Другий дух

Істота стояла в центрі лабораторії, напружуючи іржаві ланцюги до останньої межі. Товсті металеві ланки вгризалися в її розірвану плоть, але вона продовжувала тягнутися вперед, ніби не відчувала болю. Кожне її смикання супроводжувалося жахливим скреготом. Метал терся об бетон і об кістки. Ланцюги тремтіли від напруги, з них сипалася іржа і дрібні краплі густої чорної рідини.

Червоні очі — два тьмяні, але пронизливі вугілля — були прикуті виключно до Вана. У цьому погляді не було нічого людського, і водночас було занадто багато. Голод. Впізнавання. Стара, глибока ненависть і щось схоже на… надію? Ніби те, що залишилося від свідомості, все ще намагалося пробитися крізь шари спотвореної плоті.

Істота повільно відкрила пащу. Нижня щелепа відвалилася майже до грудей, оголюючи кілька рядів поламаних, нерівних зубів, між якими висіли клапті шкіри і сухожиль. З темряви рота потекла густа, липка чорна слина — вона тягнулася довгими тяжами і падала на підлогу з мокрим, огидним звуком.

— Вввв… — почалося низько, гортанно, ніби звук народжувався десь у розірваних легенях. — Аааа… нннн…

Голос був жахливим. Спотворений, вологий, булькаючий. Кожна літера давалася їй з неймовірними зусиллями, ніби вона намагалася протиснути слова крізь розм’якшене м’ясо горла.

— Ван… нннн… — нарешті вичавила вона. Ім’я вийшло спотвореним, але зрозумілим. Воно прозвучало як зітхання вмираючого.

Лей відступив на крок назад, обличчя його стало мертвно-блідим. Він судорожно вхопився за карабін, пальці побіліли на цівці.

— Він… він справді тебе знає… — прошепотів хлопець, голос зламався. — Як це можливо? Ми ж ніколи…

Ван відчув, як мітка на передпліччі спалахнула нестерпним жаром. Ніби під шкірою хтось пустив розпечену олію, яка тепер текла по венах, обпалюючи все на своєму шляху. Біль був гострим, пульсуючим, але водночас майже приємним — ніби щось усередині нього раділо цій зустрічі.

Зеро в його голові тихо, задоволено засміялася. Сміх був м’яким, майже ніжним, але в ньому відчувалася темна насолода.

*Він пам’ятає тебе, Ване. А ти його? Може, колись ви були… знайомі?

Істота раптом смикнулася вперед ще сильніше. Ланцюги натягнулися з оглушливим металевим скреготом, який відлетів луною по всій лабораторії. Її тіло почало конвульсивно сіпатися — різко, хаотично, ніби всередині неї одночасно боролися кілька різних істот. Голова відкинулася назад під неприродним кутом, щелепа клацнула кілька разів, ніби вона намагалася відкусити щось невидиме. З її грудей вирвався низький, булькаючий звук, який переходив у хрипіння.

А потім почався дивний шум.

Спочатку це було ледь вловиме гудіння, яке йшло ніби зі стін. Потім воно посилилося, розрослося, перетворилося на багатоголосий шепіт. Десятки, а може й сотні голосів заговорили одночасно. Дитячі плачі, жіночий істеричний сміх, чоловічі здушені крики, молитви, прокляття — все це злилося в одну моторошну какофонію. Здавалося, самі стіни лабораторії ожили і почали згадувати всіх, кого тут колись ламали.

Істота затремтіла ще сильніше. Її червоні очі спалахнули яскравіше, тіло вигнулося в судомі. Вона рвонула ланцюги з такою люттю, що один з них уже почав тріщати.

— ВИ… НЕ… ЗАБЕРЕТЕ… МЕНЕ… ЗНОВУ! — вирвалося з її пащі вже майже розбірливо, хоч і з жахливим, булькаючим акцентом.

— Вогонь! — крикнув Ван, і кімната вибухнула хаосом пострілів.

Лей відкрив вогонь першим — короткими, контрольованими чергами. Кулі влучали в груди і плечі істоти, вириваючи шматки почорнілої плоті й розбризкуючи густу, майже смоляну кров по стінах. Кожне влучання супроводжувалося мокрим, хлюпаючим звуком.

Валері стріляла прицільно, холодно і методично — три постріли в голову, пауза, ще два. Одна куля влучила точно в ліве око, вирвавши частину черепа. Чорна рідина бризнула фонтаном.

Ван теж натиснув на спусковий гачок. Автомат сильно бив у плече, гільзи летіли гарячими під ноги. Він цілився в центр маси, намагаючись відірвати тварюку від Лея.

Але істота не зупинялася.

Вона навіть не сповільнилася. Кулі входили в тіло, але замість того, щоб повалити її, лише злили з неї шматки плоті, які почали повільно, гидко регенерувати на очах. Зі страшним ревом вона зробила один могутній стрибок.

