Магічні острови

Не буває хліба без сиру, а хліба з сиром не буває без вина.

(французьке прислів'я)

— Вам пощастило. Мені вчора мій давній друг передав сир через знайомого капітана. А його сир — найкращий на обох континентах! Ви обов'язково маєте скуштувати цей сир із вином, яке я зберігаю саме для таких випадків! — зустрів нас волохатий грек у своєму закладі.

— Чудово! — зраділа Аннет. — А як же риба, вимочена у вині?

— А що нам може завадити насолодитися і рибою також? — щиро здивувався грек. — Ви ж не збираєтеся піти за пів години, як це зазвичай роблять приїжджі? Проходьте у дворик, немає потреби сидіти в приміщенні, коли спека спала і настає такий чудовий, тихий вечір.

Я його запевнив:

— Ми не поспішаємо, будемо сидіти допізна, і якщо ви заспіваєте мені пісню рідною мовою, то я буду вам тільки вдячний.

— Звідки пан знає, що я не тутешній? — запитав грек.

— Бачу. Я теж не звідси.

— Умова! Я заспіваю свою пісню, а ви свою.

— Згоден!

Аннет заплескала в долоні, і навіть Маргарита усміхнулася.

— А мені можна трохи вина? Я вже куштувала вино, — запитала вона тихенько в Аннет, але я почув.

— Розбавимо! І тільки один келих! — поставила умову моя супутниця, піднявши вказівний палець догори.

Грек пішов по нашу їжу. Сир був справді чудовий, а під вино й поготів. Відмінний аперитив перед головною стравою, але я попросив приготувати мені шматок м'яса. Ну її, ту рибу! Хіба що шматочок скуштую. Господар періодично зникав. У залі в нього був помічник напохваті, не рахуючи кухаря на кухні, тож він швидко повертався, зустрівши чи провівши клієнта, а клієнтів було небагато.

Маргарита розпитувала про плакат із зображенням Аврори, що висів на стіні в кімнаті Аннет, потім про саму Аврору, коли дізналася про її історію. Балакали про різні речі. Ми серйозно налягли на вино. Воно здавалося і не міцним, але я помітив, що краще не підводитися. Голова ясна, але ноги втратили з нею зв'язок через нервові оптоволоконні дроти. І навіть телепатія до ніг не пробивалася.

— Ну що, заспіваєте нам пісню своєю мовою про рибалку, який не повернувся з моря і його дружина сумує на березі? — запитав я нашого гостинного господаря, коли він поставив рибу і моє м'ясо на стіл.

Я відчував, що трохи сп'янів. Гарне вино! Він подивився на мене темними оливками очей.

— Навіщо таку сумну пісню?

— Хочу минуле пригадати, і дівчатам буде цікаво. Пісня дуже гарна.

Він відкашлявся і заспівав. Але це була не та пісня, яку співала Пенелопа. Хоча теж сумна і гарна. Тембр голосу господаря несподівано виявився глибоким, і особливої чарівності пісні додавали слова незнайомою, мелодійною мовою. І я раптом зрозумів, чому мене так пройняла і розчулила до сліз пісня, яку співала на кухні в Марселі Пенелопа.

Вона співала пісню розставання з дорогою її серцю людиною. Саме тому в її вустах ця пісня так зачепила мене і змусила очі стати мокрими. Вона вклала в неї занадто багато почуттів, уже знаючи про швидку розлуку зі мною. Вона співала серцем. Але нічим не видала свій смуток, оберігаючи мене. А я тоді нічого не зрозумів! Не зрозумів, що це пісня розставання зі мною.

Наш господар не встиг доспівати до кінця. Над низькою огорожею з'явилося кілька шоломів, і старший у патрулі варти суворо крикнув:

— Чого репетуєш? Мовчати! Припини ревіти! Хочеш, щоб сусіди знову на тебе скаргу написали?

— Це він на наше прохання співав. І співав дуже красиво, — заступилася за грека захмеліла Аннет.

