Магічні острови

Віра — це коли ти нічого не знаєш наперед, але впевнений, що буде саме так, як ти собі це уявляєш.

А. Моя

Вранці над сусіднім островом з-за гори здіймався чорний дим. Ніби вулкан прокинувся. Я вийшов на балкон, позіхнув, потягуючись, і з подивом помітив солдата під балконом. Значить, почалося! Треба діставати грамоти і... Згори пролунав високий дзвінкий звук, я задер голову, щоб поглянути в небо. Високо над містом пролетів чорний дельтаплан, і вниз від нього летіли аркушики паперу.

Ну звісно! Ми ж обговорювали питання про інформацію для жителів островів. Юзефу дали завдання надрукувати прокламацій. Здалеку лунала безладна стрілянина. Шансів поцілити в дельтаплан у них не було, надто високо летів, та й швидкість у нього вища, ніж у птахів. Треба правильне випередження давати. На балконі з’явилася сонна і сердита Аннет. Видно, що не виспалася.

— Що тут? — втупилася вона на вартового під балконом, а він підвів голову, роздивляючись її.

— Нічого особливого. Нас чекають у палаці Ради Магів.

— Самі підемо чи будемо чекати запрошення?

— Швидше впораємося — більше буде часу на відпочинок, — відповів я, і вона посміхнулася.

Ну ось, зовсім не важко підняти їй настрій на кілька пунктів.

— Зброю не бери, все одно заберуть. А якщо доведеться швидко тікати, то ми не зможемо її повернути.

— Я і кулаками їм покажу, що означає загін Марселетт!

— Не недооцінюй їх. Ми матимемо справу з особистою охороною магів. Вони міцніші за просту варту. І ось ще що...

Я нахилився до її вуха і прошепотів кілька вказівок.

— Це на випадок іншого сценарію. Коротше, стій поруч і роби як я, не вдаючись у розпитування. Кожна секунда буде дорогоцінною. Може все піти не так, як ми думали тиждень тому. Адже навіть якщо намагаєшся діяти правильно, очікуваний результат не гарантований. Але, зрештою, ми мусимо робити все від нас залежне. І, найімовірніше, варіант нашої поведінки вибиратиметься моїм чуттям. Я йому більше довіряю, ніж десятку радників. Снідати не варто, і пити теж. Якщо поранять у живіт — це кінець при повному шлунку. Одягаємося і йдемо. Не забудь на розбиту кісточку пластир наклеїти, а то рукавичками тільки розітреш.

Ми розійшлися по своїх кімнатах з балкона, де говорили біля балюстради. Вона на своїй стороні балкона, я на своїй. Спорядилися. Вона вперше за час перебування на островах вдягла свою бойову уніформу. Я теж вліз в обтислий костюм, в якому обстежував вночі підступи до палацу засідань. Мені його пошили за наказом Марселетт. Давно. Уже так давно. Я мимоволі ніжно погладив костюм на грудях. Може, намагався пригадати дотик її дбайливих рук?

Спустилися з Аннет вниз, у вестибюль. Вона не забула вдягнути мітенки, як і я. Внизу нас насторожено зустріли з десяток солдатів зі зброєю напоготові і, судячи з форми, що відрізнялася від них,- два офіцери з охорони магів. Гостей не було, і за стійкою адміністратора стояла зблідла жінка, яка нас заселяла. Нас не потривожили, не стали ламати двері та вриватися до номерів — це цікаво.

— Показуйте дорогу, ми готові до візиту, — спокійно сказав я, не звертаючи уваги на пронизливі погляди офіцерів.

Аннет поблажливо усміхалася спираючись долонею о стегно.

— Ми все про вас знаємо, зараз ви нам відповісте на всі запитання! — сказав один із офіцерів навмисно грубим голосом.

— Якщо ти все знаєш, то навіщо нам відповідати? — хмикнув я, і Аннет посміхнулася ще ширше, примруживши очі.

Другий офіцер притримав товариша за руку і щось прошепотів йому.

— То ми йдемо чи мені самому шукати дорогу? У мене масаж о дванадцятій! — вдав я незадоволення і підняв до очей зап'ястя з годинником. У цій руці я тримав сувої вірчих грамот.

— А в мене басейн і смачна риба! — підтримала мене Аннет.

