Магічні острови

Щоб я так жив!

(вислів, який часто вживає одна цікава нація)

На вигляд ми цілком собі взірцева парочка. Ходимо крамницями. Обідаємо у кав’ярні, яку вподобали. Я купив собі плавки, і Аннет уже не поводиться як перелякане звірятко, коли вдягає купальники. Ми придбали їй ще кілька штук, а заразом і кілька суконь. Інакше, що це за богемний спосіб життя — носити весь час одне й те саме?

Біля басейну кілька подружніх пар, і жінки не соромляться оголеності своїх тіл у купальниках. На моєму балкончику в затінку сохла рибина, яку я забрав з яхти й обмотав москітною сіткою від мух. Дві тушки Аннет віднесла господарю кав’ярні, привітному волохатому чоловікові, схожому на грека. Вона навіть не поскупилася на рикшу для такої операції.

Грек із радістю погодився приготувати нам нашу рибу. Ми часто заходили до нього, а він цінував постійних клієнтів і йшов назустріч їхнім забаганкам. У нього добре вино. Навіть Аннет призвичаїлася до аперитиву перед обідом. Втім, у неї завжди чудовий апетит, коли на столі риба як основна страва.

Залишалося всього шість днів до атаки, включно з цим днем. Мені треба, будь-що-будь, дізнатися ту інформацію, яку раніше здобути не змогли, і часу відведено менше ніж тиждень. Вже за тиждень у простір між островами зайдуть грунтовози. А вночі, о пів на першу, на дев'ятий день нашого прибуття на острів, який видно вдалині, відбудеться масована атака. Одночасно з нападом на склади почнеться морська блокада островів.

Саме на цей день ми й записалися до Ради чотирнадцяти на прийом. Усе розрахували заздалегідь і підігнали початок операції під день відвідин. Гадаю, вони скоро дізнаються, що я з’явився на острові. Або вже знають і почнуть за нами стежити, якщо ще не стежать.

Але я нікого не помітив, навіть коли придивлявся. Може, здалеку спостерігають? Чи це моя манія? Кому я в біса потрібен? Хто мене буде чекати в самому центрі магічної столиці?! У день нападу вони мене приймуть, навіть без попереднього запису. І я думаю, прийме мене не нудний черговий маг, а саме Рада магів у повному складі.

Хлопці, напевно, перегнали дельтаплани до узбережжя, і в них залишився час, щоб потренуватися зі злетом та посадкою на справжню палубу нашого "авіаносця". Таке собі корито з довжиною палуби метрів сорок. Це якщо рахувати з тупим і широким носом, що нависає над водою. Усі підрозділи й загони переведені в стан підвищеної готовності.

Ворота замку Аврори зачинять, і ніхто не зможе покинути замок чи увійти до нього протягом тижня. Пенелопа відвідає їх напередодні й повідомить про наші дії Аврору. Гаспар і Олівія сховаються в підземеллях, Армандо заховає дружину й попередить батька. Спецзагони захоплять усі передавачі, які ми вирахували.

На іншому континенті теж будуть діяти. А в моєму світі відіб'ють робочі портали й забетонують входи до всіх чотирьох дірок. Бійці звідси вже відбули в мій світ. Начебто все продумали. Залишилося тільки схрестити пальці — на удачу. І сьогодні вночі мені поспати не вдасться. Буду знову повзати навколишніми скелями, від цього залежатиме моє життя та життя Аннет у недалекому майбутньому.

Час летів стрімко. Вже порвав четверту пару рукавичок, лазячи вночі по горах. Підбирався й до Палацу Ради. Це та сама будівля високо над морем, з вітражами замість шибок. Довелося там вбити пару альпіністських гаків у тріщини. Позазирав і всередину, крізь шматочки прозорих шибок. Тепер я знав, як усе влаштовано всередині приймальні. Побачив там на підвищенні чотирнадцять крісел. Продумав пару варіантів поведінки. Ледь не зірвався з висоти. Пришитий палець погано гнувся і практично заважав мені.

