Другий дух

Ван повільно приходив до тями.

Спочатку були звуки. Вони просочувалися крізь густу, липку темряву, ніби хтось повільно відкривав важкі металеві двері. Тихе, рівне дзижчання медичного обладнання — монотонне, майже заспокійливе, як дихання людини, яка намагається не померти. Крапання крапельниці — регулярне, настирливе, «кап… кап… кап…», кожна крапля падала в вену, ніби відлічувала секунди його життя. Далекий, низький гул генератора, який ніколи не вимикався в медичному блоці, — він вібрував у стінах, у підлозі, у кістках. Іноді крізь нього пробивалися інші звуки: тихий скрип старого ліжка в сусідній палаті, приглушений кашель когось за стіною, далекий голос, що віддавав накази по рації.

Потім прийшов запах. Різкий, хімічний, який відразу вдарив у ніс і застряг у горлі. Антисептик, озон від старих ламп, металеві нотки крові, яка досі не до кінця змилася з підлоги, — запах місця, де люди намагаються не вмерти, але часто програють. Запах шпиталю. Запах, який Ван ненавидів більше за сморід монстрів.

Він спробував відкрити очі. Повіки були важкими. Перше, що він побачив, — розмитий, жовтуватий світ. Світло в кімнаті було приглушеним, тьмяним — аварійні лампи під стелею, які економили енергію, тому постійно працювали на мінімумі. Стеля була низькою, бетонною, з довгими тріщинами, які хтось колись намагався замазати сірою шпаклівкою. У кутку висіла павутина, яка ледь гойдалася від протягу з вентиляції.

Він лежав на жорсткому, старому ліжку з металевим каркасом. Матрац був тонким, продавленим; пружини відчувалися крізь простирадло. Права рука була зафіксована в лангеті — нерухома, важка, наче чужа. Ліва рука була підключена до крапельниці — голка тягнула шкіру, холодна рідина повільно стікала у вену. Бинти на шиї й грудях стягували шкіру так сильно, що дихати було важко. Кожний вдих віддавався тупим, ниючим болем у ребрах і гострим — у розірваній шиї. Рана на боці пульсувала окремо, наче жива істота, яка постійно натискала на свіжий шрам зсередини.

Ван лежав і мовчав. Довго. Просто дивився в стелю, намагаючись зібрати думки. Кожна з них була важкою, повільною, ніби він тільки-но виплив із дуже глибокої, холодної, каламутної води. У голові крутилися уривки: ревіння монстра, крик Лея, кров на руках, слова Алекс про матір і сестру, чорна мітка на передпліччі істоти, шепіт Зеро… усе зливалося в одну пекучу, хаотичну масу.

Він спробував поворухнути пальцями. Лівою рукою вийшло. Правою — ні. Біль у шиї відгукнулася гострим спазмом, ніби хтось знову вдарив кігтями.

Збоку почувся легкий шурхіт тканини. Хтось підійшов ближче.

— Нарешті прокинувся, — м’яко сказала жінка. Голос був спокійний, професійний, з легкою втомою людини, яка не спала вже кілька діб. — Не поспішай. Ти втратив дуже багато крові. Ми ледь встигли тебе зашити. Ще трохи — і навіть я б не допомогла.

Ван повільно, з зусиллям повернув голову.

Біля ліжка стояла лікарка Марі — жінка років сорока, з коротко підстриженим русявим волоссям, у якому вже пробивалася сивина біля скронь. Обличчя втомлене, але уважне, з глибокими зморшками біля очей. На ній був білий халат, трохи заношений, з плямами від йоду й старими слідами крові, яку так і не відіпрали. Вона тримала в руках планшет, але дивилася не на екран, а на нього — прямо, без поспіху.

Поруч стояв молодий медбрат Матіас — худорлявий хлопець років двадцяти двох, з темним, скуйовдженим волоссям і нервовими руками. Він тримав інший планшет і робив вигляд, що уважно вивчає показники, але насправді просто не знав, куди подіти очі. Його пальці постійно смикалися, ніби він боявся, що Ван може в будь-який момент зірватися.

