Другий дух

Двері за їхніми спинами зачинилися з важким, металевим лунким клацанням.

Ван різко розвернувся, тримаючи пістолет обома руками. Серце гупало так сильно, що відлунювало у вухах. Мітка на передпліччі палала нестерпно — жар розтікався по всій руці. Червоне сяйво від неї відкидало моторошні, пульсуючі відблиски на сірі стіни й розкидані пожовклі папери.

Сканер на поясі верещав уже без зупинки — пронизливо, істерично, гучно. І його неможливо було вимкнути.

— Алекс, хапай усе! — гаркнув Ван хриплим голосом. — Флешки, папки, що встигаєш, і тікаємо!

Алекс стояла біля терміналу, ніби примерзла до підлоги. Її обличчя було біле, як крейда, очі широко розплющені, а губи ледь помітно тремтіли. Вона дивилася на екран так, ніби щойно побачила привид.

— Ван… вони були тут, — прошепотіла вона ледь чутно. Голос зривався. — Твоя мама… твоя сестра… їх не евакуювали. Їх привезли сюди як піддослідних. Перші тести… перші мітки… Вони були морськими свинками…

Слова вдарили Вана, як кулак у сонячне сплетіння. У грудях щось різко стиснулося, ніби хтось стиснув серце залізними пальцями. На мить він забув, як дихати. Перед очима промайнули уривки спогадів — мамина посмішка, сестра, яка сміється, тримаючи його за руку. Все це раптом стало брудним, отруєним, зіпсованим.

— Зараз не час! — прохрипів він, роблячи крок назад і грубо штовхаючи її в плече. — Бери дані і тікаємо, чорт забирай!

Алекс нарешті отямилася. Швидко витягла з рюкзака невелику флешку, пальці тремтіли так сильно, що вона ледь не впустила її. Дівчина почала копіювати файли, але голос усе ще тремтів:

— Я… я не можу просто залишити це тут… Це все, що в нас є про них…

Зеро в голові Вана засміялася — голосно, радісно, майже голодно, з неприхованою насолодою.

* О, це вже цікаво. Твоя родина була частиною всього цього з самого початку. А ти думав, що вони просто зникли в хаосі? Яка мила сімейна історія тут виходить…

— Заткнися, — процідив Ван крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як гнів і біль змішуються в одну пекучу масу.

Перший удар по дверях пролунав, як грому. Метал загудів низько й страшно, ніби сама конструкція бункера застогнала.

Ван миттєво підняв пістолет і прицілився. Серце калатало так сильно, що він відчував кожен удар у скронях.

Другий удар — ще сильніший. Двері здригнулися всім корпусом. Зверху посипалися іржа й дрібні шматки бетону.

Третій удар. Двері прогнулися всередину з пронизливим металевим скреготом. З-під них почала просочуватися густа, чорна, слизька рідина, яка неприємно пахла гниллю й чимось хімічним.

Ван відчув, як по спині пробігли мурашки. Хоч це й була не перша його пряма бійка з монстрами, але відчуття страху все одно завжди було присутнім. Мітка палала вже нестерпно. Ван боявся, що втратить контроль над Зеро, яка те й робила, що зловтішалася.

— Алекс! — крикнув він, не озираючись. — Швидше, чорт забирай!

— Ще десять секунд! — майже крикнула Алекс. Пальці відчайдушно літали по клавіатурі.

Четвертий удар по дверях прогримів, як вибух. Метал застогнав, прогнувся всередину ще більше. Хлопець розумів, що наступний удар просто змусить метал відлетіти кудись у стіну, повністю прочиняючи прохід.

Ван вистрілив. Кулі з гучним дзвоном вдарили в метал і рикошетом відлетіли в різні боки, залишаючи іскри.

— Зеро, — прошипів він крізь стиснуті зуби. Голос був хрипкий від люті й страху. — Більше. Зараз!

Сила духу влилася в тіло різко, майже боляче — ніби хтось увімкнув у венах крижану електрику. М’язи напружилися до тремтіння, зір став гострішим, а серце закалатало так сильно, що відлунювало у вухах. Мітка на передпліччі спалахнула нестерпним жаром.

