Магічні острови

— Та я моряк! Глянь! Вся дупа у ракушках. Дай краба, друже! І будь братом, посци мені на груди, не можу жити без солоної води!

(один дуже п'яний знайомий матрос казав мені це із сльозою в голосі)

У дядька виявився запасний парус для яхти Девілів, що зберігався десь на складах. І я відчув полегшення у зв'язку з цим. Не так уже й легко правильно пошити вітрило, та й загалом воно складне у виготовленні — за день не зробиш. Мені виділили чотирьох літніх чоловіків на допомогу, рекомендуючи їх як відмінних фахівців з оздоблення та реставрації.

Поки вони займалися внутрішнім інтер'єром яхти, я шкрябав, мив, начищав, лакував і фарбував усе, до чого міг дістати ззовні. Навіть пірнув під днище, щоб подивитися на місце з'єднання плавника кіля з корпусом. Тріщин я не помітив. На кінці "плавника" приладнано обтічну противагу. Отже, можна не боятися сильного бічного вітру. Ще один плюс.

Я докладно обстежив вертлюг гіка й саму щоглу. Адже якщо гік відламається, то на моторчику я дістануся до островів якраз після сьомого пришестя Ісуса. Тобто він у будь-якому разі буде там раніше за мене. Фахівці з ремонту автомобілів із майстерні Аврори замінили акумулятор. Старий теж ще був робочим, просто розрядився за кілька років стоянки на приколі. На третій день яхта була підготовлена, і навіть пальне залито під зав'язку.

Коротше, рано-вранці на третій день я на буркотливому моторчику вийшов із бухти порту й попрямував у відкрите море, де поставив вітрило. Вітер із моря й трохи праворуч — спереду. Яхта йшла правим галсом бейдевінд на шість румбів. Спробував змінити галс і мимоволі пригнувся, коли гік перекинуло на інший борт. Та ні, можна не пригинатися, до голови не дістане. Випробував яхту з вітром з усіх боків. Добре йшла, не рискала на курсі, хоча, звичайно, одного вітрила виявилося замало для швидкості й гострих відчуттів.

А з іншого боку — надто вітрило важке, зараза! Чи, може, блок на верхівці щогли заїдав? А дядько Рудольф казав, що це легкий, а не штормовий грот. Одному все ж таки складно керувати, якщо буде кілька таких важких вітрил. Назад до порту я повернувся після третьої. Надійно прив'язав до гіка складене вітрило, зарифив, як зазвичай кажуть. Видерся по петлях на щоглі й оглянув верхній блок підйому вітрила. Потім гарненько його змастив — він-таки трохи поіржавів і тому заїдав. Довелося розробляти огризком фала після того, як напхав мастила.

До причалу дістався на моторчику — вирішив не ризикувати й під вітрилом не швартуватися. Пройшов повз трищогловик, що виходив із бухти. Треба ж, як злагоджено працювала його команда! Адже на цьому кораблі не лише прямі, а й косі вітрила, і команді потрібно швидко й чітко виконувати накази. А вітер майже бічний і навіть трохи зустрічний.

На причалі стояла Аннет, і я зрадів, побачивши її. І як вона тільки мене тут знайшла? Скинувши кілька кранців за борт, я побіг на ніс, звідки кинув їй на причал швартовий кінець, потім повернувся на корму. Яхта, втрачаючи інерцію, ще ковзала по воді, але я трохи не розрахував — вона зупиниться, не дійшовши до пірсу. Усе ж таки вперше на ній. Стрибнув із корми, ризикуючи не дострибнути до причалу. Благополучно. Потягнув неквапливо за швартов, підтягуючи яхту. Надійно закріпив причальний кінець, накинувши вісімку на "качку".

Підійшов до Аннет, привітався з нею й обійняв її. Потім перев'язав її "бантики" на кнехтах. Поки возився з її дитячими вузликами, ми розмовляли.

— Усе ж таки вирішили тебе відправити мені на допомогу? — запитував я, присівши до неї спиною біля кнехтів.

— Марлен одразу заявила, що не хоче ходити маленьким замкненим простором, зігнувшись у три погибелі, та й хто замість неї догляне Аврору? Вона тільки Марлен і слухає, інші бояться перечити графині. Софі нізащо не розлучиться з Андре, Адель каже, що її заколисує, а Регіна ніяковіє перед людьми, які напускають на себе поважного вигляду. Залишилася я, адже доктор Арман просто не відпустить свою праву руку — Жаклін. Твоя Діана каже, що завантажила своїх хлопців і нікого не дасть, та й ніхто б їм не довірив небезпечне завдання. Ані її, ані хлопців, із яких ти згуртував свою команду, у справі ще не бачили. І до всього ти мені обіцяв, що ми відвідаємо острови. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — відповів я, — давно це було.

