Піски часу не відпускають старі кістки

Перетнути піски до улоговини Напівжиття у смертному тілі зайняло у Пей Сю чотири дні. Він відправився туди самостійно, не чекаючи каравану, і вже на ранок, прикривши долонею очі, оглядав руїни колишнього величного міста на пагорбі посеред пустелі.

Землетрус, спричинений битвою Бань Юе і Богині Місяця, та вогонь від пустельної смоли сплюндрували місто ще тоді; частково вціліли лише зовнішні стіни (ворота були зняті за наказом командувача, щоб не перетворювати рештки міста на укриття для банд грабіжників) та Яма Грішників, яку видовбили цілком зі скельного підніжжя. За ці роки безжальні пустельні вітри і зимові холоди довершили решту руйнувань, засипавши руїни будинків пісками. Навіть від палаців лишилася добре, якщо половина стін: величні високі стелі й колони обвалилися першими.

Посеред короткого весняного буяння зелені і цвітіння Банью виглядало мирним, наче давно закинутий кістяк, зарослий мохом і ліанами. Та Пей Сю знав, що той образ оманливий. Місто чекало ночі, щоб показати свою справжню сутність — навіть приглушеним чуттям Жао він вловлював неприємне поколювання темної енергії тільки при одному погляді на руїни. Сліди ненависті і гніву, що супроводжують місця жорстокої загибелі стількох людей, вивітрюються довго.

Для Небожителів пустеля була як і для Йонг'Ану, прикордонням на межі зон впливу декількох Небесних Генералів, регіоном з не надто великою кількістю вірян. Пустельники молилися власним божкам і духам, тож доки рештки Банью не приносять проблем більше, аніж декілька зниклих караванів — сюди ніхто і не гляне без особливої потреби. Нині Пей Сю, попрацювавши з нескінченним стосами прохань віруючих до Генерала Мінґвана, дивувався, що його шановному родичу взагалі спало тоді на думку втілитися, бодай ненадовго, у місцевому храмі. І точно б Пей Мін не став відправляти когось з молодших на полювання за якимось пустельними низькоранговими демонами. Чи духами — ніби місцеві здатні розібратися, хто є хто, достеменно, коли навіть у Палаці Лін Вень плутаються!

Вершник на швидкому коні мав невеликий шанс перетнути улоговину за день, якщо буде нещадно прискорювати коня. Караван мав йти по землям Банью мінімум три дні — та все ще швидше, аніж іншими шляхами. Достатньо часу, щоб прокляті сутності, що тримаються міста, вийшли на полювання вночі за живою кров’ю. Тому Пей Сю вирішив направитися до гнізда шершнів вдень, щоб з гарантією зустрітися з кимось з них.

Надвечір йому вдалося дістатися місця призначення — колишньої храмової площі. Громада Ями Грішників все так же незворушно височіла посеред пагорбу, хоча сходи, які вели нагору, подекуди осипалися. Пей Сю піднімався обережно, пам'ятаючи про крихкість свого смертного двійника: було б недоцільно звалитися вниз, зламати шию і починати дороговартісний ритуал з самого початку.

Опинившись нагорі, він розстелив похідну ковдру і діставши з наплічника пахощі, запалив декілька паличок. Гірко-солодкий дим поволі почав підніматися над височиною, напівпрозорий у сутінковому безвітер’ї. У похідну залізну чашу вклав назбираний дорогою жмут хмизу і незабаром невеличке багаття яскраво палахкотіло на стіні колись одного з найстрашніших місць у Банью. Не для їжі — тіло Жао підтримувала ці Пей Сю. Для спогадів.

— Не знаю, чи ти чуєш мене, А-Юе. Цьому шановному хочеться вірити, що твій дух все ж залишився тут, у Банью, після смерті. Хоча така собі доля — бути прикутим до місця власної смерті! Егоїстичне побажання з мого боку, згоден. Як ти колись казала, святі не завжди добрі — можу засвідчити, це чиста правда! Не уявляю, за які чесноти на Небеса вознеслися деякі особи… та й мої власні сумнівні. Десь у цій пустелі — і мої власні кості. Принаймні метафоричні. І мій вогник у пустелі теж. Най його і не видно — це не значить, що припиню його шукати. Головне — вірити, чи не так?

Іскри з чаші летіли в небо, де сходилися з першими несміливими зорями. Пей Сю дістав з заплічника флягу і зробив ковток: вода змила присмак попелу і пилу з язика . Наставала ніч, час сили для створінь темряви. Час духам цього місця показатися йому на очі. Його основне тіло тим часом впоралося із тренуванням і зручно розташувалося в позі медитації. От і чудово, можна зосередити більша енергії у тілі двійника, на випадок, якщо потрібно буде відбиватися від зловісних створінь.

— А-Юе, цей шановний зрозуміє, якщо ти не захочеш його бачити. Ти, напевне думаєш, що я прийшов сюди, щоб відправити твою душу у наступне переродження. Або й винищити, якщо вона занурилася у пітьму остаточно. Начебто так, я повинен. Але я тут не за тим. Хочу попросити вибачення за те, що я не встиг до тебе. Не встиг врятувати. Тільки помстився Кемо, оце й все. Геть не впевнений, що тобі буде приємна ця помста. Ти ніколи не прагнула відняти чуже життя. Навіть з найшляхетнішою метою. Знаю, що подібне не пробачають. Але будь ласка, якщо ти мене чуєш — дай знак. Благаю. Будь який. Будь що, аби я знав, що колись у вічності матиму шанс виправити те, що накоїв. Що колись побачу тебе знову!...

