Другий дух

Ван уже лежав на вузькому ліжку, закинувши руки за голову, і байдуже дивився, як стара павутина повільно гойдається на стелі від протягу. Кімната була маленька, холодна і пахла цвіллю та старим бетоном. Сон не йшов.

Раптом у двері сильно загупали кулаком — наполегливо й грубо.

Ван важко зітхнув, піднявся й підійшов до дверей. Коли відчинив, настрій остаточно зіпсувався.

На порозі стояв Едмунд — староста групи А з класу менталістики. Невеликий зріст, світле волосся, густе ластовиння на носі й щоках, зелені очі, які завжди дивилися трохи занадто проникливо. При всьому цьому — підкачана статура й бісючий, впевнений голос.

— Ти пропустив п’ять занять поспіль, — одразу почав він без привітання. — Якщо так продовжиться, дух оволодіє тобою. Наші ментори дуже невдоволені.

Ван мовчки дивився на нього кілька секунд, потім повільно почав зачиняти двері.

— Так-так… — байдуже кинув він.

Едмунд не здався. Швидко просунув ногу в щілину, не даючи дверям зачинитися.

— Я серйозно, Ван. Всі в групі переймаються твоїм станом.

— Можу про себе подбати сам. Дякую за турботу, — холодно відповів Ван і сильніше натиснув на двері.

Едмунд уперся, не відступаючи.

— Ван, так не піде.

— Дозволь мені самому вирішувати, як мені краще.

Едмунд на мить замовк, а потім тихо, але гостро кинув:

— То плітки правдиві? Ти справді домовився з Зеро і віддаси їй тіло, щойно ми дістанемося низів?

Ван зупинив руку. Його погляд став важким.

— Не мели дурниць. Чому б я віддавав тіло духу?

— Бо зневірився, — тихо, майже співчутливо сказав Едмунд. — Бо ти втомився боротися.

Повітря між ними стало густішим. Ван різко штовхнув двері вперед, але Едмунд не відступив. Нога все ще стирчала в щілині.

— Зневірився? — тихо, майже зі сміхом перепитав Ван. — Ти серйозно?

Блондин не відвів погляду.

— Я бачу, як ти виглядаєш після кожного патруля. Як ти мовчиш на заняттях. Як ти більше не намагаєшся тримати Зеро під контролем. Після того, що сталося з Айзеком…

Ван відчув, як у грудях щось холодно стиснулося.

— Не чіпай Айзека.

— А чому ні? — Едмунд понизив голос. — Весь блок знає, що твій дядько досі винуватить тебе в його смерті. Каже, що якби ти не запізнився з підмогою, то його син був би живий. А твій власний батько… навіть не прийшов на похорон. Просто кивнув і пішов далі по своїх справах. Ніби це не його племінник загинув.

Ван стиснув щелепу так сильно, що хруснули зуби.

— А твої мати з сестрою? — голос вийшов рівним, але отруйним. — Вони зникли безвісти два роки тому під час евакуації з нижніх рівнів. Батько навіть не пішов їх шукати. Сказав, що «війна є війна». А дядько… він просто наказав закрити справу й більше ніколи про них не згадувати.

— Саме тому всі й говорять, Ван. Ти залишився один. Дядько тебе ненавидить. Батько тобі байдужий. Сім’ї фактично немає. Залишилася тільки Зеро. І ти починаєш думати, що простіше віддати їй тіло, ніж далі тягнути цей тягар.

Ван коротко, зло засміявся.

— Ти справді думаєш, що я здамся через те, що моя сім’я — купа гнилого лайна? Ні, Едмунде. Я не здаюся. Я просто… втомився вдавати, що мені ще є за що боротися. Мені байдуже на них. Не на себе.

Він раптом сильно штовхнув двері. Едмунд нарешті забрав ногу, але встиг кинути останнє:

— Якщо ти здаєшся зараз, то Айзек загинув даремно. І твоя мати з сестрою теж.

Двері з лунким металевим клацанням зачинилися.