Палац стояв на скелі з прямовисною стіною з боку моря. По центру неї я дертися не наважився, бо там вона мала від’ємний кут. А ось із лівого боку цілком можна було піднятися, допомагаючи собі сучасним приладдям для клаймбінгу. Не дарма ж над гаками так корпіли вправні майстри в кузні замку Аврори. Це не просто — зробити гак із такої сталі, що коли забиваєш його в тріщину, він, немов змія, заповзає в скелю, повторюючи всі вигини, і ніколи не трісне. Витягнути такий - просто неможливо, і він ніколи не зламається.

Через нічні вправи з альпінізму я знаходив час для сну вдень, поки Аннет засмагала біля басейну та спілкувалася з жінками, що прибули сюди задля зачаття. Одне слово, всі причаїлися й чекали. А очікування, на мою думку, найважча робота. Тиждень пролетів, і на восьмий день нашого перебування я сказав Аннет, що ми нікуди не підемо й трохи посидимо на балконі. Вона принесла вина, фруктів, шоколад і в’ялене солонувате м’ясо на таці. На будь-який смак. Але пива до цього м’яса немає. От шкода!

О десятій ранку з’явився грунтовоз-катамаран. Величезний, просто велетенський навіть здалеку і рудий від іржі. Ми всі кораблі збирали поспіхом, там тільки ребра та обшивка, а також стерна і мотори. Все інше відсутнє, навіть фарба. Разюче видовище. Особливо вражала та гора землі, яку він тягнув на собі. Він безцеремонно увійшов у протоку між островами, протяжно загудів і почав розвантаження.

Порода здійнялася вгору потужними гідроциліндрами в одному з відсіків, відгородженому перегородкою від сусідніх. Палуба вигнулася по центру вгору гострим дахом будиночка. Із шарудінням, яке було чутно навіть сюди, порода зісковзнула в море. Палуба почала складатися назад, прогинаючись серединою в корпус, і водночас спучилася земля в сусідньому відсіку.

І так десять відсіків, і це лише з цього боку катамарана. Інший корпус теж розвантажувався і було видно пил, що стелився над водою. Усе ж таки думка була вдала — поєднати два корпуси. І на двигуні заощадили. З гавані до корабля попрямувало кілька вітрильників, але велетень знову загудів і почав здавати заднім ходом. З катамарана на вітрильники спрямували воду з брандспойтів, трохи притопивши їх.

— Оце-то дають! — захоплено прокоментувала Аннет і підняла на лоб сонцезахисні окуляри.

Несподівано з’явився наш металевий катер, пофарбований у сірий колір. Він відтіснив вітрильники, здіймаючи хвилю, від якої один човен перекинувся. Гарні ж двигуни дістала Пенелопа для катерів! Здіймаючи буруни за кормою, суховантаж перестав здавати назад, повернув і широкою дугою пішов у море. За дві години увійшов у протоку одинарний ґрунтовоз.

Цього разу по катеру і кораблю відкрили вогонь із яхт, що одразу ж попрямували до них. Не з тими вони вплуталися в бійку! Залізо не пробити. Катер супроводу просто переїхав пару човнів, а потім наздогнав ті, що спробували втекти під вітрилом, і розірвав їх просто на шматки. Навіть стріляти не стали.

Суховантаж розвантажився так само швидко й пішов у море під охороною катера. Третій корабель я чекати не став.

— Піду прогуляюся, — сказав я Аннет.

Її із собою не взяв, тим паче, що в неї в цей час масаж. Їй дуже сподобалася ця процедура, бо ніколи ж не відчувала такого повного розслаблення. Мені захотілося піднятися на ту скелю, з якої я дивився на дно протоки, що смарагдово переливається водоростями між островами, і прикинути, як довго доведеться заповнювати протоку породою. Може, видно щось у воді. Хоча навряд чи вийде. Там зараз густа коричнева рідина. Попередні розрахунки на підставі донесень розвідки ми зробили, і все одно кортіло подивитися.

І потім ще настане складний момент, коли буде настільки мілко, що суховантаж уже не зможе стати в потрібну точку, аби висипати ґрунт. Для цього в нас були механізми, що кидають землю метрів на п'ятдесят. І конвеєрні стрічки на висувних стрілах. Але розвантаження таким способом забере більше часу й вимагатиме серйозної охорони.

