоряються. Але охороняти своїх людей на острові ми будемо. Можете виділити кілька людей із вашої митниці для огляду вантажів, що прибувають на п'ятнадцятий острів. Це щоб ви були впевнені, що ми не нарощуємо там військову присутність, але митом нічого там обкладати ми не дозволимо.

Саруман–Ментор відкинувся на спинку крісла. Останні хвилини він сидів, напружено подавшись уперед. Тепер розслабився і обмірковував сказане мною.

— Все ж таки, у чому підступ?

— Ми не хочемо війни. У цьому світі й так мало людей, війна спустошить його, — не бажаючи відверто брехати, сказав я і налив у склянку прохолодної води із соком.

Простягнув склянку йому.

— Дякую, — пробурмотів він і задумливо відпив пару ковтків.

Схаменувшись, запитав:

— Сподіваюся, вода не отруєна? Посміхнувся і допив воду.

— У мене було сімнадцять набоїв у пістолеті, — відповів я на його побоювання.

— Діти Магнуса і Фредеріка мститимуться вам, — продовжив він посміхатися, простягаючи мені порожню склянку.

— Вони перші почали, — відніс я склянку на журнальний столик.

— Так. Хто б міг подумати, що ми дійдемо до такого лише внаслідок необачних дій цього Маєра! Клятий недоумок, щоб його й земля не прийняла!

— Вбивство Марселетт було марним також.

— Не вона і не ви були метою Фредеріка. Втім, це я вже ляпнув зайвого. Мені час обговорити стан речей з уцілілими членами Ради і перевірити достовірність вашої інформації. Буде багато криків та емоцій, і я сьогодні навряд чи засну від головного болю і втоми.

— Таблетку від голови?

— У мене є ліки, — сварливо махнув долонею голова і, крекчучи, підвівся з крісла.

Я з ввічливості ступив кілька кроків до дверей і відчинив їх перед ним. Варта в коридорі напружилася. Старий вийшов, розвернувся за дверима і велично промовив:

— Прощавайте. Ми повідомимо вам про своє рішення".

А потім почовгав через стрій особистої гвардії. Я зачинив двері.

— І в чому ж підступ? — запитала з-за спини Аннет, і я здригнувся.

— Не підкрадайся так ззаду!

Вона мовчала весь час, і я забув, що вона була третьою під час переговорів. Дорого б цей старий дав за ту інформацію, що в моїй голові, та й Аннет її знати не варто. Війна не закінчиться навіть після підписання договору. Пенелопа все ще залишається на прицілі цих людей, і на себе я звернув їхню пильну увагу. Вони вже впізнали в мені охоронця Пенелопи Дельгадо.

Ми всі недоговорювали. Наші цілі не змінилися. Ми всі знали, які почуття киплять на дні наших душ. Адже в цьому протистоянні ми всі втрачали щось дуже дороге, і це не викликало любові до супротивника. Але нам справді не потрібна відкрита конфронтація. Поки що. Поки вони не ослабнуть. А коли ослабнуть, битви не буде й поготів.

Саме так повинна вестися сучасна війна — новими, цивілізованими методами. Виснажувати противника економічно. Геть старі прийоми, коли відчайдушно і поспішно молотять супротивника по голові сучкуватим дрючком, вибиваючи мізки і ламаючи кістки. Це давно застаріло. Хоча і не всі усвідомлюють, що так воно і є насправді. Старі методи теж вельми дієві.

Пенелопа говорила, що були спроби підкупу людей на важливих об'єктах. Пропонували колосальні суми. А найважливіший об'єкт — це широкий портал, про який маги не мають знати. Печери Магічної Ради, які малювала моя уява, все ще були повні золота, а за золото багато хто погодився б упасти в абсолютне зло. Зло часто непомітне. Причому за великі гроші зрада відбувається практично без докорів сумління. І зрада трапляється навіть серед чесних людей.

Людина переконує себе, що зробила лише маленьку поступку, вирішуючи свої фінансові труднощі, і далі все буде як завжди. Але це не так. Поселившись у душі людини, зло дає рясні сходи. Укушений абсолютним злом сам стає ним. І я теж ледь не звалився в абсолютне зло, коли загинула Марселетт.

До речі, треба буде повернутися через Портове місто і виконати свою обіцянку, дану поляку, — підкинути грошей за відомості про портал. І чи випадково обмовився Саруман щодо Фредеріка? Чи навмисно мені це сказав? У будь-якому разі він у цейтноті, у нього немає часу зібрати достовірну інформацію і прийняти правильне рішення.

— Ходімо пити до Лісандроса. Ми виграли цю війну, — обійняв я Аннет за плечі й зазирнув у її очі, — і ми живі! Скоро я підкажу тобі, як стати заможною і завести зграю псів.