Другий дух

Три дні пролетіли, як три секунди. Принаймні для Вана.

Попри гучну сварку з дядьком, він, як ні в чому не бувало, продовжував ходити на вечірні патрулі. Більше того — сам брав із собою початківців. Дехто з них був майже його однолітком, і Ван бачив у їхніх очах той самий голодний страх, який колись був і в нього.

Сьогоднішній патруль видався відносно спокійним… аж до останньої години.

Невеликий, але неймовірно швидкий монстр вискочив з-під розбитого фургона. Один з новачків злякано відскочив назад, другий встиг лише підняти гвинтівку.

Ван не став чекати.

Одним різким рухом він вихопив сокиру з кріплення на спині й змахнув нею майже без замаху. Важке лезо з мокрим хрустом розрубало тварюку майже навпіл. Монстр ще кілька секунд судорожно дригав ногами, а потім затих у калюжі слизистої, темно-червоної рідини.

Новобранці стояли, роззявивши роти, та подумки, мабуть, подякували Богу за те, що були тут не вдвох.

— Оце… реакція… — тихо видихнув один.

— Згоден, — пробелькотів другий.

Ван спокійно обтер лезо об шматок ганчірки, яку завжди носив із собою, і невдоволено гаркнув:

— Будете так зівати, один такий вас двох подужає за десять секунд. Не набирайтеся пихи тільки через те, що він менший за вас. Розмір тут нічого не вирішує. Швидкість і бажання жити — ось що важливо.

— Слухаємося! — майже одночасно випалили обидва.

— Пробачте нам…

Ван тільки зітхнув і закинув сокиру назад за спину.

— Мені-то всерівно. Але ваші родини потім будуть явно невдоволені, коли я принесу вас назад у мішках. А я не люблю зайвих паперів.

Він глянув на них ще раз — молоді, перелякані, але з тією самою іскрою в очах, яку він добре пам’ятав у собі кілька років тому.

— Ідіть за мною. І більше не відволікайтеся. Наступного разу я можу не встигнути.

Новобранці мовчки кивнули і щільніше стиснули зброю.

Ван повернувся й пішов далі, відчуваючи, як мітка на передпліччі тихо, але вперто пече.

Зеро в голові тихо хихикнула.

* Ти стаєш схожим на ментора. Страшно.

— Заткнися, — буркнув Ван собі під ніс.

Але всередині він знав: ці три дні він просто намагався не думати про те, що чекає його сьогодні вночі.

Про зустріч з Алекс.

Про бункер «Ехо-7».

І про те, що він, можливо, нарешті дізнається правду про свою матір і сестру. Зрозуміє, чому Айзек дивно поводився.

* * *

Ван стояв у вузькому вентиляційному колодязі на східній стіні блоку, спершись спиною об холодний, вогкий бетон. Ніч була густою й важкою, ніби хтось накинув на весь світ мокру, брудну ковдру. Знизу, з глибини нижніх рівнів, повільно піднімався знайомий сморід — суміш іржі, старої гнилі, застиглої крові й чогось солодкувато-гнилого, від чого навіть у досвідчених мисливців зводило щелепи.

Він уже втретє перевірив затвор пістолета, хоча й так знав, що все на місці. Звичка. Погана, але не раз рятувала йому життя.

Мітка на передпліччі тихо, вперто пекла. Не сильно, але постійно, ніби хтось притиснув до шкіри розжарену монету й не збирався відпускати.

* Нервуєш?

Лінькувато протягнула Зеро в голові.

— Заткнися, — буркнув Ван собі під ніс.

* Я ж просто питаю. Ти сам погодився на цю самогубну прогулянку. Зі своєю колишньою… майже невісткою.

Ван не відповів. Просто переступив з ноги на ногу і кинув швидкий погляд на старий наручний годинник. Алекс запізнювалася вже на п’ять хвилин. Для неї це було нетипово.

Нарешті в темряві почулися тихі, обережні кроки.

— Ти прийшов, — тихо сказала вона, виходячи з-за бетонної колони.

Алекс виглядала погано. Темне волосся зібране в тугий хвіст, обличчя бліде, під очима темні кола. Тактичний жилет сидів на ній щільно, важкий рюкзак за плечима явно важив кілограмів двадцять. У руках короткий карабін, пальці лежали на цівці впевнено, але Ван помітив, як у неї ледь тремтіли руки.

— Я ж сказав, що буду, — спокійно відповів він. — Ти сумнівалася?

