Піски часу не відпускають старі кістки

Йшли роки, зливалися у десятиліття. Провідник Жао водив каравани пустелею і мав добру репутацію порівняно з іншими провідниками. Він ніколи не збивався зі шляху, ніколи не вимагав надплатні посеред шляху, завжди терпляче допомагав у дорозі найслабшим мандрівникам. А ще — був ледь не єдиним, хто ризикував пройти крізь улоговину Напівжиття. Ті, хто довірив йому свої життя, досягали пункта призначення зазвичай у повному складі.

Але пустеля підступна і іноді караван зникав у її глибинах без сліду. Здебільшого — коли наступала повня. А згодом десь в іншому прикордонному торговому містечку з’являвся ще один юнак, який пропонував послуги провідника під іншим іменем.

Спочатку Пей Сю намагався заманювати у руїни Банью грабіжників та шукачів скарбів. Та все ж прорахувався з кількістю життів, які потрібні для побудови надійної запираючої формації у Ямі Грішників, і незабаром до проходу Півжиття жоден з пройдисвітів не готовий був сунутися ні за обіцяні неймовірні скарби, ні за чудодійною папороттю, що лікувала укуси змієскорпіонів. Тож довелося обирати з того, що залишилося. Менше зло — та чужа кров і муки поступово, крапля за краплею знижували безодню люті, що вихлюпувалася з Ями, куди Бань Юе запроторювала повсталих духів. Повільно — та за декілька десятиліть їх стало менше на десяток з декількох сотень.

Пей Сю вже не відчував нічого, відправляючи на смерть чергових подорожуючих. Так було треба. Інакше всі старання Бань Юе зійшли б нанівець. І смертей від рук демонів-банью було б набагато більше. Навіть навчився керувати змієскорпіонами, щоб спонукати постраждалих піти на пошуки диво-папороті у руїни — і не був здивований анітрохи, що у нього вийшло. Маска двійника, здавалося, перетягнула на себе більшість його життєвої сили, залишивши на долю божественної сутності лиш необхідні крихти. Нічого страшного: на Небесах все одно нікому не було діла до ще одного Небожителя Середніх Небес. Навіть Пей Міну. Хоча Пей Сю був його помічником, вони нечасто спілкувалися поза виконанням доручень. Схоже, що Генералу вже наскучила його особа, але у цій ситуації це було на краще. Якби Пей Мін дізнався, що Пей Сю допомагає примарі, вбиваючи смертних… Краще не уявляти — доки можливо.

Доки він може бачити А-Юе. Говорити з нею. Тримати її руку. Іноді, якщо у Бань Юе вистачало енергії на втілення — обережно обіймати, намагаючись поділитися теплом бодай не тіла, та хоча б серця.

Бань Юе важко далося прийняте Пей Сю рішення. Але який ще вихід у них залишався? Кров двійника, навіть насичена божественною силою, не підходила для таких чарів. Залучати сторонніх ризиковано. Сил дівчини-примари не вистачало. Усунути й піймати Кемо їй ніяк не вдавалося. Пей Сю чекав на слушну нагоду з’явитися у своїй власній подобі без нагляду — та як молодший небожитель, був підпорядкований розпорядженням його командувача. А Пей Мін не ідіот, він точно щось запідозрить у його прагненні повернутися у рідні краї попри заборону… Можливо, ще з півсотні років — і у Пей Сю буде більше самостійності. Він дочекається, неодмінно.

— Пане Пей, отримали виклик від Нань Яна, комусь з палацу Генерала Мінґвана потрібно прибути до світу смертних.

— Щось серйозне? Куди саме прибути? І з якого дива Генерал південного сходу сміє щось наказувати нашому командувачу?

— Не знаю всіх деталей, але здається, що це відносно примарного нареченого у краю гір Ю Дзюнь.

Знову цей проклятий край! Як не черговий храм Генерала підпалять, так нечисть розплодять. Його шановний родич здається, був тільки радий, коли там поставили перший храм Фен Сіня: місцеві держави рідко воювали між собою, тож молитов до Пей Міна було не надто багато і в кращі часи. Пей Сю і те непокоївся більше, як права рука Генерала: звісно, можна безтурботно відмахуватися і казати, що чесноти завжди звідкись з’являться, та не до втрати ж десяти храмів! Він вже підшукував можливість відправити когось з підлеглих на завдання, яке надійшло до Палацу Лін Вень, — раптом вийде повернути повагу до Пей Міна за допомогою героїчного порятунку зниклої нареченої? — як когось вже знайшли для цієї заплутаної справи. А Пей Сю в цей час якраз розбирався з витівками мерзенного Ці Жуна, тож навіть не був присутнім у Небесній Столиці.