— Штраф за цей гамір і порушення вечірнього спокою! І не втручайтеся, панянко! Не можна суперечити командиру наряду острівної варти!

— Офіцере, ми заплатимо штраф і не будемо порушувати тишу. Я думав, можна співати пісні до одинадцятої вечора, — спробував я залагодити ситуацію, але Аннет була іншої думки.

— Френсісе, чого ти перед ним вибачаєшся? Та пішов він Мерилінові в дупу з його правилами! Чим наш спів завадив цьому сумному селу? На цвинтарі веселіше, ніж тут!

— Дозвольте! — підвищив голос старший наряду на одну октаву. — Я ще й вас оштрафую за образу!

— Хіба можна образити лайно, називаючи його власним ім'ям?! — розсміялася Аннет, і я зрозумів, що вина було забагато.

Офіцер рішуче відчинив хвіртку з вулиці. Постаті вартових мною не сприймалися, я бачив тільки їхні фізіономії. Обличчя чотирьох підлеглих за спиною офіцера були суворі та щільно зсунуті. Змій Горинич, годі й казати! Маргарита насторожилася і навіть перестала жувати. Грек блиснув своїми чорними оливками під широкими бровами і, сердито пихкаючи, сів на відсунутий від столу стілець. В очікуванні подальших подій він схрестив міцні волохаті руки на грудях. Цей жест показав мені, що він стримується, але готовий вибухнути.

— Френсісе, дозволь мені врізати по цій вусатій мармизі! — показала Аннет вказівним пальчиком у бік вартових.

— Не думав, що ти так залежна від алкоголю, — відповів я, дивлячись крізь вино у моєму келиху на світильник, що висів неподалік.

Колір гарний.

— Не знаю, чи залежна я від чогось, але кого вдарити по обличчю, я зазвичай вибираю сама! — відповіла Аннет і підвелася з-за столу.

Стілець розлюченої фурії заскреготів по камінню дворика. Аннет не нахиляючись скинула свої туфлі. Я подав знак греку, коли він теж хотів підвестися і вже розплів свої товсті руки, суворо стиснувши волохаті кулаки.

— Вона засиділася в цій спокійній обстановці, нехай розімнеться.

— Але ж одна дівчина проти п’ятьох! — обурився грек.

— У вас будуть неприємності, а так скажемо, що вона мене захищала. Вона мій охоронець, — заспокоїв я докори сумління господаря закладу.

Я мляво колупнув охололий біфштекс. Узяв у руку ножик, щоб відрізати шматочок. "Ну от, зараз почнеться побиття шаблонних персонажів! — подумалося мені. — Можливо, справді допомогти їй? Та ні, головна героїня цього вечора має особисто відлупцювати негідників! Навіщо віднімати у неї частку слави?"

— Хех! — глухо видихнув старший наряду, коли Аннет у польоті вдарила п’ятами в його груди.

П’ятеро вартових повалилися одне на одного, наче доміно. Найнижчий у купі верещав, що йому хтось поцілив в око. Той, що підвівся першим, дістав ногою по щелепі і, закрутившись спіраллю, рухнув у кущі, що росли вздовж огорожі з боку кав’ярні. Я встиг побачити його очі, що закотилися під лоба. Ремінець його шолома порвався, і шолом упав із веселим каструльним брязкотом на землю.

— Чудово! — сказав я і відрізав шматочок біфштекса.

Грек уважно спостерігав за двобоєм, спираючись долонями на коліна, і його товсті волохаті руки підстрибували на ногах, що прагнули розпрямитися, аби кинутися в бійку. Права його нога відбивала чечітку п’ятою. Маргарита подивилася на мене й наколола виделкою черговий шматочок риби.

— Ах ти ж! — вигукнув хтось, і офіцер варти дістав кулаком в око.

Бац! Хрясь! Шарах! У-у-у! — зобразив здивування витріщеними очима останній із вартових, схопившись за пах. Розчервоніла Аннет підійшла до столика і хлюпнула у свій келих вина.