Марі підійшла ближче, перевірила крапельницю, потім обережно торкнулася бинтів на шиї Вана.

— Ти молодець, що вижив, — тихо сказала вона. — Більшість з такими ранами не дотягує до шпиталю. Рана на шиї була найнебезпечнішою. Кігті пройшли дуже близько до артерії. Ще сантиметр — і ми б тебе не врятували. На боці теж глибоко, але там пощастило — не зачепило внутрішні органи.

Ван мовчав. Просто дивився на неї. Потім перевів погляд на Матіаса, який нервово відвів очі.

— Скільки… — хрипко, ледь чутно вимовив він. Горло боліло так, ніби хтось провів по ньому наждаком.

— Дві доби, — відповіла Марі. — Ти був без свідомості. Ми робили все, що могли. Антибіотики, знеболююче, кровозамінники. Ти втратив майже половину об’єму крові. Як ти взагалі тримався на ногах після такого…

Вона не договорила. Просто подивилася на нього з сумішшю професійної турботи й чогось схожого на повагу.

Ван заплющив очі. У голові все ще крутилися уривки: крик Лея, ревіння монстра, кров на руках, слова Алекс…

Він знову розплющив очі. Голос став трохи твердішим, хоча й хрипів:

— Лей…

Марі зітхнула, відклала планшет і сіла на стілець біля ліжка. Її руки лягли на коліна — втомлені, з мозолями від постійної роботи.

— Живий, — тихо відповіла вона. — Але стан дуже важкий. Глибока рана в боці, пошкодження печінки, велика крововтрата. Ми його стабілізували, але… він ще не прокидався. Валері теж тут. У неї перелом двох ребер і легкий струс мозку, але вона вже на ногах. Вимагає, щоб її відпустили до тебе.

Ван мовчав. Просто лежав і дивився в стелю. Кожне слово Марі віддавалось у грудях тупим болем. Лей… хлопець, який боявся, але все одно пішов. Який просив його не лізти в ту лабораторію.

Марі помітила його мовчання. Вона простягнула руку й обережно перевірила пульс на здоровій руці.

— Ти можеш не говорити зараз, — м’яко сказала вона. — Відпочинь. Тіло має відновитися. Але якщо відчуваєш, що дух починає тиснути… скажи мені відразу. Ми маємо препарати, які можуть трохи приглушити його.

Ван ледь помітно похитав головою.

— Мовчить, — хрипко відповів він. — Вперше за довгий час.

Марі кивнула, ніби чекала саме такої відповіді. Матіас стояв осторонь і мовчки записував щось у планшет, намагаючись не дивитися на Вана.

У палаті запанувала важка, але не ворожа тиша. Лише дзижчання обладнання і тихе капання крапельниці.

Ван заплющив очі. У голові повільно, ніби крізь туман, почали спливати спогади про те, що сталося в бункері. Про Мі́ю. Про Зеро. Про те, що він почув від Алекс.

І вперше за дуже довгий час він не знав, що робити далі.

* * *

Двері палати відчинилися з тихим, металевим скрипом.

Ван не повернув голови. Він уже знав, хто це. Повітря в кімнаті відразу стало важчим, ніби хтось увімкнув невидимий прес.

Першим увійшов Віктор — дядько, командир асоціації. Його кроки були важкими, впевненими, як завжди. За ним, трохи позаду, ступав капітан Хан — батько Вана. Його хода була тихішою, майже обережною, ніби він сам не був упевнений, чи варто заходити.

Марі підвелася зі стільця. Матіас швидко відступив убік, притискаючи планшет до грудей, ніби той міг його захистити.

— Командире, капітане, — тихо сказала лікарка. — Він щойно прийшов до тями. Стан стабільний, але ще слабкий. Будь ласка, не затримуйтеся надовго.

Віктор тільки коротко кивнув, не відриваючи погляду від племінника. Обличчя його було кам’яним, але під очима залягли глибокі тіні. Він підійшов ближче до ліжка і зупинився, склавши руки за спиною.

Хан зупинився трохи далі. Він дивився на сина, але погляд був важким, майже винуватим — ніби він уже знав, про що йтиметься.