Це був блеф. І я маю на увазі свій масаж. Я не записувався на нього, занадто гарні дівчата там були. Хіба що лежати обличчям вниз. Нас вивели, оточивши з усіх боків. Повозки не було. Це вони даремно. Хотіли нас втомити чи принизити виглядом арешту?

Йшли ми дуже довго. Я, побачивши, що нам не подали екіпаж, навмисно йшов не поспішаючи, раз у раз звертаючи на узбіччя, щоб демонстративно зірвати квітку і, роздивившись, понюхати її. Офіцер, який погрожував нам допитом, аж підстрибував від люті.

— Чи не могли б ви йти швидше, на вас чекають!

— Якби на нас чекали, за нами надіслали б екіпаж. А якщо екіпажу немає, то й поспішати немає сенсу.

— Ну що ж, насолоджуйтеся! Це ваші останні хвилини на волі! — злорадно відповів він.

— Будеш розмовляти з нами без поваги, я тобі шию скручу, і мені нічого за це не буде, принаймні, до розмови з Радою. Тому закрий свою смердючу пельку, поки моя супутниця на тебе не розсердилася. Чи ти не чув про загін Марселетт?

— Це тієї...

— Стули рот! — обірвав його товариш.

— Ні! Продовжуй, і здохнеш просто тут, — звузив я очі, зупиняючись, — а разом із тобою і ці підневільні наймити. Я ж зрозумілою мовою пояснив, що і сам знайду дорогу до Ради, і мені нічого не буде за вашу смерть, як і за смерть солдатів, які охороняли склади зі зброєю. Тих, що вночі злетіли в небо!

Я простягнув руку в бік ріденького диму, що все ще підіймався над сусіднім островом, де були склади. Всі насторожено завмерли, зупинившись. Варта мимоволі спрямувала гвинтівки в центр. Поки що в опущених руках. Тільки Аннет розслаблено покрутила головою. Ніби розминалася перед бійкою.

— Вибачте йому, пане! — схилив голову другий офіцер. — Прошу пройти до Палацу Ради. На вас справді чекають.

— А мені вже здалося, що всі на цьому острові поголовно заражені глупством, — зауважив я, рушивши далі.

Але цей покидьок мене все ж зміг роздратувати. Я його запам'ятаю. Спокій, Френсісе, внутрішня врівноваженість і витримка! Тобі потрібно розслабитися і зосередитися, щоб сприймати інформацію навіть на рівні флюїдів.

Далі ми йшли хоч і не поспішаючи, але вже мовчки й не зупиняючись. Квіточок я більше не зривав. Просто мені їх шкода. Вони кращі за людей і красивіші.

Нас провели перголою з високими арками, де безперервними рядами по обидва боки стояла варта з автоматами в руках. Тут у них все суворо. Ми пройшли крізь рамку металодетектора. Він не зреагував на пластини, пришиті до форми. Можливо, відкалібрований на масивні речі. Добре, хоч не обмацували.

Вхід в залу один, і його охороняв просто величезний натовп люду, ще й снайпери на вулиці, кулемет... і скільки ще я не побачив? На ту гниду, яка намагалася мене вивести з рівноваги, я не дивився, але, мені здалося, він кривився радісно, відчувши себе в безпеці. Звичайна варта відстала ще на початку рослинного коридору.

У залу ми ввійшли у супроводі цих двох офіцерів, інша варта залишилася за дверима. Зліва крізь вітражні вікна на глянцеву світлу підлогу падали різнокольорові відблиски, ми крокували по них, і дзвінка луна вторувала нашим крокам під високою стелею.

А старці швидко приїхали на нараду після вчорашніх подій. Біля дальньої стіни зали у високих кріслах сиділи чотирнадцятеро чоловіків із суворими обличчями й похмурими поглядами. Я знав їхні імена та описи зовнішності, і тепер, дивлячись на них наживо, намагався швидко визначити, хто з них ким був. Для нас були важливі лише троє.

Голова — кремезний старий із прямим сивим волоссям, що сидів у кріслі по центру. Я його миттєво охрестив Саруманом. По праву руку від нього — злісний дідуган, який демонстрував в усмішці дірку в зубах. Одягнений він був у все чорне і правою рукою спирався на костур із фіолетовою кулею на наверші. Загалом виглядав він так, як я і уявляв собі мага в роздумах про цей світ.

