Другий дух

Валері бігла коридором медичного блоку, і кожен крок віддавався гострим, пронизливим болем у зламаних ребрах. Вона притискала руку до боку, стискаючи зуби так сильно, що щелепа почала нити, але не зупинялася. Пов’язка на ребрах була тугою, дихати було важко, але вона не могла просто сидіти в своїй палаті й чекати.

Вона мала бути з ними. З обома.

Спочатку — до Лея.

Вона штовхнула двері палати № 4 так різко, що Матіас, який саме міняв крапельницю, здригнувся й ледь не впустив пакет. Валері навіть не вибачилася. Вона підійшла прямо до ліжка і зупинилася, важко дихаючи.

Лей лежав нерухомо. Блідий, змарнілий, з глибокими темними колами під очима. Грудна клітка повільно піднімалася й опускалася — занадто повільно. Обличчя було вкрите потом, губи ледь помітно тремтіли. Трубки й дроти здавалися чужорідними на його худому тілі.

Валері відчула, як у грудях щось стиснулося. Вона сіла на край ліжка, взяла його холодну, вологу руку в свої долоні й міцно стиснула.

— Лей… — прошепотіла вона, і голос зламався. — Ти мене чуєш? Тримайся, чуєш? Ти не маєш права здатися. Не після всього, що ми пережили. Ти ж обіцяв… обіцяв, що прикриєш спину. А сам лежиш тут і змушуєш мене бігати між палатами, як навіжену.

Вона провела пальцями по його щоці, витираючи краплі поту. Її власні очі почали пекти.

— Ти пам’ятаєш, як ти в транспортері намагався розрядити обстановку анекдотом? А я тебе обірвала… Прости мене. Наступного разу я сама тобі анекдот розповім. Тільки прокидайся, будь ласка. Я не хочу втрачати ще одного…

Вона сиділа так довго, тримаючи його руку, ніби могла передати йому частину свого тепла. Матіас тихо вийшов, залишивши їх удвох. Валері нахилилася й обережно поцілувала Лея в холодний лоб.

— Тримайся, маленький. Я скоро повернуся.

Вона встала, витираючи сльози рукавом, і вийшла з палати. Ребра знову прострелило, але вона тільки стиснула щелепу сильніше.

Тепер — до Вана.

Коридор здавався нескінченним. Кожний крок віддавався болем не тільки в тілі, а й у грудях. Вона думала про те, як Ван кинувся вперед, коли істота напала на Лея. Як він відкинув її до стіни, коли монстр уже був поруч. Як він стояв, весь у крові, і все одно прикривав їхній відхід. Як він завжди прикривав.

Вона штовхнула двері палати № 7.

Ван лежав на ліжку, заплющивши очі. Бинти на шиї й грудях були свіжими, але вже проступали темні плями. Обличчя бліде, виснажене, з глибокими западинами під очима. Права рука в лангеті, ліва під крапельницею.

Марі сиділа поруч, перевіряючи показники. Коли Валері увійшла, вона підняла голову.

— Він прийшов до тями близько години тому, — тихо сказала лікарка. — Говорив мало. Запитував про Лея.

Валері підійшла ближче. Ван повільно розплющив очі. Його погляд був важким, але живим. У ньому не було ні страху, ні слабкості — тільки втома й щось ще, чого вона не могла до кінця розшифрувати. Ніби він уже давно змирився з тим, що світ ламає всіх, кого він любить.

Вона сіла на стілець біля ліжка й обережно взяла його здорову руку в свої.

— Як ти? — тихо запитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Ван мовчав кілька секунд. Потім хрипко, з зусиллям вимовив:

— Живий… Лей?

— Стабільний, але ще не прокидався, — відповіла Валері. Вона стиснула його пальці сильніше, ніби боялася, що він теж може зникнути. — Ти врятував нас обох. Якби не ти… ми б не вийшли. Ти завжди прикриваєш. Навіть коли сам ледь тримаєшся.

Ван відвів погляд. Його щелепа напружилася. Валері бачила, як у нього тремтить нижня губа — майже непомітно, але вона помітила.

— Я… бачив списки, — тихо сказав він. Кожне слово давалося важко, ніби він виривав їх із себе. — Мама. Мія. Вони були там. Їх… тестували. Як тварин.

Валері відчула, як у горлі став клубок. Вона нахилилася ближче й притиснула його руку до своєї щоки.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Ми винесли флешку. Частина даних збереглася. Ми знайдемо правду, Ване. Обіцяю. Я не залишу тебе з цим наодинці.

Він мовчав. Просто лежав і дивився в стелю. Мітка на його передпліччі ледь пульсувала слабким червоним світлом. Валері бачила, як він намагається триматися, як стискає щелепу, щоб не зламатися.

Вона встала. Ребра знову прострелило, але вона не показала виду.

— Я скоро повернуся. Потрібно перевірити Лея.

Вона вийшла з палати й майже побігла коридором назад. Сльози вже текли по щоках, але вона витирала їх рукавом, не зупиняючись.

У палаті Лея вона знову сіла на той самий стілець і взяла його за руку. Хлопець все ще був без свідомості, але дихання стало трохи рівнішим. Вона нахилилася й поцілувала його в холодний лоб.

— Тримайся, маленький, — прошепотіла вона. — Я тут. Я з вами обома. Не смій мене кидати.

Вона сиділа так довго, тримаючи його руку, ніби могла передати йому частину свого тепла, своєї сили, свого бажання, щоб вони обидва вижили.

Потім вона знову встала і пішла до Вана.

Так вона й бігала весь цей день — від однієї палати до іншої, від одного пораненого до іншого. Від Лея, який лежав без свідомості й здавався таким маленьким і беззахисним, до Вана, який мовчки дивився в стелю й намагався не зламатися під вагою правди, яку вони винесли з того бункера.

Вона була між ними. Між двома чоловіками, яких вона майже не знала ще тиждень тому, але які тепер стали частиною неї. Частиною її болю, її страху, її надії.

І вона не збиралася їх втрачати.

Ні за що.