— Сумнівалася, чи не передумаєш в останній момент, — чесно визнала Алекс. — Після тієї сварки з командиром ти став сам не свій.

Ван криво посміхнувся.

— Він просто любить діяти на нерви. Маразм. Давай вже. Час іде.

Алекс кивнула і простягнула йому маленький портативний сканер з потрісканим екраном.

— Тримай. Показує теплові сигнатури й рух. Якщо щось велике, тоді пищить голосніше.

Ван закріпив пристрій на ремені.

— Розкажи ще раз план. Коротко і по суті.

Вони почали спускатися вниз вузькою іржавою шахтою. Металеві сходи рипіли під ногами, іржа сипалася вниз дрібним червоним дощем. Повітря ставало все важчим і вологішим.

Алекс говорила тихо, майже пошепки:

— Наше місце призначення — це бункер «Ехо-7». Четвертий нижній рівень, сектор 14-Б. Після Другого Затемнення його запечатали, але чомусь не знищили. За моїми даними, там залишилися оригінальні зразки тканини перших обраних і повні записи досліджень 2001–2003 років. Можливо, навіть первинні протоколи того, як духи потрапили в людей.

Ван слухав, уважно дивлячись униз. Сканер раз по раз тихо попискував — десь далеко в темряві рухалося щось живе.

— Проблема в тому, — продовжила Алекс, — що весь сектор зараз вважається червоною зоною. Там часто пасуться монстри третього класу і… дехто з Падших. Офіційно туди ніхто не ходить уже три роки.

— А неофіційно? — Ван різко зупинився на сходинці.

— Неофіційно туди ходять ті, кому вже немає чого втрачати.

Вона повернулася до нього. Їхні обличчя опинилися дуже близько. У тьмяному світлі ліхтаря Ван бачив, як у неї нервово пульсує жилка на шиї.

— Ти впевнений, що хочеш іти?

Ван подивився їй прямо в очі.

— Ти сама мене запросила. Тепер пізно питати.

Вони спустилися ще нижче.

На четвертому рівні повітря стало густим і липким, наче сироп. Тут майже не було світла — лише рідкісні аварійні лампи, що ледь жевріли жовтим. Під ногами хлюпала брудна вода, змішана з чимось темним і в’язким. Стіни були вкриті товстим шаром цвілі й старих плям крові.

Раптом сканер різко запищав.

— Ліворуч! — швидко сказав Ван.

З темряви коридору вискочили двоє дрібних, але швидких монстрів — колишні люди, тепер зігнуті, з подовженими руками й щелепами, що клацали, як капкани. Вони бігли на чотирьох, майже безшумно.

Ван відреагував миттєво. Два постріли — короткі, точні. Перший монстр перекинувся через голову й затих. Другий встиг стрибнути. Ван ухилився, відчув, як кігті розірвали повітря біля вуха, і вдарив ліктем у потилицю. Хрустнуло. Монстр завалився.

Алекс добила його короткою чергою.

— Чисто, — видихнула вона, важко дихаючи.

— Поки що, — буркнув Ван, перезаряджаючи пістолет. Мітка на передпліччі вже палала сильніше. — Рухайся.

Вони продовжили шлях. Коридор ставав вужчим, стеля нижчою. Десь попереду чулося капання води й тихе, мокре шарудіння — ніби хтось повз по стелі.

Ще через п’ятдесят метрів вони натрапили на першу справжню перешкоду.

Великий монстр — колишній чоловік, тепер майже два метри в плечах, з вивернутими назовні кістками й шкірою, що висіла клаптями, — чекав їх за поворотом. Коли вони вийшли, він просто кинувся без попередження.

Ван встиг вистрілити тричі в груди, але тварюка навіть не сповільнилася. Вона вдарила його плечем, як тараном. Вана відкинуло до стіни, повітря вибило з легень.

Алекс крикнула і відкрила вогонь. Черга пройшла по морді монстра, але той тільки розлючено заревів і кинувся на неї.

Ван піднявся, відчуваючи, як по ребрах тече гаряча кров.

— Зеро… трохи, — прошипів він крізь зуби.

Сила духа миттєво влилася в тіло. Руки стали швидшими. Він кинувся вперед, ухилився від важкого удару і всадив ніж точно під щелепу монстра. Крутнув. Раз. Другий. Тварюка задерла голову й заревла. Ван вистрілив їй у відкриту пащу майже впритул.

Монстр повалився важко, як мішок з мокрим піском.

Ван стояв, важко дихаючи, витираючи кров з губи.

