Піски часу не відпускають старі кістки

Тіло Бань Юе розсипалося на попіл, лиш тільки Пей Сю доторкнувся до мотузки, щоб зняти його з перекладини. Ранішній вітер підхопив його і вмить відніс у пустелю.

Що то були за чари — Пей Сю не знав. Можливо, Бань Юе наклала на себе якесь закляття на випадок, якщо її тіло, най і напівкровне, все ж якимось химерним чином захопить вже мертва Богиня Місяця. Можливо — посмертне прокляття тієї ж богині, адже банью ревносно відносилися до цілісності поховання. Він не знав, а спитати вже ні у кого було.

Від його двох тисяч воїнів залишилося трохи менше, ніж півтисячі. Втрати великі, проте штурм столиці Банью без підготовки міг покласти у пісок всі дві тисячі й більше. Залишивши декілька сотень навколо досі палаючого міста з наказом не випускати і не впускати жодної живої душі — Йонг'Ану не потрібна була помста вцілілих банью, так само, як і прибуття кочівних банд мародерів, ласих до скарбів, — Пей Сю відбув до прикордонної застави.

Він все ж був неправий щодо припущень, що для командування краще б було, якби він не вижив. Командувач прикордоння все ж більше переймався смертельною загрозою від банью для жителів Йонг'Ану, аніж тим, що якийсь молодий нахаба одним кроком здобуде більшу славу, аніж він сам. Зрештою, у золотому списку радше лишаються імена найбільш честолюбних, в не звитяжних.

Від резиденції командувача до казарм Пей Сю повертався під похмурим небом — схоже, зима в пустелі добігла кінця і з моря насувалися дощі. Та в казармах він втрапив якраз на початок гучного святкування: його підлеглі вкрай бажали відзначити переможне завершення довгої війни і доблесні подвиги командувача гарним вином та наїдками. Що ж, звична справа для досвідчених воїнів: нехай багато їхніх побратимів полегло у битві — та вони самі живі, а отже за мертвих буде кому підняти чарку і спалити папери, помолившись за більш вдале переродження. А смерті ворогів…до них звикаєш і стаєш байдужим.

— Командире Пей, навіть не уявляю, як розвідникам вдалося забратися на ті стіни, щоб відчинити ворота! Туди ж навіть найвища штурмова драбина не дісталася б!

Його люди навіть думки не допускали, що серед банью могли трапитися зрадники, які б згодилися відчинити ворота власного міста задля чужинця. Пей Сю міг би їх переконати в зворотному — але тоді Бань Юе замість грізної Королівської Радниці, повелительки пустельних вітрів та отруйних гадів, про яку вже складали легенди у прикордонні, стала б зрадницею свого ж народу. Комічною фігурою, дрібним підступним злом, яке допомагає добру перемогти ще більше зло. Та й…не тільки б Кемо міг би поливати її брудом. Жінка, що зрадила власну країну заради чоловіка — сюжет настільки банальний, що за ним ніхто б не побачив справжню Бань Юе та їхні наміри. Благі — на початку, а вийшло…

Втома стиснула пальцями скроні і Пей Сю відкланявся зі святкування, відговорившись терміновими справами. Та вийшовши з казарми, чомусь не повернув у напрямку власного помешкання — невеликого будинку, який останні роки міг собі дозволити знімати за платню командира, — а попрямував до міської стіни. Тієї самої, де вони з Бань Юе — Небеса, якими ж наївними тепер видаються їхні прагнення! — прийняли рішення, про те, що спробують щось змінити. Стануть тими, до кого прислухаються… Смішно аж до сліз.

Сірі важкі хмари купчилися, нависаючи над пустелею, однак дощ все ще не накрапав. Повітряні утворення громадилися фантастичними палацами і горами; у одній з хмар Пей Сю розрізнив характерні обриси Золотого палацу з двома баштами, як роги півмісяця — і відвернувся, дивлячись не вгору, а до горизонту. З хмар не лився дощ — і з його очей не лилися сльози. Хоча очі пекло і камінь на серці здавалося от-от розчавить цей життєво важливий орган.

Війна закінчена — що далі? Він народився, коли на прикордонні вже почало наростати напруження між Банью і Йонг'Аном. Він жив цією війною. Він вчився, щоб бути кращим бійцем і кращим командиром. Хіба що у дитинстві під крилом Генерала Хуа було щось інакше… хоча й там думка про наближення війни отруювала його сподівання на майбутнє.

Крім війни у нього була тільки А-Юе. Але її не стало — і що лишилося? Що, в ім’я всіх демонів, лишається йому? І для чого?

Можливо, справді краще б для нього було б зробити крок зі стіни тієї Ями Грішників униз. Та при одній думці Пей Сю звично подумав “а що на це сказала б Бань Юе” — і зрозумів, що ні, не краще. Її останнім проханням було “берегти себе”. Він, звісно, теж її про це прохав, благав не робити дурниць і дочекатися його…але не склалося. Це геть не означало, що вона порушила клятву навмисно. Це життя, а життю начхати на клятви. Як і людям на обіцянки.

— То що, племіннику, все ж завершив цю війну, як і хотів? Ох і галасу ти наробив у прикордонні! Зірвати плани Богині Місяця врятуватися від забуття і піднятися вище в ієрархії дорогого коштує. Та, схоже, нині деяку ціну доводиться платити самому, чи не так?