В нього рябе обличчя і бородавчастий наріст біля лівого ока. Його звали до пари цьому образу — Магнус Куперфлят. Буде Коперфільдом. Третій — цілком сучасно одягнений чоловік у світлому костюмі у велику клітинку. Вік невизначений, із ретельно доглянутою борідкою з сивиною на квадратній щелепі. Він в окулярах із тонкою золотою оправою і вузькими скельцями. Фредерік Хартман. Цьому жодне прізвисько не пасувало. Хартман, коротше. Решта були не важливі.

— Вітаю вас, шановні панове Верховної Ради магічних островів! — я вклонився досить низько і трохи затримався в поклоні, щоб показати, що моя повага справжня.

Поруч і трохи позаду схилилася Аннет. Я скосив очі й відзначив про себе, де саме позаду нас стали офіцери, які нас супроводжували. Вони були праворуч. Випростався, і Аннет повторила за мною. Трохи повернув корпус. Це мені заощадить час. Якщо що. Мені ніхто не відповів, тільки голова кілька разів кивнув відсторонено і продовжував дивитися на вітражне вікно, немов вивчаючи утворений кольоровим склом візерунок.

— Я уповноважений, і це підтверджують мої вірчі грамоти, які я готовий пред'явити, — підняв я ліву руку, в якій був затиснутий сувій грамот, — вести переговори щодо тієї ситуації, яка склалася на теперішній момент. Розумію, що розбіжностей буде багато і нам не одразу вдасться дійти компромісу, який влаштує обидві сторони і призведе до мирного вирішення питання.

Я очікував гнівного випаду від старого в капелюсі та з костуром — старого чаклуна Магнуса, але першим почав "клітчастий піджак" Фредерік. Він говорив спокійно і трохи зарозуміло.

— А про що нам із вами розмовляти? Ви почали цю війну і зазнаєте нищівної поразки, як це було не так багато років тому. Чи ви думаєте, що на континентах немає відданих нам людей? Вони є в кожному домі й піднімуться за нашим першим словом! Ми заллємо кров'ю...

Все! Я відчував навіть шкірою, що план номер три буде найоптимальнішим, — подумав я, кинувши на підлогу перед собою сувій вірчих грамот із печатками на них. Пропозиції, викладені в нашому ультиматумі, начерки проєкту з мирного врегулювання... До біса цю дипломатію! Наші з Аннет шкури здеруть із нас живцем і, замотавши в них наші голови, відішлють на материк. Ці люди занадто поспішають і вони бояться. А страх — поганий порадник.

Грамоти не встигли впасти на підлогу, коли із дзвоном розбився вітраж у вікні. Дрібні уламки розсипалися по підлозі, і всі повернули туди голови. У мене ввімкнувся "швидкий погляд", і я спіймав пістолет, що влетів у вікно, підтягнутий моєю магією. Постріл у голову "клітчастого піджака", у голову противному дідугану з костуром. Я насилу розвернув корпус, хоч і став заздалегідь так, щоб це було легко зробити. Вистрілив один раз у голову тому офіцеру, який хотів бовкнути гидке про Марселетт, і в праве плече другому, що був розумніший. Рукою він пару тижнів рухати не зможе.

"Швидкий погляд" вимкнувся, і я, крикнувши Аннет: "За мною!", кинувся в бік розбитого вітража. Прикрив ліктями обличчя, вибиваючи раму. Я її обстежив пару ночей тому. Звичайна дерев'яна рама зі старими одвірками, які вже давно замінили б, якби не красива і, можливо, цінна мозаїка. Ми перестрибнули через низьке, по коліно, підвіконня, вибивши залишки високого вікна, прямо на зелений моріжок на краю урвища й підбігли до прірви.

Я впав животом на траву біля краю скелі, кинувши Аннет пістолет. Мені подобався цей пістолет великою кількістю набоїв у магазині. Там зараз залишалося тринадцять штук. Можна було впхнути ще один набій, але пістолет довго лежав схований на скелі, я не хотів, щоб в обоймі лопнула перетиснута пружина, та ще й у невідповідний момент. Пошукав рукою. Десь тут, на краю урвища, я залишив петлю мотузки, яка закріплена на карабіні вбитого в скелю гака. Забивати його було непросто. Треба було примудритися зробити це беззвучно. Я тоді кувалду ганчіркою обмотав, а потім ще й упустив її вниз. Ага! Ось ця петля! Ззаду почулися два постріли з мого пістолета. З даху з глухим стуком упало тіло вартового.

