Астраліс

Я ще тримав у руках той металевий символ, коли внизу щось змінилося. Ледь відчутно. Не звук. Не рух. Відчуття. Я підняв погляд на Ліорена. Він уже дивився у бік дверей.

— У нас гість, — тихо сказав він.

Я усміхнувся.

— Ти теж це відчув?

— Його провели через три рівні перевірки, — відповів Лі. — І він пройшов.

— Значить, не випадковий.

— Абсолютно.

Ми переглянулися. І без слів зрозуміли одне одного. Його впустили. Фігура в темному плащі, обличчя приховане маскою — не дешевою, а тонкою роботою, з гравіюванням, яке видавало статус. Не найвищий рівень… але дуже близько. Він не озирався. Не нервував. Йшов так, ніби мав право бути тут. Це вже було цікаво.

— Пароль, — спокійно сказав один із наших.

Незнайомець навіть не зупинився.

— «Тінь не питає імені, коли вже знає обличчя».

Тиша. Коротка. Але достатня. Я ледь нахилив голову. Це був не просто пароль. Це був рівень, який отримували… одиниці. Ліорен зробив крок вперед. І в цей момент я вже прийняв рішення. Я ковзнув поглядом до Ліорена. І він одразу зрозумів.

- Ні.

Його голос прозвучав у мене в голові чітко, холодно.

- Навіть не думай.

Я ледь усміхнувся.

- Мені нудно, Лі.

- Кайрос, це не гра.

- А хто сказав, що я граю?

Його погляд став гострішим.

- На тебе вже полюють.

- Тим більше цікаво подивитися, хто ще хоче мене знайти.

Пауза.

- Ти не підеш.

Я зітхнув подумки.

- Я вже пішов.

І, не чекаючи дозволу, зробив крок вперед, випереджаючи Ліорена.

— Ви просили аудієнцію, — спокійно сказав я, стаючи поруч із ним. — Говоріть.

Ліорен мовчав. Але я відчував його напругу. І невдоволення. Сильне. Незнайомець перевів погляд на мене. Оцінюючи.

— Ви…?

Я трохи нахилив голову.

— Слухаю.

Коротка пауза. І він прийняв це. Цікаво.

— Я представляю герцога Ейдена Кроувелла, — сказав він. — Імперії Астраліс.

Ім’я. Вага. Я знав його. Не особисто — але достатньо.

— Продовжуйте, — рівно сказав я.

— Мій пан діє за прямим дорученням Його Імператорської Величності… Калдора Астраліса.

Ось тепер… стало цікаво. Я не показав цього. Навіть не поворухнувся.

— І? — тихо.

— Його Величність бажає зустрітися.

Прямо. Без прикрас. Без дипломатії. Це вже було дивно.

— З ким саме? — запитав я.

— З тим, хто стоїть за цією мережею, — відповів він.

Прямо в ціль. Я ледь усміхнувся.

— Ви впевнені, що звернулися за адресою?

— Абсолютно.

Тиша. Напруга стала густішою.

- Ні, — різко прозвучав голос Ліорена в моїй голові.

- Навіть не думай погоджуватись.

Я не відвів погляду від незнайомця.

- Це імператор, Лі.

- Саме тому — ні.

- Це можливість.

- Це пастка.

Я ледь нахилив голову.

- Тоді подивимось, для кого.

Пауза. Довша. Важча. Я відчув, як Ліорен вагається. Рідко. Дуже рідко.

- Я піду з тобою.

- Ні.

- Кайрос—

- Ти будеш поруч. Як завжди.

Тиша. І потім…

- …ти ідіот.

Я усміхнувся.

- Твій.

І цього вистачило.

— Передайте герцогу Кроувеллу, — спокійно сказав я, дивлячись на посланця, — що ми приймаємо запрошення.

Ліорен ледь помітно напружився. Але не втрутився. Правильно.

— Час і місце вже визначені, — відповів той. — Завтра. Перша година дня. Палац Астраліс.

Швидко. Без варіантів.

— Ми будемо, — коротко сказав я.

Незнайомець кивнув.

— Тоді моя місія виконана.

Він розвернувся так само спокійно, як і зайшов. І зник. Наче його й не було. Двері зачинилися. І в ту ж секунду я відчув погляд Ліорена на собі. Дуже конкретний.

— Ти з глузду з’їхав.

Я усміхнувся.

— Можливо.

— Це імператор, Кайрос.

— Я помітив.

Він підійшов ближче.

— Тебе шукають. Зникають наші точки. З’являється символ, який… — він замовк, стискаючи щелепу. — І ти вирішуєш піти прямо в центр цього?

Я нахилив голову.

— Саме тому.

Тиша. Він дивився на мене довго.

— Дві години, — нарешті сказав він. — До зустрічі.

Я кивнув.

— Як завжди.

Я вийшов із гільдії, знову зливаючись із натовпом. Місто вже не здавалося таким шумним. Навпаки. Занадто тихим. Занадто… уважним. Я натягнув капюшон і повернув у знайомий провулок. До батька. І… Я ледь усміхнувся. Він вже мав бути там. Минуло занадто багато часу. Двері я відчинив без стуку. І одразу відчув це. Присутність. Знайому. Сильну. І… теплу.

— Ти нарешті з’явився, — пролунав голос.

Я завмер на секунду. А потім усміхнувся — по-справжньому.

— А ти, як завжди, раніше за всіх.

Він стояв біля вікна, напівобернувшись. Темно каштанове волосся, легка недбалість у позі… і той самий погляд, який я пам’ятав.