Одним рухом істота опинилася біля Лея. Довга, потворна рука зігнулася під неприродним кутом і вдарила. Кігті, довгі й криві, як іржаві ножі, легко розірвали тактичний жилет, шкіру і м’язи. Кров хлинула відразу — гаряча, яскрава. Лей закричав — пронизливо, по-дитячому — і відлетів назад, вдарившись спиною об стіл. Він сповз на підлогу, тримаючись за бік, між пальцями просочувалася кров.

— Лей! — крикнула Валері. Голос її вперше за весь час зірвався.

Ван кинувся вперед без роздумів. Він вистрілив майже впритул — три кулі в голову істоти. Череп хруснув, частина щелепи відлетіла вбік. Істота відсахнулася, але лише на секунду. Вона розвернулася з моторошною швидкістю і вдарила Вана по руці. Удар був такий сильний, що автомат вилетів з рук і зі скреготом відлетів у куток лабораторії.

Ван вихопив ніж з піхов на стегні. Клинок блиснув у тьмяному світлі. Він кинувся під руку тварюки і з усієї сили всадив ніж під ребра — глибоко, до самої рукояті. Потім крутнув. Раз. Другий. Третій.

Чорна, густа, майже смоляна кров бризнула йому прямо на обличчя, в очі, в рот. Смак був огидний — гіркий, старий, з присмаком гнилі.

Істота заревла так, що у Вана заклало вуха. Вона схопила його за горло однією величезною рукою. Пальці-кігті зімкнулися навколо шиї з нелюдською силою. Ван відчув, як хрящі в горлі хрустять, як повітря перестає надходити в легені. Перед очима почали спалахувати білі та чорні плями. Світ став розпливатися.

Зеро в голові кричала від дикого захвату, майже в екстазі:

*Відпусти! Відпусти мене, Ване! Відпусти — і ми розірвемо її разом! Я сильніша! Я можу це зробити! Дай мені тіло!

Ван заричал крізь стиснуте горло, відчуваючи, як кігті істоти вгризаються глибше в м’язи шиї. Кисень майже не надходив. Перед очима вже спалахували білі спалахи.

Він вирвав ліву руку і вчепився пальцями в зап’ястя тварюки. З люттю, якої сам від себе не очікував, Ван рвонув усю свою вагу і силу, яку тільки міг витиснути з тіла. М’язи і сухожилля істоти не витримали. Почувся жахливий, вологий хруст і рив — рука тварюки відірвалася з коренем. Чорна кров фонтаном бризнула з обрубка, обливши Вана з ніг до голови.

Істота видала нелюдський, верескливий рев.

Ван не зупинився. Він миттєво всадив ніж у друге око тварюки — по саму рукоять. Клинок увійшов з огидним чавканням. Істота задерла голову, тіло її вигнулося в конвульсіях.

Але навіть у передсмертній агонії вона встигла завдати останнього удару.

Вільною рукою вона з розмаху вдарила Вана по шиї і верхній частині грудей. Кігті пройшлися навскіс — глибоко, жорстоко. Вони розірвали шкіру, м’язи і навіть зачепили трахею. Кров хлинула потужним, гарячим потоком, відразу заливаючи груди і стікаючи вниз по животу. Рана була страшною — рвана, нерівна, від ключиці майже до середини шиї. Кожний подих тепер супроводжувався бульканням і хрипом.

Істота повалилася на підлогу з важким, мокрим звуком. Тіло кілька разів судорожно сіпнулося, ніби всередині ще щось намагалося боротися, а потім завмерло остаточно. Червоне сяйво в очах згасло, перетворившись на дві порожні, мертві ями.

Ван стояв ще секунду, хитаючись. Кров стікала по шиї, по грудях, по руках. Горло пекло нестерпно, кожен вдих давався з булькаючим, болісним звуком. У вухах дзвеніло, а перед очима все почало розпливатися.

Він спробував зробити крок до Лея, але ноги підігнулися. Світ різко нахилився.

— Ване! — крикнула Валері, кидаючись до нього.

Він упав на коліна, а потім повалився на бік просто в калюжу власної крові. Рукою інстинктивно притиснув розірвану шию, але кров продовжувала просочуватися крізь пальці гарячими, пульсуючими поштовхами.

Валері впала поруч на коліна. Обличчя її було перекошене від жаху.

— Тримайся! Тримайся, чуєш?! — Вона панічно намагалася шматками тканини перетиснути його рану, але тремтіння її рук було куди сильнішим.

Останнє, що Ван почув — її голос, який ставав усе тихішим і далеким, наче він опускався на дно глибокого колодязя.

Потім усе потонуло в темряві.

* * *

Він прокинувся не в лабораторії.

Ван стояв посеред вітальні свого дитячого будинку. Того самого будинку, який зруйнували ще в 2003-му під час однієї з перших великих атак Падших. Але зараз усе було цілим. Живим.

