Магічні острови

Справжній воїн може змінити обладунки, але не переконання.

(афоризм)

— Острови! — сказав я Аннет, коли та вийшла на палубу вранці.

— Де?

— Он, бачиш, хмари скупчилися? Вони там.

— Звідки знаєш?

— Чуття в мене, і птахи з'явилися.

— Ти просто не хочеш шкарпетки жувати! — сказала вона, проводжаючи поглядом чайку.

Я усміхнувся. Іноді вона видавала такі перли, що тільки тримайся!

— Гаразд, іди, я тебе ковбасою нагодую, — змилостивилася Аннет.

— А тобі не здається, що ковбасу погано приготували? Слизька вона якась. Я хотів уранці шматочок відрізати й не наважився. Як би потім не трапилася "швидка Настя".

— Як це?

— Це сім метрів проти вітру, не рахуючи дрібних бризок, — згадав я вислів Пєті.

— Я піду понюхаю. У мене нюх гарний, — відповіла вона і зникла в каюті.

За кілька хвилин вийшла й жбурнула надрізане кільце ковбаси в море.

— Я мав рацію?

— Навіть не знаю, але краще викинути, у нас окіст є солоний.

— Не страшно, чаю заваримо, щоб спрагу втамувати.

— Шкода! Якби ти дозволив рибу половити, я б на цю ковбасу багато риби наловила!

— А ти рибу хіба не на хліб ловила?

— На голови тих рибок, яких з’їла.

Ось і думай після цього, хто з нас більше про риболовлю знає, — подумав я. Шкарпетки мені їсти на обід не довелося: до одинадцятої берег уже було чітко видно, і ми йшли вздовж суходолу. Острів Мрій — найсхідніший з усіх островів. Нас знесло на захід, а нам треба було причалити в містечку на східному боці головного острова. Звідти ближче до палацу засідань Ради чотирнадцяти. Потім виявилося, що нас віднесло сильніше, і це не той острів. Але наступний суходіл, повз який ми пропливали, був саме нашим. Я це відчував!

Острів скелястий, а скелі — обривисті й високі. На одній із них, дуже високо, стояла гарна двоповерхова споруда з великими арковими вікнами та пласким дахом. На даху виднівся маленький силует вартового, який, можливо, дивився на нас.

Перший поверх будівлі, схоже, був прикрашений вітражами. Я вирішив, що кидати штурвал задля цікавості не варто, і не пішов у каюту по бінокль. Ми йшли паралельно до берега, але відстань була пристойна, і тому про вітражі сказати точно я не міг. Ближче до острова не підходив — боявся зачепитися фальшкілем за каміння. Але скло в будівлі переливалося різними кольорами, тому я і подумав про вітражі.

— Я знаю, чому ти не любиш цю жінку.

— Яку?

— Ту, що написала книжку.

— І чому ж? — притримуючи штурвал, поцікавився я.

— Тому що вона тебе ошукала. Вона виявилася не такою, як описувала у своїй книжці. Адже це вона свої вигадані пригоди описувала. Консуело — це сама Аврора, як там її прізвище... І Адель тебе ошукала, адже ти її знав під іншим ім’ям, і вона зовсім не така, якою тобі спершу здавалася. Інша. І Корінн теж.

— А Корінн у чому?

— Звідки я знаю, тобі видніше. Може, ти її не такою собі уявляв? А можливо, тобі хотілося бути єдиним і найголовнішим чоловіком у житті жінок, які тобі сподобалися?

Я скоса поглянув на Аннет. Психологиня ти моя ненаглядна. Я в собі так глибоко не копав. Чи це її свіжий погляд збоку? Сторонній погляд він завше бачить більше.

— Я вважаю, що поклик тіла не повинен заглушати голос розуму, — сказав я.

— Ти не прощаєш обману, — підсумувала Аннет, не слухаючи моїх слів про якийсь там голос розуму.

— Марселетт я ж пробачив?

— З Марселетт ти вже був, а з іншими — ні. А може, тобі хотілося довести тому командирові військових, що ти кращий за нього?

Вона має рацію: на мить у мені ворухнулася зловтіха, коли ми з Марселетт ночували в зброярні. Але ж лише на мить! А якщо подумати, я б не зрадив Пенелопу, якби вона демонстративно швидко не спровадила мене в цей світ. Так! Я відчував, що я для неї не дуже важливий. Вона завжди була спокійною і розважливою, і лише під час спонтанного сексу — трохи жадібною до відчуттів і почуттів.