— Аннет, до мене!

Я сунув їй у руки десантер, що висів на мотузці, і забрав пістолет.

— Стрибай, я за тобою.

Вона схопила його і, блискавично клацнувши карабіном за кільце на ременях навколо грудей, без вагань стрибнула вниз, ногами вперед, на льоту розвертаючись обличчям до скелі. Я засунув пістолет за пояс на спині. З розбитого вікна показалися обличчя кількох охоронців. Пізно, друзі!

Ще коли я, намацавши пристрій, потягнув на себе мотузку, висмикнулася бухта восьмиміліметрового шнура, захована метром нижче у заглибині скелі, і, розмотуючись, полетіла вниз. Я цього не бачив, я знав, що так воно і було, і щойно Аннет зникла в проваллі, вужем ковзнув за нею на животі, головою вперед.

Ризикований трюк! Але краще ризикнути так, ніж ловити кулю сідницями. Я встиг схопитися за натягнутий альпіністський шнур і, крутнувшись, пружно повис на руках, опустивши у провалля ноги. Обвив натягнутий вагою Аннет шнур правою ногою і ковзнув униз. А рукавички справді рятують!

Угорі чулися крики, але я не надто боявся пострілів зверху. Гак, на якому ми висіли, їм непомітний. Верхня частина гори нависала над прірвою козирком. Треба міцно вірити своїм товаришам, щоб нахилитися над урвищем, поки вони тримають тебе за штани, і спробувати вистрілити по нас. Не думаю, що вони вірили одне одному так само, як я вірив Аннет, а вона мені. Аннет вже приземлилася і натягнула шнур під скелю, щоб ще більше убезпечити мене від вогню згори.

Ну, ось подобається вона мені! Я їй цього навіть не казав, сама здогадалася! Огинаючи гострі валуни, ми біжимо в той бік, куди я махнув їй рукою. Тепер буде найскладніше. Треба подолати удвох тридцять метрів у повітрі. Для цього я припас дошку, не покладаючись на власну левітацію. Одна справа — підняти невагому Аврору над підлогою, інша — Аннет над гострими скелями з пінистою водою між ними. Сподіваюся, варта не стоятиме там натовпом на вершині? Найімовірніше, побіжать в обхід скелі. Максимум пара людей залишиться, і нам пощастить, якщо це будуть не найвлучніші стрільці. По мотузці теж навряд чи ризикнуть спускатися.

По-перше, її треба намацати, по-друге, потрібно мати добрі мітенки, як у нас із Аннет. Тим більше, вона спускалася на десантері, що висів на тій петлі, яку я сунув їй у руки. І вчилася ним користуватися вона прямо на яхті. Розумниця! Зараз між нами і тим місцем, де ми спустилися, метрів двісті, і поривчастий вітер у цьому вузькому міжскельному просвіті — мені на допомогу.

— Стань на дошку!

— Я тебе ззаду обійму!

— Я не зможу підіймати нас і тримати захист одночасно. Стань попереду мене! Не сперечайся!

Аннет підкорилася. Я обійняв її, ставши на дошку позаду. Ми піднялися в повітря і, вихляючи, рушили до скелі, лівіше того місця, де були зараз. Згори видно не всю відстань, яку нам потрібно подолати, це нам теж допоможе. Навздогін стріляли, найімовірніше — двоє, але мені не можна було відволікатися і навіть дивитися по сторонах чи вниз. Я не відводив очей від тієї стежки, куди ми мали підлетіти. Нам пощастило, стрільці з них так собі. Можливо, допомогло те, що ми не летіли рівно — все ж таки важко керувати горизонтальним переміщенням. Мені це давалося найважче.

Аннет зістрибнула і, не озираючись, побігла вузьким карнизом за поворот скелі. Я за нею. Фіолетова куля з магічної зброї пролетіла неподалік від мене і пішла в море. Стріляли вже в пориві відчаю та досади. Аби вистрілити. Нас тепер надійно прикривала скеля. Тут десь була невелика заглибина, де я сховав зброю і рацію. Ага, ось ця ямка. Сильно не захистить, ну хоч не на відкритому просторі.

Ми вбігли в цю подобу невеликого грота, в якому заледве могли вміститися двоє. Гранати, пістолети, магазини і рація були на місці. Я їх заздалегідь приховав під пласким камінням. Не дарма я копав тут ямку, немов черепаха, що відкладає яйця, щоб скласти гранати, привезені на острови в сумці Аннет. Я вийшов в ефір і переговорив із Пенелопою про ситуацію, що склалася.