Двері не витримали.

Вони розлетілися всередину з оглушливим металевим скреготом і гуркотом. У проломі стояли двоє величезних монстрів — колишні люди, тепер спотворені до невпізнання. Вивернуті назовні кістки ребер стирчали, як леза, шкіра висіла клаптями, а очі світилися тьмяним, голодним червоним. За ними в темному коридорі рухалося ще щось — велике, темне, з довгими, павуковими кінцівками, що скребли по бетону з моторошним клацанням.

Ван не став чекати.

Він кинувся вперед з диким, тваринним риком. Чотири постріли — один за одним. Кулі влучили першому монстру в голову, розриваючи плоть і кістки з мокрим, хлюпаючим звуком. Другий монстр стрибнув на Вана з неймовірною швидкістю.

Ван ухилився в останній момент. Кігті просвистіли за кілька сантиметрів від шиї, розриваючи повітря. Він вдарив ножем знизу вгору точно під ребра. Лезо увійшло з огидним чавканням. Монстр заревів низько, гортанно. Від цього звуку у Вана мурашки пробігли по спині. Він крутнув ніж і вистрілив тому в розкриту пащу майже впритул. Постріл прозвучав глухо й мокро.

Алекс позаду закричала — коротко, пронизливо, відчайдушно.

Монстр уже був біля неї. Він простягнув довгу, спотворену руку з довгими кігтями.

Ван розвернувся з риком, схопив її за комір жилета й з усієї сили відкинув назад, до стіни. Постріли злилися в одну довгу, оглушливу чергу. Монстр захитався, чорна кров бризкала на стіни, але він продовжував повзти вперед, залишаючи за собою слизький слід.

— Флешка! — заревів Ван. Голос зривався.

Алекс кинула йому маленьку чорну пластинку. Він зловив її на льоту мокрою від крові рукою й засунув у кишеню.

— Біжи до вентиляції! Швидше!

Вони кинулися назад коридором. За спиною вже чулося важке, хрипке дихання, клацання кігтів по бетону й мокре шарудіння ще двох, а може, й більше. Звук був близький, голодний, неминучий.

Ван біг, тримаючи Алекс за руку так сильно, що, мабуть, робив їй боляче. Мітка палала так нестерпно, що здавалося, рука зараз згорить дотла. Кожний подих віддавався болем у поранених ребрах. Зеро в голові сміялася без упину — голосно, радісно, майже екстатично.

* Оце вже по-справжньому! Давно я не відчувала такого кайфу!

— Заткнися і допомагай! — гаркнув Ван уголос.

Вони завернули за ріг. Попереду вже виднілася вентиляційна шахта, через яку вони спустилися — вузький, ржавий отвір, що обіцяв порятунок.

Але шлях перегородив ще один монстр — більший за попередніх. Довгі, як у павука, кінцівки скребли по стелі й стінах, щелепа розтягувалася майже до грудей, а з пащі капала густа, чорна слина.

Ван різко зупинився, важко дихаючи.

— Алекс, лізь першою. Я прикрию.

— Ван… — її голос тремтів від страху й відчаю.

— Лізь, я сказав! — заревів він, штовхаючи її до шахти.

Вона кинулася до отвору. Ван підняв пістолет і вистрілив усі патрони, що залишилися. Кожний постріл віддавався в плечі. Монстр захитався, чорна кров бризкала на стіни, але він продовжував повільно, вперто йти вперед.

Мітка спалахнула так сильно, що на мить весь коридор освітило червоним, моторошним світлом.

Ван відчув, як Зеро бере контроль над руками — холодна, хижа, жадібна сила.

* Дай мені трохи більше волі… І я допоможу вам врятуватися.

Він не став опиратися. Його тіло рухалося само.

Зеро взяла контроль так швидко й жорстко, що Ван майже не встиг відчути межу, де закінчується він і починається вона. Світ звузився до червоної пелени. Руки діяли самостійно — холодно, точно, хижо.