Я що, не пробачив Пенелопу за ошукані очікування? Не знаю. Мені важко змінювати свої переконання. Навіть коли вдягаю маску, прикидаючись кимось іншим. Як, наприклад, граю перед Юзефом роль підкорювача жіночих сердець. Френсіс — стала величина, і це погано. Треба бути гнучкішим. Або простіше ставитися до таких понять, як секс. Але, можливо, я не зможу. Характер змінювати нелегко.

Ми дійшли до краю острова і ще деякий час ішли в море, щоб потім легше було лавірувати. Переклав штурвал на лівий галс. Здається, вгадав: точно потрапляємо у створ бухти. І взагалі, годі вихилятися — згорну вітрило й зайду під мотором.

— Аннет, стань до керма!

— За штурвалом! — поправила вона мене, поклавши долоні на відполіровані дерев’яні руків’я.

Чи це вона доповіла, що зайняла пост? Я їй пояснював, що так заведено. Я склав вітрило, прив’язавши рифами до гіка. Спустився вниз і завів моторчик під трапом у кокпіті. Піднявшись на кілька сходинок трапа, зупинився, мимоволі замилувавшись Аннет. Коли дивитися на неї трохи знизу — вона красуня. Її руки й навіть обличчя засмагли за ці дні. Хоча у спеку вона й була в солом’яному капелюшку зі стрічкою під підборіддям. Красуня! Приємно перебувати поруч і бути якоюсь мірою причетним до її краси. Здається, я починаю розуміти батьків, які пишаються своїми дітьми. Це що? Старість підкрадається?

У бухті ліворуч стояли великі кораблі. Кілька яхт і десяток човнів зі щоглами згромадилися праворуч. Ми попрямували туди. Коли ми неквапливо підходили до пірсу, огрядний чоловік із товстелезним золотим ланцюгом на животі показав нам рукою на дальній край причалу. Там яхти стояли на деякій відстані одна від одної. Поруч із товстим Санчо Пансою човгав довгими й худими ногами високий вартовий, схожий шоломом на Дон Кіхота. Замість алебарди чи списа він тримав у руках карабін із довгим стволом.

— Крутни штурвал праворуч, — попросив я Аннет. Вона спритно крутнула, і ми пішли вздовж пірсу, пихкаючи вихлопом двигуна у воду.

— Стій! — приклавши долоню до вусатого рота, закричав довгий вартовий і поклав карабін на дошки причалу. Огрядний чоловік обмахувався хусткою. Ланцюг у нього на животі — майже як собачий. Зарплата, напевно, висока?

Я заглушив двигун тумблером на стійці штурвала і пройшов на ніс, щоб кинути вартовому плетений мішечок, за яким потягнувся причальний кінець. Дон Кіхот уперся ногою в кнехт і підтягнув яхту ближче, потім досвідченою рукою накинув на дерев’яні кнехти кілька петель. Я встиг за той час, поки він підтягував нас, опустити кранці за борт і кинув йому другий кінець, стоячи ближче до корми.

Він скоса поглянув на симпатичну, усміхнену Аннет і запитав із ввічливості:

— Трап вам подати?

— Дякую, ми й так обійдемося, — махнув я рукою і допоміг Аннет зійти на причал, запропонувавши спертися на мою руку.

Вартовий пішов по карабін, що лежав на дошках причалу.

— Ласкаво просимо, — просипів огрядний чоловік і розгорнув товстий фоліант з обтріпаними краями аркушів. — Необхідно внести мито за прибуття на острів та охорону вашої яхти.

Якби тут продавали холодне пиво чи морозиво, я б сказав, що жирдяй застудив ними горло. Але, найімовірніше, холодною водою. П'є багато води. Нелегко на спеці з такою комплекцією. Добре, що вітер ще якось рятує.

— Скільки з нас? — поцікавився я, хоча мені вже доповіли про ціни, і монети були приготовані.

— Два золоті з особи за прибуття і п’ятдесят флоринів за день охорони вашого майна, — знову просипів він і закашлявся в кулак.

— Ось, візьміть, будь ласка: чотири золоті й три монети сріблом за два тижні.