Моряки в нас, звісно, божевільні! На недоробленій залізній бляшанці, у якої тільки гідравліка для скидання вантажу й двигун для руху корабля, доправили в таку далечінь таку вагу! Це вищий пілотаж! Сплять у гамаках, їжу готують просто на палубі на багаттях. Кораблі навіть не пофарбовані. Вони йдуть своїм курсом, а на них копошаться робітники, доробляють усе необхідне. Доварюють трапи, будують каюти. Монтують насоси, тягнуть електрику. Ось де стали в пригоді школи графа Девіля! Люди працювали як заведені. Щоправда, й оплата була в них як дохід у дворян.

Усі наші робітники знали, навіщо вони це роблять. Ми провели серед них роз’яснювальну роботу й залізно замотивували. Пообіцяли місця в майбутніх готелях на цьому острові за пільговими цінами. Молоді та недосвідчені швидко вчилися під наглядом майстрів своєї справи. Як то кажуть, один копняк під зад замінює дві години лекцій.

Юзеф уже, напевно, випустив газету. Спеціальний наклад зі свіжими новинами про блокаду островів. Про створення нових островів поки що друкувати рано. Це все ще велика таємниця навіть для робітників. Всі повинні думати що ми створюємо один острів, он там, де висипають землю. Гаспар оплачував друк і доставку газет до всіх міст. Ну або взаємозаліком зменшував тіло кредиту Юзефу за обладнання, куплене рудим редактором.

Ми говорили з Гаспаром про те, що потрібно відправляти чотири кораблі із землею щодня. День на завантаження, день плавання, день на повернення — це дванадцять кораблів, а в нас їх поки що лише десять, включно з подвійним катамараном. На берег безперервно підвозили порожню породу, і кораблі завантажували у три зміни. За тиждень будемо міняти втомлені бригади. Пенелопа казала: "Люди з ніг падають, а верфі не зупиняються. Металу бракує. Армандо забув, коли спав". І десь підтягувалися до островів посеред моря кораблі блокади. Але навіть тепер, коли наші плани почали втілюватися в реальність, усе це здавалося казково зухвалою авантюрою на межі божевілля.

Я вже хвилин із двадцять петляв між величезними валунами, прямуючи вглиб острова. Скоро з’являться кордони й дозори острівної варти, що охороняла будинки сановників. Я взяв праворуч, щоб вийти якраз до того місця, звідки видно, де кораблі скидали в море відвали з шахт. Тут є скеля, що виступає в море і вона розташована найближче до протоки між островами. Якщо піднятися на неї, звідти все буде чітко видно.

Я підійшов до початку виступу і подивився вниз. Невисоко, метрів п'ять над водою. А далі скеля здійнялася вгору гострим гребенем. На її кінці висота над рівнем моря вдвічі більша, тобто метрів десять над водою, ну або трохи менше, з огляду на мою любов до перебільшення та яскравих ефектів. Щоб пробратися на самісіньке вістря скелі, треба пройти нешироким карнизом. А потім видертися валунами, і тоді можна дістатися невеликого майданчика, схожого на ніс корабля. Але це місце вже зайняте.

Карнизом йшла витончена жінка в пишній рожевій сукні з численними бантиками, оборками та рюшами. "У неї зовсім немає смаку", — подумав я. Уся ця розкіш тріпотіла, обдувана легким бризом. От уже ніколи не розумів таких надмірностей! Супутників її ніде не було видно, і я дивувався, чому вона тут одна і навіщо їй це треба? Вона трималася лівою рукою за скелю й неквапливо обирала, куди поставити ногу.

Іноді скидала туфлею вниз камені, що лежали на карнизі й заважали їй надійно поставити ногу. Камені булькали в море метрів за сім від берега. Скеля нависала над водою, виступаючи в море. А я стояв просто на стежці, що веде вниз до кам’янистого пляжу. Там хлюпотіла чиста й прозора вода, і було добре видно валуни, порослі зеленими водоростями, що коливалися у воді. Глибина невелика, метри три або, може, трохи більше — згори важко зрозуміти за такої прозорості води.