— Може, вже досить вина, Аннет? — запитав я обережно.

Клацнув затвор, і я простяг руку в напрямку відчайдушно впертого офіцера. Його голова з глухим стуком вдарилася лобом об каміння дворика, притиснута збільшеною силою тяжіння.

— Відпусти його, Френсісе. Я хочу подивитися, як він наважиться вистрілити в спину беззбройній дівчині, — усе ще стоячи до варти спиною, попросила Аннет.

— Вибач, але на сьогодні вже досить. Вони отримали по заслугах за те, що не дали нам насолодитися гарною піснею і смачною вечерею. Мерзотники! — після секундної паузи підбив я підсумок своєї промови.

Маргарита проковтнула пережовану рибу, квапливо допила розбавлене вино зі свого келиха, встала і дзвінким голосочком крикнула вартовим, що підводилися на ноги:

— Як ви сміли в моїй присутності влаштувати бійку з гостями нашого острова?! Я Маргарита Валенштайн і я обов’язково розповім дідусеві про вашу мерзенну поведінку!

Варта, усі як один, впали на одне коліно, вдаривши себе правою рукою в груди і схиливши голови. У декого з них шоломів на голові вже не було. Начальник патруля слабо поворухнувся, але не зміг підняти голови.

— А ти скільки будеш там валятися? Хіба тобі невідомо, як має поводитися вартовий, коли розмовляє зі мною? — звернула свою увагу на нього юна гидота.

— Вибачте, ваша світлосте, — ввічливо виправдав я нечемність начальника варти, одночасно підвищивши титул Маргарити, — це я його притримав, щоб він не наробив дурниць, і зараз я його відпущу.

Офіцер варти натужно підвівся і теж став на коліно. Опустив голову, хитаючись з боку в бік.

— Повертайтеся до казарми і пришліть сюди нормальну охорону, щоб вони провели мене додому, — наказала Маргарита і сіла за стіл доїдати рибу на своїй тарілці.

А вона починає мені подобатися! Розпещена, звісно, але іноді її гонор доречний. Варта пішла, швидко зібравши на полі бою загублену амуніцію та зброю.

— Як би вони не помстилися нашому господареві, — висловила несподівано тверезу думку захмеліла Аннет.

— Я не дозволю їм це зробити. Найменша скарга від нашого милого господаря — і я їх розжалую та зашлю геть із островів, — заявила Маргарита і попросила ще вина.

— Ні, — похитала Аннет головою, — на сьогодні вже вистачить вина всім! Навіть розбавленого!

— Але нам із господарем дозволь ще випити по келишку, — попросив я, — треба ж стрес зняти.

— По одному, — підняла догори вказівний палець Аннет, сідаючи на свій стілець.

— Ще рибки? — запропонував я, взявши лопатку на таці з рибою.

— Мабуть, — погодилася ненаситна покоївка.

Я повернувся до Маргарити: — А вам, поважна пані?

— Ні, дякую вам, я наїлася, — вона задоволено поплескала рукою по своєму животику.

— Так, вельми помітно. Ваш шлунок уже на два розміри більший за ваші груди.

Вона сердито насупилася. Купилася на мій ввічливий тон? Дарма! Не люблю я пихатих панянок!

Пісню я так і не заспівав. До того ж, здається, усі забули про мою обіцянку. Новий патруль варти підійшов до кав'ярні; командир загону увійшов у хвіртку й схилив коліно. Ми на той час уже наїлися, а Аннет навіть трохи протверезіла.

Маргарита попрощалася з нами й вирушила додому в оточенні охорони. Її вже, напевно, давно шукають. Хоч би не виявили сукню на дні затоки раніше за її повернення. Влаштувала переполох, малеча. Даремно ми її взяли з собою, але без неї все могло обернутися погано. Втім, якби її не було, я б не дозволив Аннет розмахувати ногами. Вирішили б усе мирно. А око в того офіцера було гарне! Миттю запливло!