Ван стояв у темряві кімнати, притулившись лобом до холодного металу. Мітка на передпліччі палала.

* Ну що, Ване?

Тихо, майже ніжно прошепотіла Зеро в голові.

* Може, вони мають рацію?

Ван заплющив очі.

— Мовчи.

Але цього разу дух не послухався і тільки м’яко засміявся.

* * *

Старша жінка років сорока п’яти, з коротко підстриженим сивуватим волоссям і рівною поставою, стояла перед дошкою, завішаною паперами, схемами та старими фотографіями. Вона вказала вказівкою на великий аркуш з написом «Ступені стабільності».

— Отже, панове. Кожен, хто отримує звання мисливця, автоматично потрапляє до системи класифікації. У нас її називають Ступенями стабільності, або просто — Ступенями.

Офіційно, згідно з внутрішніми законами асоціації, їх п’ять. Чим вищий ступінь, тим більше довіри вам надають, тим кращі пайки, зброю та спорядження ви отримуєте і тим складніші місії вам дозволяють виконувати. Але запам’ятайте одну важливу річ: чим вищий ваш ступінь, тим сильніше за вами стежать. Завжди.

Вона зробила паузу, даючи студентам час записати, і продовжила чітким, холодним голосом:

— Ступінь 0 — «Нестабільні», або, як їх люблять називати ветерани, «Свіжі». Це щойно обрані, які лише нещодавно підкорили свого Другого духа… або ще продовжують з ним боротися. У них мітка постійно гаряча, дух часто виривається назовні, а голос у голові може звучати майже безперервно. Таких тримають під жорстким наглядом і майже не випускають за паркан. На жаль, статистика невтішна: більшість з них зникає протягом перших шести місяців. Або перетворюються на монстрів, або… їх «присипляють» самі асоціації, щоб не ризикувати.

Жінка перейшла до наступного аркуша.

— Ступінь 1 — «Мисливці». Базовий і найпоширеніший рівень. Тут людина вже тримає дух під контролем більшу частину часу. Ви можете виходити на звичайні патрулі, знищувати слабких і середніх монстрів. Мітка залишається стабільно гарячою, але рідко палає. Голос духу чутний, але його можна заглушити силою волі. Саме на цьому ступені перебуває більшість членів бойових команд, включно з командою «Альфа».

Далі.

— Ступінь 2 — «Ветерани» або «Надійні». На цьому рівні дух уже загнаний досить глибоко. Мисливець може свідомо користуватися частиною його сили без серйозного ризику втратити контроль. Мітка починає світитися тільки під час сильного стресу або коли людина сама «відпускає» духа. Ветерани мають право вести невеликі групи й брати участь у рейдах на нижні рівні. Саме тут вперше з’являються небезпечні плітки: «Він занадто добре ладнає зі своїм духом…»

Викладачка зробила коротку паузу, її голос став трохи нижчим:

— Ступінь 3 — «Еліта» або «Приборкувачі». Дуже рідкісний рівень. Людина й дух працюють майже як єдиний організм, але контроль все ще залишається за людиною. Мисливець може використовувати повну силу духу в бою, не втрачаючи свідомості. Мітка часто має слабке, постійне червоне сяйво. Такі мисливці — надзвичайно цінний ресурс. Але водночас їх бояться найбільше. Багато хто з них зникає за загадкових обставин.

Вона підійшла до останнього великого аркуша.

— Ступінь 4 — «Легенди», або «Єдині». Майже міфічний рівень. Людина або повністю підкорила духа, або досягла ідеальної симбіотичної рівноваги — що, чесно кажучи, є вкрай небезпечним. Мітка виглядає як розпечена лінія, яка пульсує навіть у стані спокою. Такі мисливці можуть виходити наодинці проти сильних монстрів. На весь наш регіон їх можна порахувати на пальцях однієї руки. За моїми даними, ваш теперішній командир перебуває десь між третім і четвертим ступенем.

Нарешті викладачка вказала на маленький, окремо прикріплений аркуш у нижньому куті дошки, майже поза основним списком.