Я приклав руку козирком до очей і подивився в бік протоки. Там, на місці скидання ґрунту, дрейфували, згорнувши вітрила, кілька човнів. З них у ще каламутну воду пірнали люди. Найімовірніше, намагалися розібратися, навіщо і що висипали. Брали пробу ґрунту абощо. Я знову повернувся в бік тієї жінки. І як ця дама, та ще й у парадному вбранні, не побоялася піти такою вузькою і стрімкою стежкою, що веде в небо? Може, варто гукнути її або піти слідом?

Мені вистачило часу про це подумати — вона скрикнула, а у воду полетіло каміння. Потім вона змахнула руками, жбурнувши просто в небо свою сумочку, і зірвалася боком униз, усе ще розмахуючи руками. Вона встигла раз зойкнути й потім гепнулася об воду. Її рожева сукня надулася навколо неї бульбашкою, але я розумів, що вона зараз намокне й потягне її на дно, і тому далі не роздумував. Квапливо скинув свої туфлі, кинув у них пістолет і зверху жбурнув піджак.

Я озирнувся, трохи відступив назад і, розігнавшись у три стрибки, полетів униз "бомбочкою". Завжди боявся стрибати у воду вперед руками. Та й глибина там оманлива, встряну ще головою у валун. Обхопивши коліна, притиснуті до грудей, я боляче гепнувся об воду, піднявши фонтан бризок. Але штани, здається, не розірвалися. Випірнув і, відсапуючись, озирнувся.

Метрів за десять попереду, спиною до мене, періодично занурюючись із головою, мовчки борсалася та жінка. Судячи зі слабких хлюпів, вона вже ковтнула води, і зараз їй не вистачало ні сил, ні повітря. Вона боролася за своє життя, і її розкішна сукня їй у цьому не допомагала.

Я глибоко вдихнув і пірнув у її бік, витягнувши вперед руки й звиваючись, як в’юн. Сорочка надулася зустрічним потоком води. Я висмикнув сорочку зі штанів і поплив "жабкою", допомагаючи собі руками. Попереду маячила каламутна рожева хмара, що опускалася на дно. Хмара посмикувалася в останніх судомах.

Підпливаючи витягнув ніж, що висів у піхвах на поясі, і, розгорнувши його лезом до себе, схопив утопленицю ззаду за верхній виріз сукні між лопатками. Провів ножем згори до кінця подолу, піднімаючи лівою рукою сукню разом із тілом. Обхопив несподівано тонку талію й потягнув її вбік і вгору, виймаючи її з бретельок сукні та одночасно спливаючи.

Вона вже не смикалася. Кепсько. Можу й не встигнути. Її тонкі руки безвільно теліпалися, як щупальця дохлого восьминога. До берега хвилина, це смертельно довго. Стрибаючи вниз, я бачив валун, ледь прикритий водою. Треба гребти до нього. Я виплив, голосно набираючи в легені повітря, і мотнув головою, щоб мокре волосся не заважало бачити, куди мені треба плисти.

Вилізши на валун, я витягнув із води маленьке тільце цього створіння і поклав її на коліно діафрагмою, обличчям униз, намагаючись звільнити дихальні шляхи від води. Встромив ніж у піхви. Підняв її голову, затиснув ніс і, надувши як жабу, знову перевернув головою вниз на коліні. Та це ж іще дівчинка, а ніяка не жінка!

Під водою її руки здавалися товщими. Я натиснув їй на вузьку спину кілька разів, і вона виблювала воду й залишки їжі, здригаючись усім тільцем. Надривно закашлялася, намагаючись вдихнути повітря.

Йопсель! У неї ж труси на колінах. І лежить вона на моїй нозі догори білим задом, який тільки-но почав округлятися! Зовсім ще дитина! Я квапливо підняв її важкі рожеві панталони в обвислих мокрих бантиках і рюшах та натягнув на сідниці.