— Недостатньо давно, щоб я забула про твою обіцянку. Що нам потрібно для подорожі?

— Постільна білизна, продукти, вода, аптечка. Можна й напоїв узяти. За три, максимум за чотири дні, якщо все буде гаразд, доплентаємося до островів. Швидкість від вітру залежатиме. Але може всіляке трапитися, тож продуктів візьмемо з розрахунку на два тижні. Добре хоч вода за бортом прісна і не обов'язково набирати запаси. Можна просто прокип'ятити забортну. Ага, і ще одне. Гальюна, тобто туалету, немає.

— А як же тоді?

— Он, на кормі майданчик біля самої води й дві ручки, щоб не змило. Це, звичайно, не біде, але з часом звикнеш.

Вона пішла ознайомитися з тією приступкою. Судячи з виразу її обличчя — не сподобалося.

Наступного дня я взяв карти у дядька Рудольфа. Потім ми з Аннет займалися всім, що могло знадобитися під час подорожі, і нарешті відчалили. Східний вітер змінився на південно-східний. Це було нам на руку. Йшли одним галсом. Я сподівався, що нас не сильно знесе ліворуч від островів. Накинувши петлю на руків'я штурвала, я лише іноді поправляв курс. Був час, щоб не кваплячись виміряти нашу швидкість і прокласти маршрут на карті, а також знайти точку, де ми мали опинитися до вечора, якщо швидкість вітру не зміниться.

Аннет нудьгувала від неробства і нарікала на це.

— А чому книгу не взяла?

— Я вже майже не заїкаюся, і ще хтось обіцяв мене навчити заробляти гроші.

— Хто ж цей підло-підступний негідник? — замислено здивувався я.

— Знову про щось міркуєш?

— Та от спало на думку. Якщо цей світ з усіх боків обмежений захисним куполом, то тут у принципі не повинно бути вітру, а він є, і іноді сильний. Хоча якщо є гори, на яких лежить сніг, і пустеля з піском на іншому континенті, то маси повітря все одно переміщатимуться. Але чому напрямок вітру змінюється?

— Не розумію, про що ти говориш.

— Не зважай, це не так уже й важливо. Але в мене багато й інших запитань. Ось ще одне — чому тут лише представники європеоїдної раси? І чому тут французька мова основна? До речі, ти бачила назву нашої яхти на носі й кормі?

— "Емілія". Це ім'я графині, матері Аврори.

— Ось воно що! Тепер зрозуміло. А я жодного разу по-справжньому не усвідомлював, що втратила Аврора. Доки сам не залишився один проти всього світу. Тільки коли й сам втрачаєш, замислюєшся про те, як боляче іншим. А вона залишилася зовсім сама, і це в такому віці! Навіть не хочу уявляти себе на її місці. Таке їй довелося пережити! Вона ж просто дівчинка. Дитина.

— До речі, у неї скоро день народження!

— Он як! Ніяк не запам'ятаю ваших місяців та їхніх назв. Добре, що вони збігаються з нашими за числами. Інше мені не важливо.

— З "вашими"? Відколи це ти став вважати цей світ чужим? Та й старі назви вживає лише корінний народ, тобто гноми.

— Я здобув тут багато вірних товаришів, але й гіркоту відчув теж сповна. Цей світ став жорсткішим до мене.

— А хіба ти не намагаєшся його змінити? От він і чинить опір. Між іншим, ти так і не розповів мені, з якою метою ми прямуємо на острови, — нарешті поцікавилася Аннет.

— Це секретна операція, до якої заможні люди цього та мого світу готуються вже давно.

— Наскільки давно?

— Уже понад сім місяців, а в моєму світі — понад декілька років.

— А наша командирка знала?

— Вона була в курсі всього, Аврорі тільки ще не казали.

— Ти мені розкажеш, чи це, як і раніше, таємниця?

