Астраліс

Я не повірив одразу. Навіть коли побачив його. Навіть коли відчув. Бо розум відмовлявся приймати те, чого чекав надто довго. Рейгар стояв біля відчиненого вікна так спокійно, ніби не зник із мого життя майже двадцять років тому. Ніби між “тоді” і “зараз” не було цілої прірви. І я… не знав, що робити. Уперше за дуже довгий час. У голові стало неприродно тихо. Я просто дивився на нього. Жадібно. Наче боявся, що якщо відведу погляд — він зникне. Знову. Він майже не змінився. І це боліло найбільше.

Чорне волосся, трохи довше, ніж раніше. Темні карі очі, у яких досі жила та сама глибина, в яку я колись провалився без шансу повернутися назад. Високий, зібраний, із тією ж небезпечною грацією в рухах. Первинні майже не змінювалися. Час ковзав по них, не залишаючи звичних людських слідів. І все ж… Я бачив різницю. Постава. Раніше в ньому була м’якість. Спокійна впевненість людини, яка знає: поруч є той, кому можна довірити спину.

Тепер — ні. Тепер його плечі були трохи жорсткішими, рухи — точнішими, різкішими. Не нервовими. Контрольованими. Наче він звик жити так, щоб у будь-який момент бути готовим битися. Його погляд теж змінився. Колись він дивився на світ тепло. Навіть коли мовчав. Тепер у його очах осіла втома. Глибока. Стара. І щось важче за неї. Самотність. Мій погляд завмер на невеликому шрамі на його щоці. Його раніше не було. І від усвідомлення цього всередині щось неприємно стиснулося.

Хто посмів?

Думка прийшла різко. Майже агресивно. Я навіть не одразу зрозумів, наскільки сильно стиснув руку. Він живий. Це мало бути головним. Але замість спокою я відчував дивну суміш полегшення, злості й… страху. Страху, що це не реальність. Що я зараз кліпну — і все зникне. Що це просто одна з тих дурних фантазій, які роками переслідували мене ночами. Я надто часто уявляв його. Настільки часто, що вже не довіряв власній пам’яті.

Але зараз… Я чув, як тихо рухається тканина його одягу, коли він повертає голову. Бачив, як світло ковзає по темному волоссю. Бачив, як він дихає. Реальний. Живий. Переді мною. І саме це паралізувало найбільше. Я, який роками приймав рішення за секунди, зараз не міг зробити навіть крок. Тим часом Рейгар уже говорив із Кайросом. Я помітив це не одразу. Настільки сильно загруз у власних думках, що якийсь час просто дивився на нього, не чуючи слів. Лише голос. Знайомий до болю. Нижчий, спокійний, трохи хрипкіший, ніж раніше. Я завмер.

Навіть голос майже не змінився…

— …це було необережно, — почув я нарешті слова Рейгара.

Кайрос стояв ближче до нього, схрестивши руки на грудях. Та сама звичка, коли нервує. Я мимоволі ледь усміхнувся. Вони були схожі сильніше, ніж думали.

— Ми б усе одно рано чи пізно дійшли до цього, — відповів Кайрос.

Рейгар тихо видихнув.

— Я не про це.

— Тату—

Це слово різко вдарило мене в реальність. Тату. Кайрос сказав це так природно, ніби робив це все життя. І в цю секунду я відчув щось дивне. Ревнощі. Безглузді. Невчасні. Але справжні. Бо це я пропустив. Усе. Його дитинство. Перші перемоги. Помилки. Страхи. Усі ці роки поруч був Рейгар. Не я.

— …одразу, і зараз не це головне.

Голос Кайроса вирвав мене з думок. Я моргнув. І зрозумів, що пропустив частину розмови. Рейгар теж це помітив. Його погляд повільно піднявся на мене. І світ ніби знову завмер. Тепер уже остаточно. Бо в його очах я побачив те саме. Він теж не вірив, що це реально. Я зрозумів це раніше, ніж встиг подумати. Якщо зараз нічого не зроблю — просто не витримаю. Тому я рушив до нього майже одразу.

Швидко. Без звичних сумнівів чи контролю. Рейгар ледь підняв голову, ніби хотів щось сказати, але я вже був поруч. І просто обійняв його. Міцно. Так, ніби боявся знову втратити. На секунду світ перестав існувати. Я відчув, як його тіло завмерло від несподіванки. Напружилося. І від цього всередині все боляче стиснулося. Бо раптом з’явився страх.

А якщо запізно? А якщо він більше не дозволить бути поруч?

Я заплющив очі, сильніше притискаючи його до себе. Такий знайомий. Навіть через роки. Теплий. Живий. Реальний. Я відчував під пальцями тканину його темного одягу, тверді лінії м’язів під ним, рівне дихання, яке спочатку залишалося стриманим. Наче він теж не знав, що робити з цим моментом. Позаду нас почувся тихий голос Кайроса:

— Я… напевно, піду.

Я навіть не зміг одразу відповісти. Лише коротко кивнув. За секунду двері тихо зачинилися. І я відчув дивне полегшення. Вдячність. До болю сильну.

Дякую.

Бо я не зміг би пережити це під чужим поглядом. Перші секунди здавалися вічністю. Рейгар досі не відповідав на обійми. І кожна ця секунда різала. Я майже забув, як дихати. А потім… відчув.

