Другий дух

Коридор став вужчим. Стеля опускалася, змушуючи їх нахиляти голови. На стінах з’явилися нові сліди. Глибокі борозни, ніби хтось величезний з силою дряпав бетон кігтями. Під ногами почали траплятися залишки одягу: клапті лабораторних халатів, розірвані ремені від крісел, дитяче взуття, яке лежало перекинуте.

Лей дихав важко, майже хрипів. Його карі очі швидко бігали по стінах.

— Я відчуваю їх… слабкі місця, — тихо сказав він. — Їх тут багато. Дуже багато. Деякі… старі. Дуже старі.

Валері мовчки кивнула, тримаючи прилад перед собою. Її довге волосся ледь коливалося від руху.

Вони завернули за черговий поворот і зупинилися.

Перед ними був великий, розбитий скляний панельний стіл спостереження. За ним — величезне панорамне вікно, що виходило в головну лабораторію. Скло було потріскане, але ціле. Усередині лабораторії панував хаос: перекинуті металеві столи, розбиті колби, висохлі коричневі плями на підлозі, залишки медичного обладнання. На стінах великі написи, зроблені червоним маркером або кров’ю: «ВОНИ НЕ ВМИРАЮТЬ», «ПРОБУДЖЕННЯ», «НЕ ДИВИСЯ В ОЧІ».

Ван підійшов ближче до скла і зазирнув вниз.

У центрі лабораторії, прикутий товстими, іржавими ланцюгами до підлоги, сидів силует. Колишня людина. Тепер щось зовсім інше. Шкіра висіла клаптями, оголюючи почорнілі м’язи і вивернуті назовні кістки. Голова була непропорційно великою, щелепа розтягнута, а очі… очі світилися слабким, але моторошним червоним світлом навіть крізь темряву. Вони не блимали.

Істота повільно, дуже повільно підняла голову і подивилася прямо на них. Прямо на Вана.

Лей тихо, здушено вилаявся крізь зуби.

Валері відступила на крок назад, пальці міцніше стиснули прилад.

А Зеро в голові Вана тихо, майже ніжно прошепотіла:

* Він тебе пам’ятає, Ване. Він знає, хто ти. І знає, ким ти можеш стати.

Ван відчув, як мітка на передпліччі спалахнула так сильно, що шкіра почала палити, ніби її притиснули до розпеченої плити. Жар розійшовся по всій руці, піднявся до плеча, до шиї. Серце закалатало частіше.

— Заткнися, — прошипів він крізь зуби, майже нечутно.

* Чому?

Голос Зеро став ще м’якшим, майже співчутливим.

* Ти все ще віриш, що можеш контролювати все? Подивіться на нього. Він програв. Але він все ще живий. Може, це і є перемога?

Істота в лабораторії раптом смикнулася вперед. Ланцюги загриміли, метал різко вдарився об бетон. Звук був гучним, пронизливим, рознісся по всьому коридору. Тварюка відкрила пащу — широку, нерівну, з кількома рядами поламаних зубів і видала низький, гортанний звук, який більше нагадував стогін, ніж рев.

— Він нас бачить, — тихо сказала Валері. Голос її був рівним, але Ван почув у ньому напругу. — І він не просто Падший. Він… старий. Дуже стабільний.

Лей підняв карабін, прицілився крізь скло.

— Можу зняти його зараз. Один постріл у голову...

— Не стріляй, — різко обірвав Ван.

Він не міг відвести погляду від істоти. У цьому спотвореному обличчі було щось моторошно знайоме. Не риси. А саме цей погляд — порожній, але водночас… усвідомлений. Ніби те, що залишилося від людини, все ще сиділо десь глибоко всередині і кричало.

Зеро тихо засміялася.

* Бачиш? Він не здався повністю. Він знайшов спосіб співіснувати. Може, і тобі варто перестати боротися? Твої рідні теж були тут. Мама. Мія. Може, вони теж досі… десь тут?

Ван стиснув щелепу так сильно, що почулося клацання зубів. Гнів і біль змішалися в грудях у тугу, гарячу грудку.

— Я сказав: «Заткнися».

Він відступив від скла і різко повернувся до Валері.

— Є інший вхід до цієї лабораторії?

Вона швидко глянула на планшет.

— Так. Через технічний коридор, за двадцять метрів ліворуч. Але якщо ми туди підемо...

— Підемо, — жорстко відрізав Ван. — Я хочу подивитися на нього зблизька.

Лей нервово переступив з ноги на ногу.

— Ти серйозно? Ця тварюка виглядає так, ніби може розірвати нас…

Ван не відповів. Він просто розвернувся і пішов у бік технічного коридору. Кроки його були важкими і впевненими. Мітка на передпліччі палала так сильно, що здавалося, шкіра ось-ось почне тріскатися. Жар пульсував у ритмі серця, розтікаючись отруйними хвилями по всій руці, піднімаючись до плеча і шиї.

— Ване, стій! — голос Лея прозвучав різко, майже з відчаєм. Хлопець швидко наздогнав його і схопив за плече. — Ти серйозно? Ми не можемо просто так туди лізти!

Ван зупинився, але не обернувся. Він відчував, як Зеро в голові тихо посміхається, насолоджуючись моментом.

Лей не відпускав його плече. Пальці стиснулися сильніше.

— Послухай мене. Ця тварюка там не просто сидить. Вона стара. Стабільна. Ти сам бачив, як вона на нас дивилася. Вона не просто Падша, а щось значно гірше. Якщо ми спустимося туди, в закрите приміщення, і вона вирветься... ми всі там поляжемо. Ти старший групи, ти маєш думати про команду, а не про свої… — Лей на мить запнувся, підбираючи слова, — не про свої особисті причини.