— Можливо, ми там загинемо, і взагалі немає сенсу приховувати щось від безпосередніх виконавців, тобто від тебе. Тому розповім. Завдання небезпечне, і я думаю, що найнебезпечніше з усіх, що були раніше. Навіть Маєр — просто неслухняний хлопчисько порівняно з нашими нинішніми ворогами. І справа не в небезпеці для нас із тобою, а в тому, що ризикує багато людей, і в разі поразки вони теж можуть загинути, як і ми. Вони довірили нам свої життя і майбутнє.

До вечора ми розмовляли про наш план дати людям право народжувати дітей і заодно заробити на цьому грошей. Адже все почалося з думки "а як заробити?", і я почав свою розповідь саме з цього.

— То ось про що ти постійно роздумував під час нашої подорожі з госпіталю! Ну й голова ж у тебе! Таке вигадати!

— Мені приємно, але годі вже мною захоплюватися. Ти змушуєш мене червоніти! Мій план зазнав значних змін після отримання додаткової інформації. І над ним думав не один я. А без тієї купи грошей, які вкладено в цю справу, взагалі б нічого не вийшло.

— Хочу в туалет, — несподівано заявила вона.

Я звірився з курсом за компасом і пішов на ніс, щоб її не бентежити.

— Ти не підглядаєш? — крикнула вона один раз стривоженим голосом, але, напевно, побачила мене, бо я стояв на носі обличчям прямо за курсом, і вона заспокоїлася.

До речі, на носі найбільша хитавиця, — зауважив я. Ми обідали, знову розмовляли, я заміряв швидкість та робив записи. Смерклося. Коли перебуваєш у морі, усе ж помітніше, що небо світліше за воду. На суходолі на таке звертаєш увагу рідше. А тут тільки море й небо. Світле небо і темне море. Верх і низ. Ми як у невагомості. Невагомість і в'язка вода. Я на боці води. Невагомість — це надто непередбачувано, і спертися нема на що.

Невдовзі ми склали вітрило і кинули якір. Коли я переконався, що ми надійно зачепилися за дно і не будемо дрейфувати, як дохлий крокодил річкою, ми з Аннет спустилися в каюту. Про всяк випадок я ввімкнув миготливий вогонь на клотику. Море велике, але всіляке трапляється — старі люди кажуть, що навіть дива бувають. Не хочеться прокинутися серед уламків яхти, якщо нас підім'яв би навантажений трищогловик.

У каюті, похитуючись, затишно горіла лампа, зрідка чувся плескіт води за бортом.

— Чудово, — застеляючи постіль, сказала Аннет.

— Це ти собі стелиш?

— Так, а ти лягай там. Чи ти хочеш тут?

— Ні, усе правильно, — прикинувши, у який бік буде крен, погодився я.

— Розкажеш мені, як ти вчився літати на цих ваших метеликах?

— Дельтапланах?

— Ага.

Я відтягнув спинку дивана, що висувалася, і розсунув свою койку до самого столу. Накинув простирадло та натягнув нову наволочку на подушку.

— Лягай поруч, не хочеться підвищувати голос і кричати на всю каюту. — Ти кажеш багато незнайомих слів, — озвалася Аннет з-за ширми, яку ми повісили в куточку затишного приміщення.

— Це морські терміни, зрозумілі морякам. Звикнеш. Ти головне запитуй, що вони означають. Я поясню.

— Я вже зрозуміла, що каюта — це ось ця кімната.

Я скинув штани й сорочку, улігся, прикрившись другим простирадлом, підклав руку під голову й почав пояснювати, поки вона переодягалася за ширмою.

— Ще крім каюти є кокпіт. В це поняття входить і дах над нами, і навіть те заглиблення на кормі, де стоїть штурвал, кермо по-простому. Задня частина яхти називається кормою, а на носі розташовується форпік. Ну, форпік — це відсік для зберігання всілякого корисного мотлоху. На великих кораблях ніс називають "бак", а кормову частину — "ют".

— Не плутай мене остаточно, я нічого не запам'ятала, — вийшла з-за фіранки Аннет, переодягнувшись у простеньке платтячко.

Сором'язливо усміхаючись, прилягла біля мене.

— Розповідай! Про ці, про літалки!

Я не знаю, скільки тривала моя розповідь, але через деякий час помітив, що вона вже спить, поклавши щоку на згин ліктя. Обережно піднявши її магією, я переніс її на диванчик. Навіть не прокинулася — чи то не захотіла, довіривши себе мені. Загасив лампу й упав на своє ліжко. Таке приємне похитування, як на зоряній гойдалці з Марселетт.