Може, не помітить у прострації? Гумка й верхній край цих панталончиків перерізані ззаду. Цікаво, а бюстгальтер у неї теж був? Ну, ніколи мені було розглядати під водою, що я там ріжу. Я намагався тільки її не поранити — ніж же гострий, такий самий гострий, як був язик у Марселетт.

Її руки безцільно смикалися, немов у паралітика, вона кашляла, і з рота текла тягуча слина. Моя нога, що стояла на пальцях, уже тремтіла від напруги. Хире тільце, що повисло на моєму коліні, повільно оговтувалося. Зачерпнувши води, я вмив її, а вона крутила головою, намагаючись позбутися моєї руки та нав'язливого вмивання.

Вода покривала поверхню каменя, і якби моя ступня не спиралася на витягнуті пальці, її обличчя було б занурене у воду. Вона й зараз намагалася підняти голову вище. Вода хлюпотіла просто в неї перед очима. Притримуючи її лівою рукою за волосся, я спробував заглянути в обличчя. Прийшла вже до тями?

— Гей, дівчинко! Я зараз попливу до берега, тебе за голову притримаю, не пручайся! Зрозуміла мене?

Вона кивнула мені кілька разів. Швидше автоматично, ніж усвідомлюючи сказане. Глянула на мене. Очі червоні, майже як і її губи, що не встигли посиніти. На підборідді розгойдується нитка каламутної, липкої слини. Я зісковзнув у воду, вона вчепилася за мою руку обома рученятами. Потім уже послабила хватку, голосно набираючи повітря в легені. Боїться! Я обхопив її ззаду, навколо шиї. Хтозна, раптом почне в нападі паніки дертися на мене й топити нас обох. Відштовхнувся від каменя і поплив до берега на спині, допомагаючи собі другою рукою. Коли я вже діставав до дна ногами, випростався і допоміг їй вийти. Вона притримувала важкі від води панталончики лівою рукою.

— Паскудо! Скотиняка, ґвалтівник, лайно! — видала вона перші слова.

"Ну, от тобі й подяка", — отетерівши подумав я.

— Чого витріщився! Відверни своє рило, брудна свиня! — прикрила вона правою рукою те місце, де мають бути груди, і присіла навпочіпки просто у воду.

На одній нозі в неї залишився симпатичний білий туфель із досить високим і вузьким підбором. Я його побачив крізь підвернуту вбік ступню. Друга нога була босою. Туфель у воді виглядав несподівано красиво. Так їй і треба! Я мовчки зняв мокрі штани, від чого вона насторожилася і видала новий залп майже ненормативної лексики. Я повернувся до неї спиною.

— От же чорт! — викручуючи зняті штани, бурмотів я. — Очікував, що рятую справжню красуню, яка буде мені вдячна до скону. А замість цього витягнув на берег плоскогруду лолі зі стервозним характером!

— Іноді я шкодую, що в мене добрий слух, — відгукнулася за моєю спиною утоплениця. — Між іншим, я онука голови Магічної Ради!

— Ага, передавай привіт своєму дідові й скажи йому, щоб не пускав тебе вештатися самотужки небезпечними місцями! — відповів я, перекидаючи штани через плече.

Піхви ножа боляче ляснули по спині, що тільки додало мені роздратування. Мимоволі підстрибуючи й сичачи від гострого каміння під підошвою, я, не озираючись, рушив угору стежкою. Камінці, очевидно, нападали з верхівки скелі, інакше вони мали б перетворитися на круглу гальку. Шкарпетки доведеться викинути. Доки піднімуся нагору, до туфель, вони точно вже будуть дірявими.

— Стій! Негіднику, підлий гидкий мужлан! Ти куди? Повернися негайно! Ідіоте! Наволоч!

— Зараз! От тільки бляху начищу! — відповів я собі під ніс.

— Не кидай мене тут саму, мокру й голу! — заверещала вона, і я мимоволі пригальмував.

Аврора теж соромилася показатися в купальнику. А ця віку Аврори, і навіть купальника немає, тільки труси, які треба підтримувати двома руками. Чорт! Чорт! Чорт! Доведеться повернутися й допомогти! А я вже пройшов цілих п'ятнадцять кроків по цьому гострому камінню. Що? Повертатися назад? Я засмучено засопів і повернув назад.