Ван нарешті повільно повернув голову. Його погляд був холодним і важким.

— Я сказав: «Йдемо».

— Та блін, Ване! — Лей підвищив голос, вже не приховуючи паніки. — Ти бачив її розміри? Бачив, як вона смикнула ланцюги? Вони тримають її вже двадцять п’ять років, а вона все ще жива! Ми не готові. У нас немає важкої зброї, немає підкріплення. Якщо ти хочеш померти добре, але не тягни нас за собою!

Валері стояла трохи позаду, мовчки спостерігаючи. Вона не втручалася, лише стиснула губи. Її чорні очі вивчали Вана з холодною оцінкою.

Ван скинув руку Лея зі свого плеча одним різким рухом.

— Якщо боїшся, то залишайся тут. Ніхто тебе не змушує.

— Я не про себе! — майже прошипів Лей, ступивши ближче. — Я про тебе. Ти зараз не думаєш головою. Твій дух… він же саме цього і хоче. Щоб ти поліз туди, як останній ідіот. Щоб ти втратив контроль. А ми потім будемо змушені тебе пристрелити…

— Досить, — тихо, але жорстко обірвав його Ван. — Я йду. З вами чи без вас.

Він повернувся і продовжив іти. Лей ще кілька секунд стояв на місці, важко дихаючи, а потім тихо вилаявся і рушив слідом. Валері мовчки приєдналася.

Вони знайшли технічні двері — важкі, металеві, зірвані з однієї петлі. Метал навколо був погнутий, ніби хтось величезний колись з силою виривався назовні. За дверима починався вузький, темний прохід, ледь освітлений однією миготливою аварійною лампою. Повітря тут було ще гіршим — густе, вологе, задушливе. Воно пахло гниллю, застиглою кров’ю, сечею і чимось солодкувато-кислим, від чого у горлі відразу з’явився клубок.

Кожний крок віддавався луною. Стіни були так близько, що плечі Лея майже чіплялися за них. Під ногами хлюпала темна вода, змішана з чимось липким. Десь угорі капала вода — регулярно, наче годинник.

Спуск по вузьких металевих сходах був ще гіршим. Сходинки були слизькими від іржі та якоїсь чорної субстанції. Руки ковзали по холодних поручнях. Чим нижче вони спускалися, тим сильніше тиснула темрява.

Коли вони нарешті увійшли до головної лабораторії, запах ударив ще сильніше. Тут панував повний хаос: перекинуті столи, розбиті скляні шафи, залишки паперів, розкидані шприци і порожні ампули. На підлозі великі засохлі коричневі плями.

Істота в центрі кімнати знову смикнулася. Ланцюги загриміли голосно, металічно, відлунюючи від стін. Вона повільно, з натугою підвелася на ноги — висока, згорблена, з непропорційно довгими руками, які звисали майже до колін. Шкіра на її тілі висіла клаптями, оголюючи почорнілі м’язи і вивернуті кістки. Голова смикнулася вбік, ніби вона принюхувалася.

Ван зупинився за кілька метрів.

І в цей момент він побачив.

На передпліччі істоти, там, де колись була нормальна шкіра, виднілася тонка чорна лінія мітки. Але на відміну від його власної гарячої, живої, пульсуючої, ця була абсолютно мертвою. Чорною, як обвуглена рана. Без жодного тепла. Без жодного руху.

Зеро в голові Вана тихо, майже благоговійно прошепотіла:

* Дивись… Це те, що залишається, коли людина повністю програє. Але не вмирає. Красиво, правда?

Ван відчув, як у грудях усе стиснулося. Мітка на його руці палала нестерпно, жар ішов хвилями, ніби хотів вирватися назовні. Серце калатало так сильно, що відлунювало у скронях.

— Ване… — голос Лея був хрипким і напруженим. — Відступай. Зараз же. Ця тварюка… Вона тебе вивчає.

Істота зробила крок уперед, наскільки дозволяли ланцюги. Метал натягнувся з пронизливим скреготом. З її пащі витекла густа, чорна слина і впала на підлогу з тихим плюхом. Червоні очі не відривалися від Вана.

Валері стояла праворуч, тримаючи пістолет напоготові. Її обличчя було блідим, але голос залишався холодним і професійним:

— Ступінь стабільності — четвертий, можливо, п’ятий. Він не просто вижив. Він… адаптувався. Я відчуваю його присутність навіть звідси. Дуже сильну.

Лей нервово переступив з ноги на ногу, карабін у його руках ледь тремтів.

— Ми не повинні бути тут. Ване, чуєш мене? Це пастка. Твій дух тебе підштовхує, я відчуваю. Він хоче, щоб ти підійшов ближче. Не роби цього. Давай відійдемо, доповімо і повернемося з важкою групою. Будь ласка…

Ван не відповідав. Він не міг відірвати погляд від істоти. У цьому спотвореному, зруйнованому тілі було щось моторошно знайоме. Не зовнішність. А саме цей погляд — порожній і водночас пронизливий, ніби всередині ще залишалася частинка людини, яка все бачить і все розуміє.

* Він не самотній,

Прошепотіла Зеро, і в її голосі з’явилися майже ніжні нотки.

* Він знайшов рівновагу. Може, і ти зможеш. Може, твоя мати теж...

— Замовкни! — вирвалося в Вана вже голосно.

Лей здригнувся. Валері швидко глянула на нього.

Істота раптом відкрила пащу ширше і видала звук — не рев, не стогін, а щось схоже на слова, тільки дуже спотворені, наче хтось намагався говорити розірваними голосовими зв’язками:

— …Вааа…ннн…

Ван замер.

Лей відступив на крок назад, очі широко розплющені.

— Він… він щойно назвав твоє ім’я?