— Не панікуй, Френсісе! — озвався впевнений голос Пе. — Найзапекліших ти прибрав, і, можливо, це було правильним кроком. Зараз тим, хто залишився, потрібен час, щоб переосмислити реалії, і коли вони виявлять, що порталів у них немає, вони стануть набагато поступливішими. Ми вже розкидали листівки на всіх островах, в них докладно про це розтлумачено. Дай їм час, протримайся трохи. Ми вишлемо пару катерів. Вони з моря прикриють вас вогнем, якщо до вас підбиратимуться. Ви не поранені?

— Ні, ушкоджень не дістали. Хіба що садна на пальцях.

— До зв'язку. Катери будуть хвилин за двадцять. Подай сигнал ракетою, щоб вони вас помітили. А ми про всяк випадок підготуємо до вильоту дельтаплани. Зараз завантажимо на них боєкомплект, — закінчила Пенелопа і вимкнулася.

Аннет визирнула назовні, покрутила головою, прислухаючись.

— Ще нікого, — доповіла вона.

— Поки вони гору обійдуть, якраз і мине хвилин двадцять, а з того боку, звідки ми прийшли — навряд чи. Літати вони, найімовірніше, не вміють, — пригадав я дворецького Маєра і як він говорив те саме про машину графа.

Поки я це казав, відгвинтив коротку трубку від задньої частини саморобної ракетниці, вклав у неї сигнальний набій і знову загвинтив на місце. Тепер тільки вдарити донцем та бойком об камінь — і ракета злетить угору.

— Може, підкотимо кілька валунів, щоб було зручніше спостерігати з-за укриття?

— Давай, — погодився я, і ми почали ліпити "кам'яну бабу".

Важко, чорт! Кажуть, що в скрутні миті у людини з'являються додаткові сили. Можливо, це й так, але я такого за собою не помітив — все одно важко катати й складати каменюки! Через п'ятнадцять хвилин упоперек стежки височіла стіна з каміння, і в цій купі було кілька амбразур, через які було зручно не тільки дивитися, а й стріляти. Аби вони гранатомет із собою не притягли. А може, вони нас шукатимуть по всьому острову?

Я подивився вгору. Згори не закидають гранатами? Треба ще в цій виїмці в скелі стінку з каміння скласти, щоб від уламків ховатися. Зараз навіть найменший захист важливий. Якщо можна соломинкою прикритися — прикриюся! Головне — живими залишитися і не забувати, що я можу використовувати магічний захист. А то він у мене вічно запізнюється!

"Швидкий погляд" ближчий моєму матеріалістичному світогляду, ось я його і запускаю насамперед, на інстинкті. Хоча сьогодні в залі Ради все було не спонтанно, а сплановано ще вчора, розраховано по секундах. Час — найдорожча річ у всіх світах. Його багато, але іноді не вистачає якоїсь пів хвилини! Сьогодні вистачило.

— Ну ось! А в Лісандроса скоро обід. Він казав, що сьогодні суп із фрикадельками та запашними травами!

— Не наганяй туги, Аннет. Сам хочу жерти й злий, як собака. Не снідали ж через цих мавп!

— Я помітила, що ти злий. Ти завжди злий, коли голодний. А я собак рідко бачила… Разів п'ять, не більше. Вони теж злі?

— Вони дуже вірні й віддані. Якщо їх навчити, то можуть бути особистою охороною або навіть особистим військом. Ну, не всі породи, звісно. Але є навіть собаки, які вміють по деревах лазити й пірнати у воду. І няньки серед них для дітей є.

— Коли розбагатію, заведу собаку-охоронця, а краще двох, — сперлася ліктем об каміння Аннет, сидячи за нашою імпровізованою барикадою.

— Вижити спочатку треба, потім мріятимеш про багатство!

Почувся звук камінчика, що скотився. Я натягнув купол захисту на нас обох. Аннет визирнула в амбразуру.

— Йдуть.

— Стріляй, коли будеш впевнена у влучанні.

— Не стріляйте! — парламентер замахав палицею з білою ганчіркою.

Я подивився вгору, потім назад, потім на море. Наче нікого.

— Чого тобі? — гукнула Аннет.

— Дозвольте підійти, я без зброї!