— Зараз знайду решту, — почав він порпатися в кишенях, притримуючи ліктем розкритий гросбух.

— Залиште вартовому за його допомогу при швартуванні, — усміхаючись, відповів я.

Адже зрозуміло, що решту він шукатиме дуже довго і навряд чи знайде. Недарма він власник такого ланцюга. Аннет засуджувально поглянула на мене. Аж п’ятдесят флоринів! – казав її погляд.

— Назвіть ваші імена, пане, — вклонився огрядний чоловік, усміхаючись на всі тридцять два зуби.

І зуби в нього виглядають чудово здоровими. Тобто ще ніхто його по пиці не бив.

— Аннет і Френсіс Шевальєр.

— На яхті "Емілія", — пробурмотів товстун, записуючи наші дані.

Смішно почухав ручкою зморщений ніс і відмахнувся від мухи.

— Сплачено за охорону протягом двох тижнів та мито! Ласкаво просимо на острів Мрій! — урочисто сказав він, закривши комірну книгу, і гордо випнув живіт зі своїм ланцюгом.

Ми з Аннет одночасно радше кивнули йому, ніж вклонилися. Потім я приклав два пальці до голови, віддаючи честь вартовому. Той підняв до скроні кулак і відсалютував мені. Вони розвернулися і рушили залитим сонцем причалом у бік будівель.

— Зачекай тут, я винесу наші сумки, — сказав я Аннет і знову спустився на яхту. Виходячи, дістав навісний замок і застебнув його на нових петлях дверцят, що вели всередину. Майстри, які ремонтували яхту, врізали їх на моє прохання. Лава, під кришкою якої зберігалася риба, залишалася в тіні. Добре!

— Як тут дорого! — тихо обурилася Аннет, взявши з моїх рук свою сумочку з тороками.

— Судячи з ваги, там у тебе з десяток гранат, — зауважив я, мружачись на сонці, — Ти точно щось знала, вирушаючи в подорож.

— Ти ж завжди, де не з’являєшся, затіваєш маленьку війну, — пробурчала вона, перекидаючи сумочку за спину, — Тобі ще допомогти щось нести?

— Ні! Я сам. Це обов’язок чоловіка — тягати важке, — заявив я.

Біля будівлі управління порту до нас підбіг носій і запропонував відвезти нашу поклажу на візку до місця призначення. Невже йому було важко пробігтися причалом? Так не хотілося тягти купу сумок, задихаючись, як вівчарка на спеці! Я дозволив завантажити наші речі, і Аннет майже гнівно глянула на мене. Але мені не хотілося тягти баули з бухтами мотузок та іншим спорядженням, яке нам знадобиться.

— Нам потрібно демонструвати, що ми не бідні. Грай роль знатної дами, та й на спеці важке на собі носити — то відверта дурня! — шепнув я їй і голосно назвав носію найдорожчий готель.

Не те щоб нам був потрібен саме дорогий, але потрібно отримати два кутові номери в цьому готелі. Будівля стояла високо на горі, над містечком. З тих кутових вікон добре проглядатиметься сусідній острів — місце майбутньої атаки дельтапланами та місце розвантаження порожньої породи. А ще з тих кімнат, якщо вони не зайняті, можна втекти непоміченим. Я був упевнений, що номери вільні: звідти не надто гарний вид на відкрите море.

Аннет не поклала свою сумочку на візок, а вперто тягла сама. Ми крокували кривими вуличками містечка, що розташувалося на березі й здіймалося схилом. Моя супутниця бурчала, що готелі треба ставити ближче до причалу. Дорога весь час ішла вгору, і вона трохи захекалася, коли ми зайшли у просторий хол готелю, відкритий усім вітрам.

Двері були справді відчинені навстіж із трьох боків. Пориви легкого теплого вітерця ворушили прозорі завіси, відкриваючи краєвиди на море з дрібними острівцями та скелями, а також на саме селище, що каскадом спускалося до води. Вдалині вгадувався ще один острівець на сході, але маленький і зовсім незначний. Носій заніс наші речі всередину і, подякувавши за платню, вельми задоволений розчинився у вуличній спеці.

— Присядь, відпочинь, поки я візьму нам кімнати. І якщо запропонують попити, не скупися і заплати з тих грошей, які тобі дала Діана.