Хоча Пей Сю чув цей голос більше трьох років тому, але не впізнати божественну силу було б геть неможливо. Особливо — після битви в Банью. Чи це він став надміру чутливим?

Пей Мін був вбраний, як звичайний воїн Йонг'Ану і на перший погляд його було не відрізнити від вартового. Небожитель з’явився на стіні без зайвого шуму й пафосу, ніяких труб чи падаючих золотих пелюстків. Стояв, спершись боком об кам’яний парапет і дивився на Пей Сю. Цього разу — без усмішки.

— Вона загинула? Та, про кого ти думав тоді, у святилищі?

Звідки богу війни…а, прокляття, не лише її!

— Так, так, вдача в любовних справах теж часто присутня у молитвах вірян, доводиться виправдовувати сподівання. Хоча іноді дехто прагне доскочити до неба з дна колодязя… Та не важливо. То що?

— Загинула.

— І тепер не знаєш, як далі жити? Для кого була вся ця звитяга і подвиги?

Пей Сю відсік:

— Для людей. Тих, хто живе в пустелі і на рівнинах. Для того, щоб не довелося вмирати їм. Для миру. Не тільки заради неї.

— Ха. Цей шановний радий бачити, що слава не спотворила твого розуму, племіннику. Рідкість у всі часи! Гаразд. Цікаво, чого цей старий сунувся сюди, у якесь прикордонне містечко, чи не так? Не для того ж, щоб просто побалакати з родичем і привітати з перемогою. Є думки?

Пей Сю заперечливо хитнув головою — для нього це теж було дивно, бачити Пей Міна тут, без виклику чи навіть простої молитви, але хто він такий, щоб вказувати божеству, де бути і з ким говорити?

— Визнаю, ситуація не зі звичних. Та чи не думаєш ти, племіннику, чого ці хмари над твоєю головою ще досі не пролили жодної краплини?

Думає. І що з того?

— Вони не з тих, що слухняною отарою ходять, слідуючи вказівкам Повелительки Дощу. Вони тут, бо дехто готовий зробити крок вперед до нових битв, зрозумівши, хто він і до якої цілі прагне. Вивчивши гіркі уроки і дізнавшись ціну, яку платять за перемогу. І виявивши неабияку звитягу, не без цього. Взяти ворожу столицю двома тисячами і втратити лише половину — не буду брехати, що мені це під силу, такого досвіду у цього шановного за життя ще не траплялося! Ти, племіннику, готовий. Це — твоє небесне випробування. Ну а цей старий все ж може похвалитися достатнім досвідом у передбаченні подібних подій, щоб принаймні, навідатися у гості, аби подивитися на дійство.

Небесне випробування? Йому? Неможливо. Що він зробив такого, чого не зробив би звичайний командувач? Він не володіє надто могутньою духовною силою, його шлях вдосконалення радше через меч…

— Чому я?

— Хтозна, хлопче! Якраз питання “чому” ми задаємо собі й після вознесіння, повір. Не про те думаєш. Тут тільки тобі обирати, не якійсь блискавці. Маєш усвідомити, що в тобі такого, що потенційно дає нахабство претендувати на безсмертя і божественну силу. Не буду приховувати: можна обрати невірно і зникнути з грандіозним спалахом, згорівши дотла. Можна й вгадати. Чогось доля не бажає лишити тебе в спокої оплакувати своє втрачене кохання, можливо, варто на цьому зосередитися? Та не хвилюйся, я не збираюся тобі перешкоджати чи допомагати. Просто цікавість. Нічого більше. Небесному випробуванню теж начхати на спорідненість.

Що ж, от і настав час вирішити, що робити далі. Пей Сю не очікував, щоправда, подібних обставин…але доля непередбачувана.

Що його чекає далі? Ні, не так: що він прагне робити далі зі своїм життям? Безсмертя і божественний статус не відміняють необхідності у відповіді. Без блискавок чи з ними — доведеться.

Він приймав рішення, які визначали долю народів. І ті, що йшли на благо, й ті, що призвели до катастрофи. Робив помилки і намагався їх виправити. Але якщо приховувати — то не до самого себе: йому, Пей Сю, до вподоби бути не фігурою на дошці, а гравцем за нею. Бо він не може інакше. Не може передати на когось відповідальність за свої власні вчинки і долю. Він не може зарадити всьому лиху світу — але це не означає, що не повинен намагатися. Як казав його наставник, почни з малого і опануєш велике, потрібно лиш терпіння, вдача й час. Вдача не від нього залежить, терпіння Пей Сю має достатньо, а от час…

Якщо у нього буде весь час світу — він дочекається відповіді на поклик у пустелю. Рано чи пізно, та у Небожителів і справді часу більше, аніж у простих смертних. Якщо його час закінчиться тут і зараз, з першим ударом блискавки — значить, почекає коло мосту, що веде до Жовтої Ріки. Бань Юе б його дочекалася.

Відчуваючи, як його сутність спалахує у небесному полум'ї, відкидаючи земне, чомусь Пей Сю не мав жодних сумнівів у тому, що з Пей Міном вони знайдуть спільну мову.