Ван мовчав. Просто лежав і дивився в стелю. Горло пекло, кожне слово давалося зусиллям. Але він змусив себе заговорити першим.

— Ми… дійшли, — хрипко вимовив він. Голос звучав так, ніби хтось тер наждаком по металу. — «Ехо-7»… ми відкрили його.

Віктор не ворухнувся. Тільки щелепа ледь напружилася.

— І? — коротко запитав він.

Ван зробив паузу. Кожне слово віддавалося болем у розірваній шиї.

— Там були записи… 2001–2003. Проєкт «Друге дихання». Вони… проводили тести. На перших обраних. На… — він ковтнув, відчуваючи, як горло стискається, — різних за віком людях.

У палаті запанувала мертва тиша. Навіть гул генератора ніби став тихішим.

Хан зробив крок уперед. Обличчя його було блідим, пальці стиснулися в кулаки.

— Ти впевнений? — тихо, майже пошепки запитав він.

Ван повільно повернув голову й подивився на батька. У його очах не було ні жалю, ні співчуття — лише втомлена, холодна правда.

— Там були списки. Фото. Дати. Їх привезли туди не під час евакуації. Їх забрали для досліджень. Добровільно чи ні — не написано. Але вони були там. Їх… ламали.

Хан відвернувся. Він підійшов до вікна, хоча за ним була лише сіра бетонна стіна сусіднього блоку. Плечі його злегка опустилися — майже непомітно, але Ван помітив.

Віктор стояв нерухомо. Його обличчя залишалося кам’яним, але Ван бачив, як у нього на скроні пульсує жилка.

— Що ще? — холодно запитав командир.

Ван заплющив очі на мить. Спогади про лабораторію повернулися різко, ніби хтось увімкнув прожектор.

— Ми скопіювали частину даних. Флешка… пошкоджена. Але те, що встигли — там. Про духів. Про те, що вони не просто паразити. Що це щось більше. І… там був монстр. Старий. Дуже стабільний. Він… знав моє ім’я.

Віктор підняв брову.

— Знаєш його?

— Ні. Але він знав мене. І… — Ван ковтнув, відчуваючи, як рана на шиї знову починає пекти, — він мав мітку. Але мертву. Чорну. Повністю.

У палаті знову запанувала тиша. Матіас нервово переступив з ноги на ногу. Марі стояла осторонь, склавши руки на грудях, і мовчки спостерігала.

Віктор зробив крок уперед і зупинився біля ліжка.

— Ми відправимо другу групу, — сказав він твердо. — Через чотири, максимум п’ять днів. Ти не підеш. Твій стан не дозволяє. Але ти підготуєш план. Валері теж. Вона вже на ногах і вимагає, щоб її включили. Ти знаєш той сектор краще за всіх. І ти бачив те, що там було.

Ван повільно повернув голову й подивився на дядька. У його очах не було ні страху, ні покори — лише втомлена, холодна рішучість.

— А якщо я відмовлюся?

Віктор на мить стиснув щелепу. Потім тихо, майже по-батьківськи відповів:

— Тоді ми втратимо шанс зрозуміти, що сталося з твоєю матір’ю і сестрою. І з Айзеком. І з багатьма іншими.

Хан нарешті відвернувся від вікна. Він подивився на сина — довго, важко, ніби намагався сказати щось, чого не міг вимовити вголос.

— Відпочинь, — нарешті тихо сказав він. — А потім… ми поговоримо. По-справжньому.

Ван не відповів.

Він просто заплющив очі й відчув, як Зеро в голові тихо, майже ніжно прошепотіла:

* Вони знову хочуть використати тебе, Ване. Але цього разу… може, варто використати їх самих?

Він не відповів їй.

Просто лежав і слухав, як дзижчить обладнання, як капає крапельниця, як дихають люди навколо. І думав про маленьку дівчинку з блакитними стрічками в косах, яка колись називала його «Ванчику». І про жінку з довгим чорним волоссям, яка стояла в його спогадах і дивилася на нього з сумом і надією.