Аннет кивнула й відкинулася на спинку дивана з м’якою ворсистою оббивкою, що нагадувала плюш. Я підійшов до адміністраторки.

— Будьте ласкаві, мені два одномісні кутові номери он на тому боці вашого готелю. Вказав пальцем напрямок, який мене цікавив.

— Два одномісні? — перепитала адміністраторка.

— Так, я сильно хропу, і тому моя дружина не висипається.

— Одномісні номери дорожчі...

— Мені байдуже, — перебив її, усміхаючись.

Вона всміхнулася теж. "Їй під сорок", — подумав я. А де ж симпатична дівчина, у якої я мав би викликати напад захоплення, якщо не симпатії чи закоханості? Ну так, навіть на цих островах важко з дітьми. Може, тут дітей митом обкладають? Дивний у цих магів погляд на населення. Людей просто тримають як певну кількість особин і не дають розмножуватися. Якесь скотиняче ставлення.

— Два золоті на день за кожен номер, — повернула мене до дійсності адміністраторка. Тут ціни були вищими, ніж називав власник готелю в Герції. Але він, звісно, не мав на увазі найдорожчий готель. До речі, на сусідніх островах житло дешевше. Цей острів — як столиця держави. Поклав мішечок із монетами на стійку.

— За два тижні, будь ласка.

— Ви з діловим візитом? — піднявши брови, запитала вона, висипаючи монети на прилавок. Мішечок вона повернула мені. Її здивував термін нашого перебування: зазвичай приїжджають на кілька місяців.

— Так, потрібно поспілкуватися з магічною Радою.

Вона швидко опустила очі, приховуючи переляк.

— Вони приймають раз на тиждень за попереднім записом, — повідомила вона, не піднімаючи погляду.

— Дякую за інформацію, заздалегідь запишуся на прийом, — забираючи ключі, продовжував усміхатися я, попри її страх.

Тут навіть ключі з мого світу, пласкі, з лазерною насічкою. "Mul-T-Lock", — прочитав на ключі. Фірма вища за середню навіть у моєму світі. Обернувся. Аннет у цей момент теж усміхалася, ставлячи склянку на тацю, яку тримала прислуга. Молодець, не варто було скупитися, якщо хочеться пити.

Готель вищого ґатунку. Навіть склянки замість кераміки. Двоє чоловіків в уніформі випередили мене, квапливо схопивши нашу поклажу. Біля дверей у наші номери показав Аннет, як користуватися ключем. Ми розійшлися.

У мене кутова одномісна кімната. Довгий балкон, що огинав приміщення зовні з двох боків, був спільним із балконом Аннет. Щоправда, їх розділяла балюстрада, але перелізти було неважко — вона невисока. Далі теж були балкони, і через кілька номерів помітив чоловіка з сигаретою. Він курив, заклопотано хмурячись.

Я подивився на дерево, що росло поруч. Одна з товстих гілок розкинулася якраз біля кута мого балкона. Потрібно лише трохи завернути за ріг. Дуже зручно, щоб виходити непомітно: з інших балконів не видно, а на першому поверсі вікон немає. Вочевидь, з цього боку в них комори.

На вікнах сітки, в бра — електричні лампочки. "Цікаво, світлодіодні?" — стукнув я по матовій колбі пальцем. Навколо ліжка протимоскітна сітка замість балдахіна. Море прісне, тож комарам тут привілля. Я заглянув у простору ванну кімнату. Все облицьовано гарною плиткою, сучасна керамічна сантехніка виблискувала чистотою. Прихлопнув комара на кахлі. Порожній, без крові.

У двері постукали. Я дозволив увійти, і залетіла Аннет із сяючими очима.

— Усе просто чудово! Хочу заробляти гроші, хочу жити, як тут! Навчи мене швидше!

— У світі повно дурнів, які тільки й уміють, що вчитися: у школі, коледжі, інституті, університеті, академії тощо. Тобі не вчитися потрібно, а розмірковувати й робити правильні висновки. Краще підемо по крамницях, заразом запитаємо, де реєструються для візиту до магів. Запишемося, пообідаємо і будемо купатися в басейні.

— Тут є басейн?

— Он він, з балкончика видно, якщо нахилитися.

— Де? — побігла вона на балкон босими ногами.

Прислуга точно протирає цю лаковану підлогу кілька разів на день, — оцінив я чистоту. Коли повернемося, роззуюся теж.