— І, нарешті, Ступінь 5 — «Падші». Він присвоюється тоді, коли людина повністю програла внутрішню боротьбу. Дух стає єдиним господарем тіла. У цьому випадку ми вже не говоримо про мисливця. Перед нами — монстр найвищого класу. Асоціації полюють на Падших особливо жорстоко і безжалісно.

Вона опустила вказівку і обвела поглядом аудиторію.

— Запам’ятайте головне, панове. Ступінь — це не просто статус. Це міра того, наскільки ви ще залишаєтеся людиною. І наскільки ви небезпечні для оточуючих.

— Леді Ді, у мене є запитання, — підняла руку одна з учениць, худорлява дівчина з коротким темним волоссям.

Викладачка кивнула.

— Задавай. Відповім, якщо зможу.

Дівчина трохи нервово прокашлялася.

— Чи бували зафіксовані випадки, що п’ятий ступінь… все ж міг повернути собі контроль над тілом бодай на якийсь час?

У класі стало дуже тихо. Дехто навіть перестав дихати.

Леді Діана на мить замовкла, дивлячись на ученицю поверх окулярів. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах промайнула тінь.

— Європейська асоціація, на жаль, таких випадків ще не зафіксувала. Принаймні — офіційно.

Вона зробила паузу, поклавши вказівку на стіл.

— Однак… є непідтверджені звіти з Північно-Американського регіону та з Азії. Декілька разів Падші нібито повертали контроль на кілька хвилин або навіть годин. Один з таких випадків стався під час рейду в Нью-Арк. Монстр раптом зупинився посеред бою, впав на коліна і… почав кричати людським голосом. Просив убити його, поки «воно» знову не взяло гору. Команда виконала прохання.

Леді Діана обвела поглядом притихлий клас.

— Наука зараз усіма можливими силами намагається дослідити спосіб, як посилювати людську волю і витягувати назад ту частину підсвідомості, яку ми вважаємо втраченою. Є експериментальні препарати, ментальні техніки, навіть спроби штучного «розщеплення» зв’язку між людиною і духом. Але поки що все це на стадії теорії. І, чесно кажучи, дуже небезпечної теорії.

Вона підійшла ближче до першого ряду.

— Запам’ятайте одне: навіть якщо хтось і повертає контроль на короткий час — це не перемога. Це лише відстрочка. П’ятий ступінь означає, що межа між вами і духом уже стерлася. І щоразу, коли ви повертаєте собі тіло, дух стає тільки сильнішим. Він вчиться. Він пам’ятає. Поки ви, ні.

Одна з учениць у задньому ряду тихо запитала:

— А що відбувається з тими, хто все-таки намагається боротися після п’ятого ступеня?

Леді Ді гірко посміхнулася.

— Вони страждають найдовше. І найголосніше кричать, коли дух нарешті повністю забирає контроль. Тому ми й полюємо на Падших без попередження. Не через жорстокість. А з милосердя.

Вона повернулася до дошки і різко провела лінію під словом «Ступінь 5». Крейда неприємно скрипнула.

— Питання ще є?

Клас мовчав. Дехто опустив очі в конспекти, ніби боявся, що викладачка прочитає їхні думки.

Леді Діана кивнула, ніби саме такої реакції й очікувала.

— Тоді на сьогодні все. Продовжимо вже з наступного тижня. Не забудьте перечитати конспекти. І додатково нагадую: на наступному тижні у вас перша практика.

У задньому ряду хтось не втримався:

— Нас до монстрів відправлять?

Леді Ді повернула голову і подивилася на хлопця з легкою, майже сумною посмішкою.

— Зазвичай перша практика — це ментальна перевірка. Вам потрібно навчитися відчувати нестабільних. Відрізняти тих, у кого дух тільки починає програвати, від тих, хто ще тримається. До фізичних боїв вам ще дуже далеко.

Вона зробила паузу, обвівши поглядом усіх присутніх.

