Другий дух

Минуло два тижні.

Лей досі не прокинувся.

Він лежав у тій самій палаті, підключений до апаратів, блідий і нерухомий. Грудна клітка ледь помітно піднімалася й опускалася — занадто повільно, занадто рівно, ніби тіло вже майже здалося. Обличчя стало ще худішим, вилиці виступали різкіше, а темні кола під очима здавалися майже чорними. Марі щодня повторювала одне й те саме: стан стабільний, організм бореться, з’являються невеликі покращення в показниках, шанси є. Але з кожним днем, коли Лей не розплющував очей, ці слова звучали все тихіше й менш переконливо. Навіть у самій лікарці вже з’явилася втома в голосі — втома людини, яка бачить, як надія повільно, день за днем, стає тоншою.

А ще був тиск.

Східна асоціація, звідки походив Лей, почала тиснути майже одразу після того, як дізналася про стан свого бійця. Спочатку це були сухі офіційні запити. Потім — вимоги компенсації за «скаліченого перспективного мисливця другого ступеня». А ще через кілька днів надійшли вже два офіційні листи з вимогою негайно повернути Лея до їхнього медичного центру. Європейська асоціація відмовила в обох випадках. Жорстко й без права на оскарження. Усі розуміли: якщо віддати його зараз — юнак просто не доїде. Дорога, зміна апаратури, стрес… усе це майже напевно вбило б його. Тож Лей залишився. Але напруга між двома асоціаціями відчувалася вже навіть у коридорах медичного блоку.

Валері теж хотіли забрати.

З Центральної асоціації прийшов наказ повернутися. Формально — «для звіту та подальшого розподілу». Насправді ж — щоб забрати свою спеціалістку третього ступеня з місця, де місія вже провалилася, а ризики тільки зростали. Валері відмовила одразу. Коротко, чітко й без права на обговорення. Вона нагадала керівництву, що була відправлена сюди з конкретною метою, і поки ця мета не виконана — вона залишається.

Але майже всі, хто бачив, як вона щодня бігає між палатами Вана і Лея, уже розуміли правду. Справа була не лише в місії. Там грали набагато сильніші речі — почуття провини, прив’язаність і вперте небажання кидати тих, з ким вона майже загинула.

Європейська асоціація, на відміну від Східної, свого бійця зовсім не збиралася щадити.

Вана виписали вже на п’ятий день після того, як він прийшов до тями. Рана на шиї при кожному повороті голови відгукувалася гострим, пекучим болем — ніби шви ось-ось знову розійдуться й почнуть кровоточити. Переламані ребра нагадували про себе при кожному більш-менш глибокому вдиху тупим, ниючим ударом зсередини. Руки й ноги слухалися важко, ніби налиті свинцем, а мітка на передпліччі то тихо тліла, то раптом спалахувала жаром без видимої причини. Але він уже ходив. А раз ходив — значить, міг працювати.

І з першого ж дня після виписки йому дали завдання.

Ван вислухав його мовчки. Потім підняв голову й твердо, майже холодно заявив:

— Іншої команди я поруч із собою більше не бачу. Але, попри все, Валері… поки Лей не прокинеться, команда нікуди в неповному складі не йде. Ніяких патрулів. Ніякої розвідки. І тим паче — ніякого повторного «Альфа-13». Нічого. Я йтиму сам.

Віктор спочатку тільки коротко, глухо розсміявся — ніби почув поганий жарт. Потім почав сваритися. Голос його ставав усе жорсткішим, слова — усе гострішими. Він говорив про відповідальність, про ресурси, про те, що асоціація не може дозволити собі, щоб один мисливець «грав у героя». Коли й це не подіяло, дядько просто замовк. Відтоді він лише мовчки дивився, як племінник щовечора бере зброю, перевіряє магазини й один виходить за периметр у нічні вилазки.

Батько спробував поговорити лише один раз.

Він зайшов до кімнати Вана ввечері, став біля дверей і довго мовчав, перш ніж тихо сказати:

— Ти не зобов’язаний нести це все сам.

Ван вислухав його до кінця. Потім відповів коротко, майже без емоцій:

— Я не тягну за собою людей, які ще вчора майже померли через моє рішення. Поки Лей не відкриє очі — я ходжу сам. А далі вже він сам скаже, чи має бодай якесь бажання продовжувати зі мною… чи краще повернеться до своєї асоціації. Валері це також стосується.

— Їм все одно не дадуть права вирішувати.

— Це право дам їм я.

— Впертість ще ні з кого не зробила героя.

— Ніколи не хотів ним бути. Але якщо й колись стану, то мені… мабуть… не буде кому дякувати за підтримку.

Після цих слів батько більше не намагався починати розмови. Він лише мовчки спостерігав.

Щовечора, коли Ван виходив з блоку, капітан Хан стояв у тіні біля одного з верхніх оглядових вікон. Звідти було видно, як син перевіряє зброю, затягує ремені й один із них іде в темряву. Хан ніколи не кликав його. Не махав рукою. Просто дивився. А потім годинами не міг заснути, чекаючи, поки з-за горизонту не з’являться перші бліді промені, а разом з ними — знайома постать, що повертається.