Ніж полетів уперед з моторошною швидкістю. Лезо влучило точно в ліве око монстра з мокрим, хлюпаючим звуком. Тварюка заревла — низько, гортанно, від цього звуку у Вана мурашки пробігли по спині. Він стрибнув, вхопився за одну з її довгих павукових кінцівок і з силою підтягнувся вгору. Кігті монстра хаотично дряпали повітря, розриваючи його з різким свистом.

Ван притиснув ствол пістолета майже впритул до голови тварюки й натиснув на спуск. Остання куля, про яку він забув.

Постріл прогримів оглушливо. Голова монстра відкинулася назад, чорна кров і шматки плоті бризнули на стіну. Тіло величезної істоти захиталося, як підрубане дерево, і почало повільно завалюватися набік.

Ван відштовхнувся від нього в останній момент і приземлився на ноги. Коліна підігнулися, але він встояв. Кров стікала по обличчю гарячими струмками, заливала очі, текла по руках і ребрах. Кожний подих віддавався гострим болем у пораненому боці. Він відчував смак власної крові на губах — солоний, металевий.

— Ван! Швидше! — крикнула Алекс з вентиляційної шахти. Її голос тремтів від паніки.

Він кинувся до неї, не озираючись. Металеві сходи рипіли й скрипіли під вагою тіла, іржа сипалася вниз дрібним дощем. Знизу вже лунав хаос. Ревіння, важкий тупіт лап по бетону, мокре клацання кігтів і хрипке, голодне дихання. Здавалося, весь нижній рівень прокинувся й тепер хотів їх дістати.

Вони лізли вгору без зупинки. Легені горіли вогнем, м’язи німіли від перенапруги. Мітка на передпліччі палала так сильно, що Вану здавалося, що шкіра зараз почне тріскатися. Кожен подих супроводжувався хрипом, кожен крок — болем у ребрах.

Зеро в голові співала щось тихе, зловісне й майже ніжне — як колискова для божевільного.

* Оце життя… відчуваєш? Це і є ми.

— Заткнися… — прохрипів Ван, але голос вийшов слабким.

Алекс лізла попереду. Він бачив, як її ноги тремтять, як вона важко дихає, але не зупиняється. Страх і відчай давали їй сили.

Нарешті вони вибралися на поверхню у той самий вузький вентиляційний колодязь на східній стіні блоку. Холодне передсвітанкове повітря вдарило в обличчя, як поцілунок. Небо вже починало світліти — блідо-сіре, з першими рожевуватими смугами на сході.

Ван упав на коліна прямо на холодний бетон. Груди важко здіймалися, кров продовжувала стікати по обличчю й капати на землю. Він відчував кожен подих — гострий, болючий, ніби всередині все було розірвано.

Алекс впала поруч, притискаючи до грудей рюкзак, ніби він був єдиним, що ще тримало її в реальності. Її обличчя було мокрим від сліз і поту, губи тремтіли.

— Ми… ми винесли це, — прошепотіла вона ледь чутно. Голос зривався. — Ван… ми винесли…

Він подивився на маленьку чорну флешку в своїй закривавленій руці. Потім перевів погляд на мітку, яка все ще пульсувала слабким, але впертим червоним світлом.

Зеро в голові заговорила тихо, майже ніжно — без звичної насмішки:

* Тепер ти знаєш, Ване. Твоя родина була частиною цього з самого початку. Вони не просто зникли. Їх використовували. Тестували. Ламали. Питання тільки одне… Хто з них програв першим? Мати? Сестра? Чи, може, вони обидві вже давно стали частиною чогось більшого?

Ван стиснув флешку в кулаці так сильно, що пластик хруснув. Гострий біль у долоні змішався з тим, що розривав груди. Гнів, біль, провина, безпорадність — усе це злилося в одну пекучу, чорну хвилю.

— Закрий рота, — прошепотів він хрипко, ледь чутно.

Але цього разу він не був упевнений, до кого звертатися: до Зеро чи до себе.

Він заплющив очі. По щоках, змішуючись з кров’ю, повільно текли гарячі сльози. Алекс мовчки простягнула руку й поклала долоню йому на плече. Її пальці теж тремтіли.

Вони сиділи так удвох у холодному передсвітанковому повітрі, поки десь далеко внизу все ще чулося приглушене ревіння монстрів.