Зеро тихо, задоволено засміялася в голові.

* От бачиш… коли ми разом, ми непогана команда.

— Заткнися, — видихнув Ван.

Алекс підійшла, тримаючись за бік.

— Ти в порядку?

— Живий. Ідемо далі. Бункер уже близько.

Вони знову продовжили йти крізь пітьму. І нарешті, після довгого спуску крізь темряву й вологу, вони дісталися до мети.

Перед ними височіли важкі герметичні двері з вицвілим написом «Ехо-7». Фарба на табличці давно облупилася, а метал навколо був вкритий товстим шаром іржі та темних підтіків, ніби хтось колись намагався їх спалити. Повітря тут стояло зовсім інше. Більш сухе, застояне, з присмаком старого паперу й чогось металевого, що осідав на язиці.

Алекс зупинилася, важко дихаючи. Руки в неї тремтіли сильніше, ніж раніше. Вона дістала стару магнітну картку й на мить завмерла, дивлячись на неї так, ніби та могла в будь-який момент розсипатися в пил.

— Мені вдалося… дістати її, — тихо сказала вона. — Не питай, як саме.

Вона провела карткою по зчитувачу. На секунду нічого не відбувалося, а потім двері з важким, протяжним шипінням почали відчинятися, ніби не хотіли цього робити.

Коли двері нарешті повністю відчинилися, всередину повільно просочилося тьмяне аварійне освітлення.

Ван і Алекс ступили вперед.

Час тут справді зупинився ще в 2001 році.

Старі монітори з товстими екранами стояли на столах, вкритих шаром пилу. Пожовклі папки були розкидані скрізь — деякі розкриті, деякі перев’язані пожухлою стрічкою. Скляні колби, деякі розбиті, деякі ще стояли в ряд, наповнені каламутною, давно застиглою рідиною. На стінах висіли фотографії перших обраних — чорно-білі, з вицвілими краями. Деякі обличчя були грубо закреслені червоним маркером, на інших просто написано «Втрачено» або «Падший».

Повітря було сухим і важким, наче його ніхто не торкався багато років.

Алекс відразу кинулася до центрального терміналу, сіла за клавіатуру й почала швидко працювати. Пальці нервово бігали по клавішах.

Ван залишився стояти посеред кімнати, тримаючи пістолет напоготові. Мітка на передпліччі палала так сильно, що здавалося, шкіра зараз почне тріскатися й обвуглюватися.

* Тут пахне старим страхом, — тихо прошепотіла Зеро в голові. І чимось дуже знайомим… майже рідним.

* Ти відчуваєш щось? — так само тихо запитав Ван.

* Так… ніби хтось тут був нещодавно. І він був дуже злий.

Термінал раптом ожив з тихим електричним гудінням. Алекс швидко переглядала файли, а її пальці літали по клавіатурі.

— Є! Записи 2001–2003 років… Протокол першого контакту. Вони називали це «Проєкт «Друге дихання»». Тут написано, що духи — це не паразити. Вони… частина чогось більшого. Щось на кшталт…

Вона раптом замовкла. Пальці завмерли над клавіатурою.

— Що? — Ван підійшов ближче, відчуваючи, як серце починає бити сильніше.

Алекс повільно підняла голову. Обличчя її було біле, як стіна, очі широко розплющені.

— Ван… тут є список перших обраних. Твоя мати була в ньому. І твоя сестра теж. Вони були серед перших, кого тестували тут, у цьому бункері. Їхні імена… дати… навіть фото.

Ван відчув, як у грудях щось різко обірвалося й упало вниз холодним каменем.

— Що ти сказала?

— Вони не зникли під час евакуації, — голос Алекс тремтів. — Їх забрали сюди. Добровільно чи ні — не написано. Але вони були тут. Для досліджень.

У цей момент сканер на поясі Вана різко, пронизливо запищав — кілька великих теплових сигнатур швидко наближалися з різних боків.

Зеро в голові голосно, радісно засміялася.

* О, почалося. А я тобі казала. Це прогулянка в один кінець, Ване.

Двері бункера позаду них з лунким металевим звуком почали автоматично зачинятися.

Хтось — або щось — хотів, щоб вони залишилися всередині назавжди.

Ван миттєво зняв зброю з запобіжника.

— Алекс, хапай усе, що встигнеш! Флешки, папки — що завгодно. Ми в пастці.

Він розвернувся до дверей, підняв пістолет і тихо додав:

— І молися, щоб ми звідси вийшли живими.