Взявши декілька молодших в якості почту, Пей Сю зійшов у світ смертних за вказаним у посланні місцем. Координати здалися знайомими і недарма: це був той з храмів Генерала Мінґвана, який згорів першим і руїни так і залишилися стояти безлюдно посеред лісу, обростаючи бур’янами. Дивне рішення для представників Нань Яна, викликати представника колишнього суперника до його ж храму. Для чого? Фен Сінь ніколи не належав до тих, хто любив демонстративно тицяти інших носом у багно. Подібне скоріше логічно було б очікувати від його найзапеклішого ворога, Му Цина. Гаразд, розбереться на місці.

Краще б Пей Сю відправив на місію когось іншого! Було дуже важко втримати лице незворушним, зустрівши привид двохсотрічної давнини. Ще й як назло, він-Жао в цей час вів по пустелі черговий караван і поспішно прокладав шлях до безпечної печери у скелях, щоб перечекати піщану бурю — то хоч навпіл розірватися!

Наставник Хуа не змінився ані на крихту. Не дивина для безсмертного Небожителя, най і позбавленого сил у вигнанні. Потрапивши до Небесної Столиці, Пей Сю провів обережні пошуки і довго не міг повірити знайденому: серед тих Небожителів, хто був вигнаний з Небес із запечатаними силами, під опис підходило небагато осіб. Та все ж натрапити в переліку на “Бог Війни в короні з квітів і мечем, Се Лянь, кронпринц королівства Сянле” і безпомилково впізнати у портреті Небожителя, вбраного у розкішні, гаптовані золотом і гранатами шати, даоса-наставника, найрозкішнішим надбанням якого була зачарована стрічка і потріпаний солом'яний капелюх… До такого він не був готовий. І в той же час — його наставник на міг бути ніким меншим. Навіть у дурнуватому червоному вбранні нареченої він лишався собою. І власне, він і розплутав справу з примарним нареченим, знайшовши винуватця. Точніше — винуватицю.

Сюань Дзі. Генерал, одержима коханням до Пей Міна, яка заради його прихильності була готова зрадити власну країну. Та годі. Невже історія і справді повторюється нескінченно? Інше століття, інші люди. Тільки одне залишилося незмінним — це прізвище точно прокляте!

Коли він розповів про зустріч Бань Юе, вона лиш знизала худими плечима:

— Бачиш, А-Сю, я мала рацію, що він не помер тоді. Він тебе впізнав?

— Наврядчи. Хоча від наставника всього можна очікувати. Краще б, звісно, не впізнавав і далі…

Пей Сю не шкодував про прийняті рішення. Ні, він не збирався заплющувати очі на те, яким монстром насправді є. І був упевнений, що тоді, очікуючи в пустельній ночі, доки в Бань Юе вийде відчинити ворота міста, не брехав сам собі: наставник Хуа не пошкодував би нічого, щоб зупинити їх. Та його там не було. Як і не було з ними на шляху від нікому не потрібних сиріт-голодранців до Королівської Радниці і командувача, який з двома тисячами воїнів зміг захопити багатотисячне місто. Тож до кінця ніхто не знає, чи вдалося б навіть Се Ляню примирити дві ворогуючі сторони. Зрештою, одного разу у нього не вийшло. Це не виправдовує вчинки його і Бань Юе — просто констатує факт.

Про що думала і шкодувала Бань Юе — знала лише сама дівчина. Пей Сю міг лише здогадуватися, адже їхній шлях був багато в чому східним, проте на її долю випало набагато більше тягаря, аніж на його.

— Краще б… Та доля веде Генерала Хуа шляхами, які нам не збагнути. Його третє сходження — та сама піщинка, який зсуває пустелю.

Бань Юе проговорила це без частки страху чи занепокоєння — та з вагомістю, важчою за камінь, на якому стоїть Яма Грішників. Здавалося, з’явися Се Лянь зараз прямо тут, коло їхнього багаття на стіні Ями, випірнувши з її дна — вона і тут б анітрохи не здивувалася. Пей Сю відчував себе абсолютно безпорадним перед цією впевненістю: кричи не кричи, сперечайся, не вір — мертва дівчина, до якої промовляє пустеля, все ще знає більше за будь-якого Небожителя.

— Через два місяці приведу новий караван до міста.

Який це вже за рахунком — десятий, сотий, тисячний? Пей Сю вже не рахував. Хоча скоріше — не давав собі замислитися: чіпка пам’ять Небожителя зберігала всі діяння. Як пустеля терпляче зберігає у своїх глибинах старі кості, відкриваючи їх на позір, коли прийде час, і знову приховуючи у глибині піску.

— А-Сю, а де зараз наставник Хуа? У Небесній Столиці?

— Наскільки я знаю — ні. За чутками він начебто відкрив храм власного імені у якомусь селищі світу смертних… Водяних Каштанів, чи якось так. А що? Плануєш завітати у гості?

— Якби не обов'язок… Було б непогано.

— Так. Якби не він. Якби… Гаразд, хто знає, може колись і вийде?

Його незграбні підбадьорювання викликали легку усмішку на обличчі Бань Юе. Це добре, вона не часто посміхається.

Як і він сам.