— І запам’ятайте: на практиці ви будете працювати не тільки з паперами. Ви будете працювати з живими людьми. З тими, хто ще вчора вважався мисливцем, а сьогодні… вже балансує на межі. Ваше завдання — не пропустити момент, коли людина починає програвати. Бо якщо пропустите — завтра цей «майже мисливець» може розірвати когось із вас на шматки.

Леді Ді поклала вказівку на стіл і випросталася.

— На цьому все. Вільні.

Учні почали повільно збирати речі. Дехто робив це мовчки, хтось тихо перешіптувався. Атмосфера в класі стала ще важчою, ніж під час обговорення п’ятого ступеня.

Ван сидів у третьому ряді біля вікна, не рухаючись. Його пальці машинально погладжували гарячу мітку на передпліччі.

Зеро в голові тихо, майже ніжно прошепотіла:

* Цікаво… а ти вже відчуваєш, коли хтось починає програвати? Чи ще ні?

Ван не відповів. Просто стиснув зуби і встав зі стільця.

— Ван. Почекай.

Хлопець зупинився. Не треба було навіть обертатися, щоб зрозуміти, хто це. Алекс. Вона стояла біля свого столу, тримаючи в руках кілька згорнутих паперів. Темне волосся було зібране в тугий хвіст, а на обличчі застигло те саме напружене, майже болісне вираження, яке з’являлося в неї щоразу, коли вона говорила з ним після смерті Айзека.

Ван важко зітхнув, але все ж обернувся.

— Що?

Алекс швидко оглянулася, перевіряючи, чи ніхто не стоїть надто близько, і підійшла ближче. Наче боялася, що спілкування з Ваном може нашкодити їй.

— Мені потрібно з тобою поговорити. Наодинці.

— Якщо це знову про Айзека…

— Це не про нього, — швидко перебила вона. — Принаймні… не зовсім.

Вона зробила ще один крок і зупинилася за крок від нього. Зелені очі дивилися прямо, без відводу.

— Є одна місія. Неофіційна. Командир про неї не знає… і краще, щоб не дізнався. Мені потрібна твоя допомога.

Ван підняв брову.

— Ти серйозно просиш мене про щось, про що не знає мій дядько?

Алекс стиснула губи.

— Саме тому я й звертаюся до тебе. Ти один з небагатьох, хто може спуститися нижче третього рівня без зайвих питань. І… ти знаєш нижні сектори краще за більшість.

Вона простягнула йому один зі згорнутих паперів — старий, пожовклий план-схему з рукописними помітками.

— Там, на четвертому нижньому рівні, є старий науковий бункер. За даними, які мені вдалося дістати, там можуть бути залишки досліджень першого затемнення. Зразки. Записи. Можливо, навіть щось про те, як усе це почалося.

Ван не поспішав брати папір.

— І ти хочеш, щоб я ризикнув головою через якийсь старий бункер?

Алекс подивилася йому прямо в очі.

— Я хочу, щоб ти допоміг мені знайти те, що могло б врятувати решту з нас. Або хоча б пояснити, чому Айзек загинув даремно.

Вона зробила паузу, а потім тихо додала:

— І… я не прошу тебе йти зі мною з милосердя. Ти мені потрібен, Ван. Бо якщо там справді є відповіді, то ти — єдина людина, якій я можу довіряти в цьому питанні.

Ван мовчав кілька секунд, дивлячись на зім’ятий папір у її руках. Мітка на передпліччі знову почала тихо пекти.

Зеро в голові тільки тихо хихикнула, але цього разу промовчала.

Ван нарешті простягнув руку й узяв схему.

— Коли? — коротко запитав він.

Алекс ледь помітно видихнула.

— Через три дні. Нічне вікно. Зустрінемося біля старого вентиляційного виходу на східній стіні. І… ні слова нікому.

Ван кивнув, засунув папір у внутрішню кишеню куртки і, не сказавши більше ні слова, розвернувся й пішов до виходу з класу.

За його спиною Алекс стояла ще кілька секунд, стискаючи кулаки.