Сонячне світло м’яко лилося крізь великі вікна з білими завісками, грало на старому дерев’яному столі, де стояла ваза з польовими квітами. Пахло млинцями з яблуками і свіжим чаєм з м’ятою — точно так, як мама завжди готувала у вихідні. На підлозі лежала іграшкова залізниця, яку вони з батьком збирали майже місяць. Маленькі дерев’яні вагони стояли рівно на рейках, ніби хтось щойно закінчив гратися і акуратно їх поставив.

Ван повільно озирнувся. Серце стиснулося так сильно, що стало важко дихати.

З кухні чулося тихе, ніжне співання мами — вона завжди наспівувала собі під ніс стару пісню про дощ. Голос був таким живим, таким реальним, що у Вана на мить підігнулися коліна.

На старому дивані, звисивши ноги, сиділа Мія.

Маленька, років п’яти, з двома акуратними хвостиками, перев’язаними блакитними стрічками. У руках вона міцно тримала свого улюбленого плюшевого ведмедика — того самого, з відірваним вухом, якого Ван потім носив із собою всі ці роки.

Вона підняла на нього великі, сяючі очі і широко, щиро посміхнулася.

— Ванчику! — радісно вигукнула вона. — Ти нарешті прийшов погратися? Я вже так довго чекаю!

Ван не міг вимовити ні слова. Він просто дивився на неї. На її круглі щічки, на ямочки, які з’являлися, коли вона сміялася, на маленькі долоньки, що міцно стискали ведмедика.

Його очі почали пекти.

Він опустив погляд на своє передпліччя. Мітка була там, але не палала. Вона була спокійною, майже красивою — тонка срібляста лінія, яка ледь виблискувала в сонячному світлі, ніби звичайна татуювання.

Ззаду пролунав знайомий голос. М’який. Жіночий. Трохи сумний, з ледь помітною іронією.

— Давно не бачилися, Ване.

Він повільно, дуже повільно обернувся.

Посеред кімнати, за кілька кроків від нього, стояла Зеро.

Не та моторошна, потворна тінь, яку він іноді бачив у віддзеркаленнях. А така, якою вона, ймовірно, була колись — до всього цього жаху. Жива. Гарна. Людська.

Висока і струнка, з граційною поставою, яка видавала колишню балетну чи танцювальну витонченість. Довге, густе чорне волосся хвилястим водоспадом спадало нижче талії, блискуче і живе, з легким природним блиском, ніби щойно розчесане. Кілька пасм м’яко обрамляли обличчя.

Її шкіра була блідою, але теплою, з ніжним рум’янцем на щоках. Риси обличчя — тонкі, аристократичні: високі вилиці, рівний ніс, м’яко окреслені губи, які зараз ледь посміхалися. А очі… великі, глибокі, темно-карі, майже чорні, з живими відблисками. У них читалася сумна мудрість, легка іронія і щось дуже людське — втома, ніжність і тиха туга.

На ній було просте, але елегантне темно-синє плаття до колін, яке м’яко облягало фігуру. Воно виглядало так, ніби вона щойно вийшла з літнього вечора десь у старому місті — чисте, акуратне, без жодних слідів крові чи розривів. Тільки на лівому зап’ясті тонкий сріблястий браслет, який ледь помітно поблискував у сонячному світлі.

Вона стояла спокійно, злегка схиливши голову, і дивилася на нього з м’якою, майже сором’язливою посмішкою.

Вона стояла спокійно, злегка схиливши голову, і дивилася на нього майже… ніжно.

— Рада вітати тебе тут… У моєму містилищі, — тихо сказала вона. — Тут немає ні часу, ні болю, ні крові. Тут ми можемо поговорити… по-справжньому. Без криків. Без ножів. Без втечі.

Ван стиснув кулаки. Він відчував, як у грудях усе перевертається — біль, лють, туга і щось схоже на страх.

— Це не реально, — хрипко вимовив він.

Зеро м’яко посміхнулася.

— Для тебе — так. Для мене — єдине місце, де я можу бути… собою. — Вона повільно обвела поглядом кімнату. — Гарний будинок був у тебе. Теплий. Я часто приходжу сюди, коли ти спиш. Дивлюся, як ви граєтеся. Як Мія сміється. Як мама пече млинці.

Вона зробила маленький крок уперед. Сонячне світло падало крізь неї трохи інакше — ніби вона була не зовсім тут.

— Ти можеш залишитися, Ване. Хоч на трохи. Тут не треба боротися. Тут ніхто не зрадить тебе. Тут не треба боятися, що я заберу твоє тіло.

Мія на дивані нетерпляче засовалася.

— Ванчику, ну ходімо! Ти обіцяв, що ми побудуємо великий тунель для поїзда!

Ван закрив очі на мить. Коли відкрив — вони були вологими.

Він знав, що це пастка. Знав, що це місце побудоване на його спогадах. Але частинка його хотіла повірити.