Ледь помітно. Як напруга в його тілі почала зникати. Повільно. Наче він роками змушував себе триматися — і тільки зараз дозволив собі хоча б трохи відпустити контроль. І тоді його руки обійняли мене у відповідь. Світ зупинився. Я різко видихнув, навіть не усвідомлюючи, що весь цей час майже не дихав нормально. Полегшення накрило мене настільки сильно, що стало боляче. Я притиснув його ближче. Ще сильніше. Майже відчайдушно. Уткнувся обличчям у його волосся, вдихаючи знайомий запах — холод, дим, щось ледь гірке і абсолютно його. Боги…

Я скучив. Настільки, що жодне слово не могло це передати. Його пальці повільно стиснули тканину мого одягу на спині. І цей простий рух остаточно зламав усі залишки контролю. Я тремтів. Ледь помітно. Але тремтів. Від перенапруги. Від полегшення. Від усвідомлення, що це не сон. Що він тут. Що я тримаю його. Після стількох років порожнечі. Рейгар тихо видихнув мені кудись у плече. І я почув у цьому звуці те саме. Втому. Полегшення. І ту саму нескінченну тугу, яку сам носив усередині всі ці роки.

Ми не говорили. Не могли. Слова зараз були зайвими. Недостатніми. Я просто гладив його спину повільними рухами, ніби намагаючись переконатися, що він не зникне, якщо я хоча б на секунду відпущу. А він стояв поруч. Теплий. Живий. Мій. І, здається, ми обидва чекали саме цього моменту значно довше, ніж готові були собі зізнатися.

Ми ще довго стояли так. Настільки довго, що час ніби перестав існувати. Але рано чи пізно реальність усе одно повертається. Я відчув, як Рейгар повільно відсторонився рівно настільки, щоб подивитися мені в очі. І від цього погляду щось усередині знову боляче стиснулося. Бо в ньому було надто багато всього. Втома. Провина. Ніжність. І страх. Старий, глибокий страх, який він носив у собі роками.

— Калдор… — тихо почав він.

Я майже здригнувся від того, як його голос вимовив моє ім’я. Стільки років. А воно досі звучало правильно тільки від нього.

— Не треба, — одразу сказав я. — Не зараз.

Він ледь похитав головою.

— Треба.

Я замовк. Рейгар відвів погляд убік лише на секунду, ніби збирався з думками.

— У мене не було вибору.

Ці слова прозвучали тихо. Але я відчув, наскільки важко вони йому далися.

— Коли я дізнався, що секта вийшла на наш слід… що вони знають про Кайроса… — він повільно видихнув. — Я зрозумів, що часу немає.

Його пальці трохи стиснулися на тканині мого одягу.

— Вони хотіли його забрати.

У кімнаті стало холодніше. Я мовчав. Бо знав: якщо зараз переб’ю — він може не договорити.

— Первинний наполовину. Дитина дракона й одного з нас… — у його голосі з’явилася гіркота. — Для них він був не дитиною. Зброєю.

Я відчув, як усередині піднімається знайома темна лють.

— Я не міг ризикувати, — тихо продовжив Рейгар. — Не тільки ним.

Його погляд знову повернувся до мене.

— Тобою. Еларіоном. Усім.

На секунду він заплющив очі.

— Якби вони дісталися до вас через мене…

Він не договорив. І не треба було. Я й так усе зрозумів. Усю цю страшну, самотню логіку. Він тікав не від нас. Він тікав заради нас. І саме це боліло найбільше.

— Ти мав сказати мені, — тихо промовив я.

Рейгар завмер. Я зробив крок ближче.

— Я б допоміг тобі.

Мій голос став твердішим.

— Ми б знайшли вихід.

Він хотів щось сказати, але я не дозволив.

— Я б зробив усе, Рейгар. Усе.

Я взяв його обличчя в долоні, змушуючи дивитися на мене.

— До тебе й Кайроса секта не дісталася б.

Мій голос майже зірвався на останніх словах.

— І Еларіона я б теж захистив.

Я бачив, як щось у його погляді здригнулося. Наче роками він забороняв собі навіть думати про це. Про можливість не тягнути все самому.

— Я знаю, — дуже тихо відповів він.

І це “знаю” прозвучало страшніше за будь-яке виправдання. Бо означало: він довіряв мені. Просто любив занадто сильно, щоб ризикнути. Я притулився чолом до його чола, заплющуючи очі.

— Дурний первинний, — видихнув я майже беззвучно.

І почув тихий сміх. Ледь помітний. Перший справжній за весь вечір.

— Сам закохався в такого ж, — тихо відповів він.

Я усміхнувся. Вперше за дуже, дуже довгий час — по-справжньому. І саме в цей момент двері різко розчинилися.

— БАТЬКУ—!

Я навіть не встиг відреагувати. Еларіон буквально влетів до кабінету. Рудий ураган. З розпатланим волоссям, важким диханням і абсолютно шаленими очима. Він зупинився лише на секунду. Подивився на нас. На Рейгара. І я одразу зрозумів: він уже все знає. У наступну мить Еларіон кинувся вперед. Прямо до Рейгара. І просто обійняв його. Міцно. Відчайдушно. Так, ніби боявся, що якщо відпустить — той знову зникне.

— Ти… — голос Еларіона зламався. — Ти ідіот…

Рейгар завмер. А потім обійняв його у відповідь так само сильно. І я побачив, як Еларіон раптом почав плакати. По-справжньому. Не стримуючись зовсім. Як маленький хлопчик, а не спадкоємець імперії, якому давно минуло вісімнадцять.

— Я ненавидів тебе… — уривчасто прошепотів він. — І шукав… весь цей час…

У мене боляче стиснулося серце. Рейгар лише заплющив очі, притискаючи сина ближче. І в цю секунду я зрозумів одну просту річ. Наша сім’я нарешті знову стала цілою.