Піски часу не відпускають старі кістки

Пей Сю досі не вірилося, що його подрузі вдалося перетнути пустелю самостійно. Десятилітня дівчинка, най і з надприродним чуттям і кров'ю, що чує шепіт пустелі — все одно. Як?

Бань Юе лиш знизувала плечима:

— Мені не потрібно було багато. Якщо слідувати за зміями, вони приведуть до тушканчиків і пустельних мишей, а ті — до води й рослин. Головне — пам’ятати, що крім тебе у цьому світі є ще люди. Най десь далеко, та все ж.

Вона змінилася. Та все ж залишилася тою А-Юе, яку він пам'ятав. Тією, до кого промовляють пустельні вітри, хто знає більше, аніж помітно на перший погляд. Та, хто може іноді сказати щось неймовірне, як звичне — як-от те, що Пей Сю бачився з небесним родичем:

— На тобі його благословення. Схоже на Генерала Хуа, але сильніше.

— Стривай-но. Який ще Генерал Хуа? Він що, теж…

— Так. Його сили були запечатані, але він теж небожитель. Тому я не думаю, що він загинув, коли кинувся мене рятувати. Наші шляхи розійшлися, як судилося долею. У нього власний шлях випробувань, у нас свій.

— Що ж нам судилося з тобою, А-Юе?

Дівчинка зітхнула:

— Я не знаю. Я не бачу майбутнє, лише іноді відчуваю, як щось складеться. Як дійти по слідам до рази — чи до з’їденого кістяку. Іноді — до давно занесених пісками руїн. Ось такі непевні відчуття.

Вона була нестримна у своєму пориві й прагненні, як не стримати піщану бурю, яка розгорнула червоні крила. Нічого не потребувала: їй вистачало циновки у кімнаті Пей Сю для перепочинку. Він іноді прокидався посеред ночі та бачив її застигле у трансі обличчя. Її не помічали його підлеглі, хоча вона часто сиділа на плацу, спостерігаючи за тренуваннями. Часто вона зникала на декілька днів і з’являлася лише під ранок. Що вона шукала? Куди прагнуло її серце й думки? Пей Сю ледь не божеволів, як не бачив її поруч.

Цього разу його пошуки увінчалися успіхом на міській стіні. Дівчинка стояла у проміжку між зубців, звідки зазвичай цілилися метальні машини. Вітер тріпав її одежі і вибивав волосся з-під каптура. Погляд Бань Юе був спрямований чітко у той бік горизонту, де далеко-далеко за пагорбами починалася пустеля.

— А-Юе, якщо тобі щось потрібно, якщо я можу допомогти…

— Не знаю. Я дивлюся, як живуть у місті. Крихке буття. Війна може в будь-який момент постукати в їхні двері — та все ж у людей є сили й наснага жити ще один день. Мріяти, радіти, злитись через дрібниці, будувати плани на сто років вперед. Вони навіть не знають назви нашого містечка, знають просто, що це десь там, далеко, де дикі варвари-банью.

Так, у Пей Сю теж виникало іноді це відчуття, коли його загін відводили від лінії зіткнення бодай ненадовго. Цей контраст: кров, крики, почорнілий пісок, іржання коней, руки, які вчепилися у руків'я меча чи списа так, що пальці не розгиналися — і чайні, у яких грали сценки з битв у перебільшено-піднесеному дусі; весільний паланкін вельможної пані, який доводилося пропускати, щоб не стати поганою прикметою майбутнього союзу; діти, що жартома билися на вулицях дерев’яними мечами. Там, на кордоні воїни шанували хоробрість і силу воїнів банью — тут, у мирному житті про них говорили зневажливо, наче про неосвічених дикунів. Але ж Банью — держава з тисячолітньою історією і традиціями, яка піднялася з пустельних пісків в тому числі завдяки розумним головам, а не лише кремезній статурі жителів. У банью суворі звичаї і зневага до слабкості — та хіба пустеля її пробачає?

Йонґ'Ану пощастило, що посухи на його території трапляються не надто часто — в пустелі вони звична частина життя. Декілька сотень років тому Йонґ'Ан захопив сусіднє королівство Сянле, скориставшись епідемією — нині банью, яким стало замало оаз, прагнуть відхопити шматок родючих земель, користуючись тим, що королівство не має можливості захистити і підтримувати бідне прикордоння. Чужа біда — чиєсь щастя. Сильний їсть слабкого. А доки щелепи не зімкнулися на горлі, все живе прагне жити, не озираючись на смерть.