— Не підходь! — верескнула вона.

Ну нащо я кинувся її рятувати? Треба було розвернутися, коли вона впала у воду, і піти. Втім, ні. Що це я таке кажу? Це ж я зараз знав, чия вона онука, і жалю до неї не відчував. І тому я дозволив собі думати, що міг би її кинути гинути. А якби вона не була онукою голови? Я б кинув її? Ні. Не кинув би, — подумав я, — тому й стрибнув у воду. До того ж, голова Ради магів списав би її загибель на мене. А якщо ще хтось бачив, як я йшов до цієї затоки, то я б від цих звинувачень вже не відкараськався. Я перекинув штани з плеча на шию й повернувся до неї спиною. Присів навпочіпки.

— Залазь, ну ж бо. Ти цим гострим камінням і кроку не ступиш. У мене там нагорі піджак є, прикриєшся ним.

— Збоченцю! Гад! Вуаєрист! — уже спокійніше й без крику сказала вона й обхопила мою шию мокрими руками.

Як багато цікавих слів вона знала! Я взяв її під коліна й обережно пішов нагору, періодично шиплячи від болю, якщо ступав неправильно. Мій піджак прикривав її ноги до середини стегна. Вона закуталася в нього й насторожено дивилася, як я вдягаю мокрі штани з ножем, що бовтається на них, сунув собі пістолет за пояс і взуваю кросівки на босу ногу.

— Ти розбійник? Мій дідусь уб’є тебе, якщо ти мене образиш!

— Добра дівчинка, — пробурмотів я, — останні десять хвилин я ставлю собі лише одне питання: "Навіщо я тебе рятував?"

Я поглянув у її очі за неохайними кучерями мокрого волосся й підійшов до краю скелі. Вона пішла теж, витягнула шию, боячись підійти ближче. На дні затоки величезною рожевою медузою повільно ворушилася її сукня. Така велика, коли розпорота.

— Ти що, плавати не вмієш? — запитав я її, дивлячись униз.

Вона шморгнула носом.

— Намагалася випливти, а підбор прорвав підкладку спідниці, і нога заплуталася.

— А ти що, не знаєш: якщо гепнувся у воду в незручному одязі, треба спершу його позбутися, а потім уже борсатися?

— Занадто ти розумний.

— Не дурніший за тебе. Залазь на спину. Віднесу тебе до свого готелю.

— Це де? Який готель? Я всі знаю.

— Здається, "Три королі" називається.

— Не можна! Там мене можуть побачити отакою.

— Не побачать! Пройдемо непоміченими, а там уже моя подруга тобою займеться. Мені з тобою взагалі спілкуватися не хочеться, — сказав я, знову присідаючи навпочіпки спиною до неї.

— Це дорогий готель, то ти не бандит?

— Може, тобі ще весь свій родовід розповісти? Із бабусею познайомити?

Про бабусю це було неввічливо. У мене було три бабусі й дід. Уже нікого не залишилося. Всі померли. Тож познайомити — це означає... Вона знову шморгнула носом і мовчала до самого готелю. Я йшов і думав: "Щастить мені на число три. Перший готель називався "Три коти". Але йду на підвищення, вже живу у "Трьох королях"!" Під нашим балконом мені довелося кілька разів кинути камінець у скло. Нарешті Аннет вийшла на балкон.

Піднімали ми це створіння в номер у три етапи. Спершу Аннет спустилася вниз. Потім я піднявся нагору по гілці, і потім Аннет підсадила її знизу, а я втягнув це злісне створіння на балкон за руки. При цьому вона, попискуючи, переплела ноги, ледь не втративши єдину частину свого вбрання, не рахуючи самотньої туфлі. Тобто мені зовсім не допомагала. Ну, хоч не лаялася, як раніше, і то уклін в пояс.

— Так. Я зараз переодягнуся в сухе й піду куплю їй щось одягнути, а ти помий їй голову та розчеши. Он там водорості в неї і блювота, — говорив я Аннет.