Ван виходив після двадцять третьої, коли більшість блоку вже затихала. Коридори порожніли, лампи горіли тьмяніше, і лише далекий гул генераторів нагадував, що життя тут ще триває. Він ішов швидко, не озираючись, ніби боявся, що хтось усе ж спробує його зупинити. Або, навпаки, — що хтось піде слідом.

Повертався він завжди перед світанком.

Іноді — з кров’ю на руках і свіжими подряпинами на обличчі, які ще не встигли затягнутися. Іноді — з розірваним рукавом, свіжим бинтом на боці й важкою, нерівною ходою. Іноді — майже чистий, але з таким порожнім поглядом, ніби за ніч від нього знову щось відібрали. Він мовчки кидав короткий звіт на стіл черговому офіцеру, навіть не знімаючи спорядження, і йшов у свою кімнату. Двері зачинялися тихо. За ними надовго запанувала тиша.

Ніхто більше не наважувався його зупиняти. Навіть Віктор.

Валері також дізналася про це не одразу.

Спочатку вона думала, що його просто не пускають разом з нею до Лея через травми, та навіть відправили додому доліковуватися в тихій обстановці. Що командир свідомо тримає її в блоці, поки Ван «відновлюється». Вона навіть кілька разів намагалася записатися в нічні патрулі — і щоразу отримувала суху відмову без пояснень. Потім одного вечора, коли не змогла заснути через біль у ребрах, вона вийшла в коридор і побачила його.

Ван стояв біля дальнього виходу, повністю екіпірований. Тактичний жилет, зброя, рюкзак, ножі. Він перевіряв магазин пістолета спокійними, механічними рухами, ніби робив це вже сотий раз. Потім мовчки вийшов у ніч. Один.

Валері стояла в тіні й дивилася йому в спину, поки двері не зачинилися.

Наступного ранку вона пішла до Матіаса.

— Скільки разів командир уже підписував дозвіл на одиночні вилазки Тейлора? — прямо запитала вона.

Молодий медбрат здригнувся, перевів погляд на двері й тихо відповів:

— Третій… Ні. Уже четвертий. Сьогодні вночі він знову ходив.

Валері не стала чекати пояснень. Вона розвернулася й пішла шукати Вана.

Знайшла його біля зброярні. Він стояв спиною до дверей, перевіряючи зброю перед черговим виходом. Світло від однієї лампи падало йому на плечі, роблячи тіні під очима ще глибшими.

— Ти серйозно? — голос у неї вийшов тихим, але вже тремтів від стриманої люті. — Ти ходиш туди сам. Кожну ніч. І навіть не вважаєш за потрібне сказати мені.

Ван не обернувся. Просто продовжив перевіряти магазин.

— Немає про що говорити.

— Немає? — Валері зробила крок ближче. Кроки її відлунювали в порожньому коридорі. — Ти забороняєш нам виходити. Ти тримаєш мене тут, як у клітці, а сам лізеш у Чорну зону один. Це не захист, Ване. Це — самогубство під виглядом принципів.

Він нарешті підняв погляд. Очі були холодними, виснаженими, з червоними прожилками від недосипу. Він дивився на неї так, ніби вже сто разів прокрутив цю розмову в голові й знав, чим вона закінчиться.

— Лей досі не прокинувся через мене, — тихо сказав він. — Через те, що я поліз у ту лабораторію. Через те, що вирішив «подивитися зблизька». Я не збираюся повторювати це з тобою. Поки він не відкриє очі, ніхто з команди більше не йде зі мною. Крапка.

Валері стиснула кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні.

— А я? — голос її став різкішим. — Я третього ступеня. Я можу тебе прикрити. Я можу зупинити твого духа, якщо він почне брати гору. Ти знаєш це краще за всіх. Але ти все одно йдеш один. Чому?

Ван засунув пістолет у кобуру. Клацнув ремінь. Рухи були різкими, майже злими.

— Бо якщо щось піде не так, я помру один. А не потягну за собою ще когось.

Він спробував пройти повз неї. Валері швидко перегородила шлях, ставши прямо навпроти. Між ними лишилося менше метра.

— Ти думаєш, що цим щось доводиш? — тихо, майже крізь зуби запитала вона. — Що ти сильний? Що ти нас бережеш? Ні. Ти просто боїшся. Ти боїшся знову бути відповідальним за когось. Ти ховаєшся за Леєм, щоб не визнати, що тобі страшно брати нас із собою. Чого тобі страшно, що хтось знову постраждає через тебе?

Ван зупинився. На мить у його очах промайнуло щось гостре — майже злість, майже біль. Щелепа напружилася. Він дивився на неї довго, важко, ніби вагався, чи відповісти по-справжньому.

Потім просто тихо, майже безсило сказав:

— Можливо.

І обійшов її, ледь не задівши плечем.

Валері не зупинила його. Вона лише стояла нерухомо, дивлячись, як він іде коридором. Кроки його були рівними, твердими. Він не озирнувся жодного разу.

Коли він зник за поворотом, вона повільно опустила голову. Кулаки все ще були стиснуті так сильно, що пальці вже почали німіти. У горлі стояв тугий, гіркий клубок.

У голові крутилося лише одне:

Він знову йде один. Але це може стати останньою вилазкою.

— Що ж мені… робити?