Батьки Пей Сю були родом з земель Йонг'Ану. Але коли він став сиротою — ніхто, крім стороннього пана Хуа, якого ця війна взагалі не обходила, не згодився йому допомогти у скруті. Ні йонг’анці, ні банью. Його єдиний непохитний якір — Бань Юе. Заради неї він зробить все можливе, чия б кров у жилах дівчинки не текла.

— Зневага і позбавлення ворогів людської подоби у головах людей найлегше викликає ненависть і байдужість до їхньої смерті. Це роблять банью, це роблять йонг’анці. Є й ті, хто цього не робить. Хто бачить ворогів людьми до останнього. Зрештою, ніхто не ідеальний.

Бань Юе повернулася до Пей Сю і на мить він жахнувся, що поривом вітру її може штовхнути униз, на каміння під стінами. Він поспішно зробив крок уперед, простягаючи руку, та дівчинка лиш заспокійливо посміхнулася:

— Я тримаюся добре, А-Сю.

Чи це справді так? Чи вона це каже задля того, щоб він не переймався? Різниця у віці між Пей Сю та Бань Юе була цілих чотири роки: він був старшим, вже вправним воїном і командиром — та все частіше йому здавалося, що шорох клятих пустельних пісків ніби стер дитячість з її очей набагато сильніше, аніж з ним зробила війна.

— Коли Генерал Мінґван запитав мене, як саме, на мою думку, має закінчитися ця війна — я не зміг йому відповісти нічого. Жалюгідно. Хоча принаймні він здивувався, що я не запропонував вбити всіх ворогів. Сказав, що у моєму віці люди більш жадають крові, — Пей Сю смикнув кутиком рота, згадуючи власний…провал, успіх? Йому було складно сказати, відчувалося як обидва варіанти.

— Ти добрий і шляхетний чоловік, А-Сю. Ти не міг сказати подібної дурості. — Бань Юе відчепила одну руку від каменю і легенько погладила його по маківці, скуйовдивши волосся.

— Але це все ж відсутність відповіді. Війна триває. Люди вмирають. Хтось же повинен запропонувати бодай щось путнє!

Бань Юе кивнула і зіскочила зі стіни.

— Саме за цим я прийшла до Йонг'Ану. Бо хтось же має.

— А-Юе, про що ти говориш? Ти прийшла сюди, щоб зупинити війну? У тебе є на думці якесь рішення? Але яке саме? Що ж ти такого бачила там, у клятих пісках, чого не бачу тут я, серед людей?! Якісь чари?

— Ні, не чари. Думки. Так само,як можна позбавити ворога у думках права на існування — так само його можна й надати. Слово могутніше за мечі. Люди слухають людей — і діють на основі цих слів. Треба всього лише стати тим, кого бажають слухати й чути.

Стати такою людиною… Кимось впливовим, за чиїм словом може змінитися існуючий стан речей. Бань Юе права, це дійсно може стати рішенням!

Та чи готовий він прийняти на себе таку відповідальність? У мріях кожен воїн бачить себе головнокомандуючим, та далеко не всім під силу ця роль. Чи він, Пей Сю, здатен? Якщо Бань Юе вірить у нього — значить, до біса, він здатен! Навіть, якщо ні — він не може похитнути її довіру. Вона — його якір, так само, як і він — її.

— Тоді цей А-Сю може тобі допомогти, А-Юе. Але що робити з королівством Банью? Тамтешні точно не стануть слухати якось йонг'анця, най би яким гідним він не був.

— Я стану тією, кого вони слухатимуть. Народ Банью не чужий мені. Я — його частина, незалежно від того, визнають вони це, чи ні. Це моя відповідальність, яким буде його майбутнє.

Прокляття. Навіть втілення бога у храмову статую так не вразило Пей Сю, як впевненість, з якою вона промовляла ці слова. Віра руйнує і зводить гірські хребти. Вірою Бань Юе можна було лише вражатися, неначе наступом піщаної бурі.

Що вона залишить на своєму шляху: руїни королівств, засипані пісками — чи нові живильні оази? Час покаже.