Піски часу не відпускають старі кістки

У якості молодшого Небожителя і помічника Пей Міна Пей Сю відправляли на місії куди завгодно, але тільки не до країв, звідки він вознісся. Один з найсуворіших законів Небесної столиці мав свої причини бути суворим: особиста прихильність чи упередженість божества до покоління людей, які пам'ятали його ще за життя, могла призвести до багатьох необдуманих наслідків.

Саме тому коли Пей Сю трапився сувій з технікою копіювання власної подоби — він спробував його за першої нагоди. Потайки, звісно: бути вигнаним з Небес, не проживши там і двохсот років, було дещо образливо для його власної гордості.

Попервах було здивування: це він і справді так виглядає? Провівши в якості Небожителя п’ятдесят два роки, він вже перестав сприймати вік, як щось значуще. І раніше не сприймав, почуваючи себе дорослішим не лише за однолітків, а й за людей, вдвічі старших — а тепер і геть не бачив у собі того двадцятирічного юнака, яким був до вознесіння. Його копія вимагала неабиякої енергетичної підтримки, і чим далі знаходилася від творця — тим більшої. Заклинання високого рівня, якраз для безсмертних майстрів культивації… чи небожителів. Нині, маючи доступ до місць, багатих на духовну енергію, Пей Сю міг собі дозволити подібну розкіш. Керувати клоном було ніби відростити другу пару рук і ніг, коли кожний момент потрібно рухатися в двох протилежних напрямках — та все ж його контроль за рухами одного тіла допоміг і з іншим.

Не вдавалося лиш з емоціями: серед смертних потрібна була більш відкрита міміка, аніж у Небесній Столиці, тож його обличчя поступово стало ще більш кам’яним, аніж зазвичай. Пей Сю чув, як деякі молодші небожителі сприймають це як зверхність, та йому це було на руку. Зрештою, втримати у таємниці його спорідненість з Пей Міном було марним з самого вознесіння і представлення у палаці Небесного Імператора в якості представника Генерала Північний земель.

Жао (у пустелі завжди було багато сиріт, які або не мали прізвища, або не надто за нього чіплялися) натомість використовував емоції майстерно, вивуджуючи інформацію з місцевих мешканців про те, що відбувається у пустельних землях. Хто з ким воює, яким бандам краще не потрапляти живим, та найголовніше — що зараз коїться в улоговині Напівмісяця — чи проході Півжиття, як назвали той край, де колись стояло горде королівство Банью:

— Шукаєш швидкого проходу крізь пустелю, хлопче? Даремно: там легше знайти швидку смерть, аніж надійний шлях. Чи ти, як багато дурників, мариш скарбами Золотого палацу? Тц, і не думай навіть!

— Авжеж він з таких! Хай йде, менше ділити воду в оазі!

— Не слухай цього буркотуна, А-Жао! Одноокий і сам колись був молодим дурником, якого зманили разом з десятком інших шибайголов на пошуки скарбів Проклятого міста… Що казати, добре відбувся: око й шматок м’яса з ноги — а все дешевше, аніж голова!

Замовивши ще глечик вина, Пей Сю підкидав двом старим, стрінутим у чайній, запитання, намагаючись не вибитися з образу наївної юні:

— Що там, в тому місті? Демони?

— Так! Демони, люті й кровожерливі, які можуть роздерти на шматки коня голими руками! Кажуть, колись вони були жителям того міста, та нині мстяться всьому живому за власну смерть. А особливо — йонг'анцям, бо ті й зруйнували їхнє королівство, коли демонопоклонники задумали наслати пошесть!

— Та не бреши, старий! Яка ще пошесть! Звичайна справа: пустельні варвари прагнули відгризти шматок родючих земель з прикордоння, а Йонг'Ан, звісно, був проти… От і вирізали в якості прикладу для усіх пустельників, щоб ніхто й не наважувався на подібне нахабство знову. Війська Йонг'Ану привів до перемоги командувач, який потім вознісся на Небеса за великі здобутки…

Власну історію Пей Сю знав краще за двох базік, тож поспішив направити розмову у потрібне русло:

— Цей шановний ще чув про якихось змій, чи то скорпіонів…

— О так, змієскорпіони, прокляття пустелі! Оце вже як пощастить, хлопче, привернути прихильність Пустельної Відьми, вважай, демони тобі не загроза…

— Яка ще відьма?! Вона жриця, яка й керує цими демонами!

— Тоді чому ж кажуть, що вона з ними ворогує?

— Бо могутня чаклунка, яку ті вбили, але вона повстала примарою! Але після смерті демони опинилися під її владою, звісно, що їм це не до вподоби.

— А цей старий від когось чув, що вона була чи то жрицею, чи то радницею останнього короля Проклятого міста. І здатна була керувати пустельними тварюками. Навіть змієскорпіонами, отрута яких паралізує навіть пустельних демонів. От вони й шукають спосіб покінчити з цією жінкою. Звісно ж, якщо такій змії на хвоста наступити — то помреш у страшних муках, але в цілому побачити поруч з караваном змієскорпіонів — то добрий знак. Демони рідко наближаються до таких караванів, особливо якщо ті йдуть, оминаючи Прокляте місто.

— Та хто ж розрізнить, чия воля направляла ту змію, коли вкусить! Може, й Пустельна відьма не така вже й благодійна, як ти тут кажеш! Шукачі скарбів Золотого палацу також наражалися на змій…

— Тц, то вони мабуть чимось завинили перед Відьмою! Звісно ж, до могутньої сутності треба з повагою і шанобливо. Та й які шукачі, банда Залізнорукого Вовка? То такі мерзотники, що за ними ніхто й не заплакав би у цілій пустелі!

Десь далеко, за тисячі лі звідти, Пей Сю стиснув кулаки, повторюючи жест двійника, щоб стримати почуття і не дати надії приводу розпалитися сліпучим полум'ям. Він був готовий прозакласти власний меч, що то була Бань Юе — якби вижила якимось химерним чином.

Але ж він власними руками тримав її ще тепле тіло, доки воно розпадалося на попіл.

Що ж. Смертне буття — не єдина форма існування, як Пей Сю з’ясував на власному прикладі.