— Це ти мені пробач, А-Сю. За те, що порушила обіцянку.

Низенька фігура ступила у коло світла навколо маленького багаття. Здавалося, вона вималювалася з нічної темряви і шурхоту крил летючих мишей. Все ті ж обтріпані темні шати королівської радниці, занадто важкі для її худорлявого тіла. Темне волосся з пасмами природної сивини. Очі смертного не відрізнили б її від звичайної дівчини — та Пей Сю виразно бачив, що за виром енергії не було матеріальної подоби. Він підхопився з місця:

— А-Юе!

Бань Юе завмерла і на мить Пей Сю здалося, що це видіння зараз розвіється, як міраж на сонці при дотику. Тож не вагаючись, він ступив прямо крізь багаття і доки не встиг замислитися, що саме робить, обережно обійняв примарну фігуру. Це було схоже на спробу обійняти сильний вітер, адже примарна сутність не схожа на тілесну, — але відпустивши трохи ці, відчув певну подобу дотику. Сила Бань Юе була схожою на ту, яку він пам'ятав — лиш тільки вже без крихт живого тепла. Звісно ж. А ще — Пей Сю міг заприсягтися, що за класифікацією розумників з палацу Лін Вень це був би дух рівня “загрозливий”, якщо не вище.

Начхати на силу й класифікацію духів.

Зараз він знову обіймав найдорожчу людину у світі — і байдуже, що трохи мертву! Він і сам не з живих.

— Вже пробачив, А-Юе… Коли побачив тебе. Коли почув твій голос.

— І ти не звинувачуй себе у моїй смерті, А-Сю. Так склалася доля. Якби мені не вдалося перемогти Богиню Місяця — вона знищила б усе місто і тебе в тому числі. Моя смерть не твоя провина. Генерал Кемо… він був у розпачі від горя за смерть своїх побратимів… Він вчинив так, як мав вчинити. Я і справді зрадила Банью.

Обіймаючи примарне втілення, Пей Сю стиснув зуби, щоб не вилаятися.

— А-Юе… Чому ти лишилася?

Дівчина-примара дивилася на нього темними очима, в яких вже не відображалося полум'я багаття. Пей Сю тримав її бліду долоню у своїх руках, немовби гріючи живим теплом. Міг би й насправді ділитися енергією — та Бань Юе відмовилася навідріз.

— Це не було заплановано. Я була так рада, що вдалося попередити намір Кемо… Хоча після цього довелося відновлювати енергію більше десятиліття. Пізніше… я не змогла лишити їх одних.

— Кого?

— Банью. Тих, кого спотворили біль смерті та ненависть. Їх тут так багато… Я небагато можу зробити, коли й сама належу до мертвих, та принаймні можу полегшити їхні страждання, що затуманюють свідомість і тримають прив’язаними до цього міста.

Пей Сю слухав її розповідь про те, як Бань Юе знаходила духів померлих під завалами, від пожеж чи від ударів мечей йонг'анців — і забирала собі темну енергію, яка тримала їх, не відпускаючи до наступного переродження. Чоловіків і жінок, дітей і старих, рабів і знатних осіб з оточення повелителя… Вони не довіряли їй за життя, плювали на її тінь — та зараз вона стала їхнім єдиним провідником у посмерті. Вона вбирала в себе ненависть і гнів до живих, скорботу і страхи, заспокоюючи й очищуючи — та пропускала здобуте крізь власну душу, виціджуючи краплі сили та відчайдушно намагаючись не дати чужим почуттям захопити її власну сутність. Примарам не боляче? Маячня! Атаки монстрів і демонів часто засновувалися саме на силі, породженій ненавистю і гнівом — і вони лишали шрами, що довго гоїлися навіть на Небожителях!

Чому вознесіння дісталося йому, а не А-Юе? Вона у стократ гідніше за нього — вбивцю й зрадника.

— Особливо складно з воїнами. Вони сильні і можуть далеко відходити від руїн уночі. Їхня ненависть невичерпне. Багато хто зберіг і тіло…

— Кемо?

Бань Юе знітилася:

— Так. Він постійно намагається мені перешкодити. Добре, що тепер мене складно вбити, але і його теж. Знову висіти над Ямою — не надто приємно…

— Покидьок! Не хвилюйся, А-Юе, з цим мерзотником цей шановний покінчив один раз, і на другий вистачить.

— Ні, А-Сю. Не в цій подобі. Генерал дуже сильний.

— Все одно!

— Я не хочу його вбивати. Він чинить нерозумно, та його веде ненависть і гордість. Він зовсім не змінився… Можливо, колись його душа все ж знайде спокій…

— Він діє сам — чи разом з іншими воїнами?

— У нього є невеликий загін тих, хто згоден був слухатися його за життя. Інші занадто ненавидять усіх, щоб коритися чиїмось наказам… Я намагалася запечатати їх у Ямі — та моїх сил не вистачає, чари слабнуть за день.

— Що, як я знайду заклиначів… а, прокляття! Вони знищать і тебе разом з усіма!

— Я згодна на це, А-Сю, якщо це допоможе банью…

— Ні!

Пей Сю не був готовий втратити її нізащо у світі! Жива чи мертва — для нього без різниці! Задля найблагіших, найвищих цілей — триста разів ні.