— Кайрос, — тихо сказав він.

І в його голосі було щось таке, що змусило мене зробити крок вперед швидше, ніж я планував.

— Дядьку Каель, — відповів я.

І це ім’я прозвучало… правильно. Я давно його не бачив. Занадто давно. І, здається… це була саме та зустріч, яка мені зараз була потрібна.

Я навіть не помітив, як скоротив відстань між нами. Один крок. Другий. І вже наступної миті я обіймав його. Міцно. Без жодних стримувань.

— Дядько, — тихо видихнув я, уткнувшись лобом йому в плече.

Каель на секунду завмер. А потім… відповів. Його рука лягла мені на спину — важко, впевнено, так, як це роблять ті, хто звик захищати.

— Ти виріс, — сказав він з легкою усмішкою в голосі.

— Ти завжди це кажеш.

— Бо це правда.

Я відсторонився, але не повністю, все ще тримаючись поруч. І тільки тепер уважно подивився на нього. Він майже не змінився. Можливо, трохи гостріші риси, трохи більше втоми в очах… але той самий. Той, хто в дитинстві вчив мене тримати меч. Той, хто сміявся рідше, ніж інші… але щиро.

— Давно ти тут? — запитав я.

— Достатньо, щоб твій батько вже почав мене дратувати, — спокійно відповів він.

Я тихо засміявся.

— Значить, все як завжди.

— Саме так.

Коротка пауза. Його погляд ковзнув по мені — уважно, майже так само, як у батька.

— Ілюзія, — коротко кинув він.

Я зітхнув.

— Теж помітив?

— Я не сліпий, Кайрос.

— Шкода.

Він хмикнув. І на секунду в його очах з’явилося щось… тепліше.

— Хочеш розім’ятися? — раптом запитав він.

Я завмер. І повільно усміхнувся.

— Це навіть не питання.

— Добре.

Він відійшов до стійки, де лежала зброя, і взяв два мечі, один кинув мені. Я впіймав його автоматично. Вага — знайома. Баланс — майже ідеальний. Я провів пальцями по руків’ю.

— Ти все ще пам’ятаєш, який мені підходить, — тихо сказав я.

— Я пам’ятаю більше, ніж ти думаєш.

Я підняв погляд. І цього було достатньо. Ми вийшли у внутрішній двір. Простір був достатньо великий, щоб не стримувати рухів, і достатньо закритий, щоб ніхто зайвий не заважав. Ідеально. Я став навпроти нього, трохи опустивши плечі, розслабляючись. Меч у руці здавався продовженням мене. Завжди так було.

— Без магії, — коротко сказав Каель.

Я закотив очі.

— Ти як батько.

— Це не комплімент.

— Я і не намагався.

Ледь помітна усмішка. І потім…

— Почали.

Він рушив першим. Швидко. Без попередження. Метал вдарився об метал з різким звуком, і я ледве стримав усмішку. Ось це я пам’ятав. Ось це було знайоме. Я відступив на крок, відбиваючи наступний удар, потім ще один — швидкий, точний, без зайвих рухів. Каель не давав часу думати. І правильно робив. Я змістив вагу, пішов у бік, різко скоротив дистанцію — і одразу ж відчув, як його клинок вже там, де я планував бути. Я засміявся.

— Ти не даєш мені шансів.

— Ти їх не потребуєш.

Ще один удар. Іскри. Я пішов у захист, але вже наступної миті сам перейшов в атаку — швидше, різкіше. Меч ковзнув по його клинку, змінюючи траєкторію, і я зробив крок вперед, намагаючись зловити його на русі. Він відбив. Звісно. І одразу контратакував. Я відчув, як адреналін розливається по тілу. Як думки стають чіткішими. Як все навколо зникає, залишаючи лише рух, звук, ритм. Це було… живе.

— Швидше, — кинув він.

— Я стримуюсь.

— Брехня.

Я усміхнувся. І наступний рух зробив без попередження. Різкий поворот, зміна кута, удар — не туди, куди він очікував. І на мить… Я майже дістав його. Каель відступив на півкроку. І цього було достатньо, щоб я зрозумів — я змусив його рухатись. Я тихо видихнув.

— Непогано, — сказав він.

— Це був комплімент?

— Не звикай.

Я засміявся. І в цю секунду він атакував знову. Швидше. Сильніше. Я ледве встиг заблокувати, відчувши, як удар проходить по всьому тілу. Він не стримувався. І це було правильно. Я відступив, потім ще раз, даючи собі простір. Дихання стало глибшим. Рівнішим. І тоді я знову пішов вперед. Ми зупинилися майже одночасно. Клинки завмерли в повітрі. Між нами — півкроку. Дихання — трохи швидше, ніж зазвичай. Я усміхнувся.

— Я скучив за цим.

Каель опустив меч.

— Я теж.

Коротка пауза, і потім його погляд став трохи серйознішим.

— Ти змінився.

Я нахилив голову.

— В кращу сторону?

Він дивився довше, ніж потрібно.

— Ти став небезпечнішим.

Я тихо засміявся.

— Це комплімент.

— Це факт.

Я опустив меч, але не відвів погляду. І на мить… Все стало тихо. Спокійно. Наче цей момент був вирваний з усього іншого. Я провів рукою по волоссю і видихнув.

— Я радий, що ти тут, дядько Каель.

Він нічого не відповів одразу, але ледь помітно кивнув. І цього було більш ніж достатньо.