— Ну, йди! — дозволила вона.

— Вам лист, — сказав парламентер, наблизившись метрів на п'ять.

Це мало парадоксально смішний вигляд. Листоноша Пєчкін чортів! Судячи з його тремтячих губ і рук, він був наляканий і працювати поштарем не мав жодного бажання.

— Краще б бутерброд приніс! — пробурчала Аннет, підводячись з-за каміння, щоб узяти конверт із рук чоловіка.

Я хмикнув, вміла ж вона видавати в напружені миті несподівані фразочки. Чи це в мене істеричний стан? Від надлишку адреналіну?

— Стривай, мало що там у конверті, — зупинив я її, — може, отрута. Нехай сам відкриває!

— А-а, точно, — відсмикнула руку Аннет, — а то раптом зачарували папірець, і він зараз вистрибне та поріже мені обличчя!

Чоловік завагався, наляканий нашими фантазіями, але все ж обережно розкрив конверт.

— Читай давай, що там? — поцікавилася Аннет.

— Тут пишуть...

— Ти не переказуй, а просто читай.

— Повноважному послу Френсісу Шевальєру... Тут дата стоїть і написано, що лист складено в Палаці засідань Ради. А далі текст: "Хоча ви і повели себе неналежно, зухвало порушивши правила передачі вірчих грамот і документів, Вища Магічна Рада островів готова вислухати пропозиції з мирного врегулювання конфлікту, що виник. Про що від імені Ради повідомляю вас. Голова Магічної Ради Ментор Валенштайн". Усе! — підбив підсумок парламентер.

— У вас є чим написати відповідь? — запитав його я і скосив очі на море.

Там швидким ходом ішли до острова два катери, підіймаючи високі буруни за кормою. Але вони були занадто праворуч. У цей же момент ожила рація. Чоловічий голос доповів, що два катери прибули в моє розпорядження і готові виконати будь-який наказ. Я взяв підготовлену трубку і, направивши її в бік моря, грюкнув об камінь. Бабах! Зелена ракета злетіла в небо.

"Пєчкін" злякався ще більше. Катери повернули на слід ракети.

— Дрейфуйте за милю від берега. У нас, здається, намічається порозуміння з протилежною стороною, — відповів я в рацію, і катери відвернули, відходячи від берега.

— Пишіть, — повернувся я до парламентера і знову зиркнув угору та назад. Наче нікого.

Можливо, і не пастка. Але занадто швидко вони порозумнішали. Чи все ж таки вміють швидко міркувати й робити висновки? Я понюхав трубку ракетниці.

— Цим прошу вас розпорядитися навести лад у наших номерах і на яхті, бо впевнений: після нашого відступу там, унаслідок обшуку, було вчинено безлад, — диктував я чоловікові, відкручуючи трубку на саморобній ракетниці, а той бурмотів:

— Не поспішайте! Вчинено безлад..."

— Прошу повернути на місце всі наші речі. Також пропоную провести о п'ятнадцятій нуль-нуль попередню розмову в скороченому форматі в номері готелю "Три королі", де маю честь мешкати. З боку магічних островів — голова Ради Магів Ментор Валенштайн, із протилежного — Френсіс Шевальєр. За підсумками бесіди щиро сподіваюся, що ми виробимо угоду про наміри сторін та шляхи подолання розбіжностей. З повагою, ваш покірний слуга, Френсіс Шевальєр. Закінчили писати?

— Зараз, — витираючи лоба, поспішає поштар.

— Підпис необов'язковий. У вас більше чотирьох годин, щоб організувати зустріч. Ідіть, і якщо я побачу хоч одного озброєного чоловіка на шляху до селища через годину — зустрічі не буде.

— Зрозумів, — заквапився чоловік і пішов назад, навіщось і далі розмахуючи хусткою на палиці.

Я зв'язався по рації з Пе і повідомив новини.

— Ясно, — відповіла вона, — будь там насторожі. Успіху тобі!

Катери розвернулися і відійшли в море. Видно, їм надійшло таке розпорядження, поки я говорив із Пе. Треба зачекати ще пів години, а потім підемо потихеньку. Впевнений, що в магів теж рації є, про розмову, яку я вів із Пе, передадуть швидко.

— А гранати куди? — запитала Аннет.

Я за звичкою пошкрябав щоку.

— Куди-куди! Не кидати ж! Потягнемо із собою до Лісандроса.