Господар кав'ярні не хотів брати з нас гроші і, виблискуючи у вечірніх сутінках темними очима, казав, що в житті не бачив захопливішого видовища, ніж сьогодні. Я все ж таки сунув йому гроші в долоню з товстими пальцями на волохатій руці — не грабувати ж його чебуречну.

Аннет розсипалася в похвалах його вину та рибі. Я починаю думати, що в той час, коли вона не вміла доладно говорити й мовчала, у нас було менше проблем. Я маю на увазі її суперечку з вартою.

Ми неквапливо повернулися до нашого готелю. Я попросив подати нам у номер охолоджену воду із соком та фрукти. Ми з Аннет сіли на балконі й вели неспішну розмову, обговорюючи книжки, які Аннет читала Аврорі в замку.

— Коли? — запитала вона раптом, облизавши розбиту кісточку на пальцях.

Я подивився на зап'ястя:

— Через двадцять хвилин.

— Хвилююся чогось.

— Усе буде гаразд! Вже кортить скуштувати твою рибу. От якби з пивом! Шкода, що вона ще не готова, — я трохи розвернувся у кріслі, щоб глянути на рибу, що висіла в драпуванні москітної сітки.

— Не хочу риби, наїлася сьогодні. Ти не сердишся на мене за те, що я там влаштувала?

— Ні. Сам на межі. Тобі потрібно було випустити пару. Я розумію.

— Сходжу в твій туалет. Неохота до себе йти. Можна?

— Іди.

Вона підвелася і, поправивши пасмо розпущеного волосся, безшумно ковзнула босоніж у кімнату. Я знову глянув на годинник. Минуло лише дві хвилини! Потрібно подумати про щось стороннє, а немає жодної думки. Дивно ми влаштовані. То квапимо час, то просимо його зупинитися. Важко йому з нами. Усім не догодиш. А цікава думка! А що, як так? Я задумався. Повернулася Аннет, залізла у своє крісло з ногами й почала нервово гризти якийсь фрукт.

Я ляснув мошку на щоці. Так і загризуть нас, доки дочекаємося подій. Треба принести спіральки "Раптора", мені їх Пе передала. Їй сказали, що тут комарів, як у заповіднику з розведення кровососів, ось вона й подбала. Цікаво, навіть про таку дрібницю не забула. Справді піклується? Думає про мене? Після тієї пісні грека і моїх думок про Пенелопу я став по-іншому дивитися на неї і навіть сердитися на неї перестав. Я сходив у кімнату по спіральки, повернувся, підпалив парочку і залишив тліти на столі, на блюдечку.

— Почалося, — сказав я.

— Де? — підстрибнула Аннет у кріслі.

— Нуль один, нуль два, нуль три, нуль чотири, нуль п’ять, нуль шість, нуль сім, нуль вісім, нуль дев’ять, нуль десять, нуль одинадцять... — сказав я у відповідь.

— Що ти робиш? — перебила мене Аннет.

Здалеку, наростаючи, долинув гуркіт.

— Визначав відстань до того острова. Світло долітає до нас швидше за звук, тому спочатку ми бачимо спалах, а потім уже чуємо звук. Триста сорок метрів на секунду.

Вдалині глухо бухало, гриміло, тріщало, і один раз у небо злетіли, як феєрверк, бризки вогню.

— Це за о-он тією горою, тож ілюмінації ми побачимо мало, але, судячи з усього, там зараз пекло, — сказав я, приклавши долоню човником до вуха.

— Щось чуєш?

— Так. Люди волають, благаючи про швидку смерть, а її немає. Тільки полум’я.

— Жартуєш?

— Ні, так на будь-якій війні. Але іншого шляху немає. Не напади ми — жертв було б більше.

Я встав.

— Піду спати. На добраніч, Аннет. Нам потрібно бути завтра бадьорими, підтягнутими й у всеозброєнні. Лягай і ти також.

Вона потягнулася до таці, що стояла на підлозі балкона, і налила у прозору склянку напій зі скляного глечика.

— Я посиджу ще трохи. На добраніч, Френсісе.