Майже потопельниця почервоніла, але змовчала, кутаючись в халат Аннет.

— З розмірами не помилишся?

— Взуття за цим туфлем підберу, — сказав я, нахиляючись до ніг нашої несподіваної гості, щоб зняти з неї вцілілий туфель, — а її зріст і так знаю. Вона мені якраз у пуп дихає, я запам’ятав, де її маківка.

— Ще трусики й бюстгальтер із пушапом, — підказала Аннет.

— Так, — погодився я, — якщо ці прищики на місці грудей сьогодні йодом помазати, то до завтра вже нічого не буде. Тобто минеться. Потрібно більше підкладок.

Дівчинка вкрилася плямами й уже відкрила рота, щоб вивалити на мене купу лайки, але Аннет встигла сказати раніше, звертаючись до неї:

— Будь розумнішою, ну що з нього візьмеш! Він завжди такий невихований із молодими дівчатами.

— Він вкрав мій перший поцілунок! — несподівано звинуватило мене це дівчисько.

— Мій також, — тихо відповіла Аннет, і я вирішив, що вже можна спокійно йти: вони точно поладнають, доки ділитимуться подробицями моїх злочинів.

Коли я повернувся з покупками, які незаплановано й суттєво спустошили мій гаманець, вони мирно розмовляли, а волосся нашої сварливої гості було чистим і сухим. Поруч на ліжку лежав фен.

— Ми йдемо обідати? — поцікавилася Аннет. — Господар обіцяв вимочити рибу у вині й приготувати її особливим способом.

— Мене візьміть. Я теж їсти хочу, — благально підвела очі юна стерва.

— Візьмемо? — повернулася в мій бік Аннет.

— Може, її вже шукають вдома? — відповів я.

— Не шукають! — спідлоба подивилася на мене лайлива дівчина.

— Переодягайтеся! — скрушно погодився я і вийшов із номера Аннет.

— Чому ти не питаєш, як її звати? Чи ви вже познайомилися? — узявши мене під руку, запитала моя помічниця у вестибюлі.

Аннет звикла грати роль моєї супутниці й поводилася розкуто та вільно.

— Чекаю, коли нас представлять одне одному належним чином.

Хотів був спочатку сказати, що вона онука голови Ради, але чомусь промовчав і продовжив уїдливим тоном:

— А то раптом просте знайомство не зарахують!

— Її звуть Маргарита.

Я глянув на юну Маргариту. Вона тримала Аннет за руку як свою захисницю й сердитим звірятком поглядала навколо. Зараз її голова діставала тільки до плеча Аннет. Я купив їй туфлі на низьких підборах. Наша трійця була схожа на сім’ю, і я, усміхнувшись, сказав про це своїй помічниці.

— Було б чудово! — тільки й відповіла Аннет.

— Туфлі тобі хоч не тиснуть? — звернувся я до юної особи.

— Ні, не тиснуть, вони навіть трохи вільні, але негнучкі і натирають біля кісточки. Добре, що шкарпетки ноги захищають, — відповіла Маргарита несподівано ввічливо й додала: — А шкіра туфель усе одно груба. Там що, не було чогось кращого?

— А мені він колись купив дуже гарні туфельки, — похвалилася Аннет, щоб розрядити обстановку. — Вони, звісно, не такі розкішні, як ті, що були в тебе, але мені вони подобаються, і я їх бережу.

— То він не завжди такий злюка?

— Він узагалі не сердитий і дуже добрий. Тебе ж він урятував?

— Дякую, — опустивши оченята, сердито сказала та.

— Це мало бути твоїм першим словом, коли я витягнув тебе з води, — зауважив я.

— Годі тобі її клювати, вона ж іще дівчинка!

— Дівчата таких слів, що вона мені кричала, взагалі не знають! Подивися-но на нашу Аврору. Вона ж не лається як п’яний чоботар у трактирі Лоренцо! — не погоджувався я.

— Аврора — графиня!

— Я, між іншим, теж! — вставила Маргарита, прислухаючись до нашої суперечки.

Лихо мені з цими знатними панянками!