Астраліс

Я все ще намагався звикнути до думки, що тато знав про Орден Синього Полум'я. Не здогадувався. Не підозрював. Саме знав. І, судячи з його спокійного вигляду, вже давно. А це означало, що всі мої роки конспірації частково пішли під три чорти. Щоправда, чомусь це не дратувало. Навпаки. Було навіть трохи тепло від думки, що він завжди спостерігав за мною і знав набагато більше, ніж показував. Саме тому я майже пропустив момент, коли батько заговорив.

— Кайросе.

Я підняв голову.

— Так?

Калдор кілька секунд мовчав.

— Мені потрібна допомога Ордену.

Я одразу став серйознішим.

— У чому саме?

— Війна.

Відповідь була короткою. Але більш ніж достатньою. Батько продовжив:

— Імперські лицарі виконують свою роботу бездоганно. У цьому я не сумніваюся.

Він навіть не змінився в обличчі. І я знав, що це правда. Лицарський корпус Астралісу вважався одним із найкращих на континенті. Ашер особисто зробив дуже багато для цього.

— Але лицарі воюють відкрито, — продовжив батько. — А Орден працює там, де армія не може.

Я кивнув. Тут він мав рацію.

— Диверсії?

— Розвідка.

— Пошук агентів?

— Так.

— Внутрішні зв'язки ворога?

— Саме так.

Я задумався. Це справді було те, в чому Орден був незамінний. Ми роками збирали інформацію там, куди інші навіть наблизитися не могли.

— Я погоджуся.

Батько усміхнувся.

— Але.

Його усмішка стала ширшою.

— Я знав, що буде "але".

— Є одна умова.

— Слухаю.

Я схрестив руки на грудях.

— Ніхто не повинен знати, що я пов'язаний з Орденом.

Батько мовчки чекав продовження.

— Офіційно ви можете знати лише те, що я маю спосіб зв'язатися з ними.

— І все?

— І все.

— А хто може знати правду?

— Ви та командор Ордену.

Еларіон хитро примружився.

— Тобто Ашер.

— Саме так.

— Дуже не сподівано.

— Еларіоне.

Батько тихо засміявся.

— Домовилися.

Я кивнув.

— Тоді Орден допоможе Імперії.

— Дякую, сину.

І чомусь ці слова досі звучали трохи дивно. Приємно. Але дивно. Батько уважно подивився на мене.

— Знаєш, а ти дуже схожий на свого тата.

Я кліпнув.

— Чим саме?

— Під час нашої першої зустрічі він поставив мені приблизно стільки ж умов.

Я перевів погляд на тата. Той закотив очі.

— Калдоре.

— Що? Це правда.

— Не треба розповідати дітям.

— Вони вже давно не діти.

— Це не аргумент.

Я ледь усміхнувся. Не знаю чому. Але від цих слів стало якось тепло. Ніби мене дійсно визнали частиною цієї родини. Саме в цей момент я помітив Еларіона. Точніше його вираз обличчя. І він мені дуже не сподобався. Тому що був підозріло схожий на образу.

— Стоп.

Брат підняв голову.

— Що?

— Ти образився?

— Ні.

— Образився.

— Ні.

— Еларіоне.

— Кайросе.

Я примружився, вирішивши трохи покепкувати з брата.

— Ти засмучений, що головою Ордену є я, через те що його фанат?

— Ні.

— Ага.

— Ні.

Я підняв руки і навіть показав пальцями лапки.

— Легендарний голова Ордену?

На цих словах обличчя брата почервоніло. Повністю. Я витріщився на нього.

— О боги.

Еларіон різко відвернувся.

— Замовкни.

— Ти справді був фанатом?

— Я не був фанатом!

— Був.

— Не був!

— Був.

— Не був!

— Був.

— Кайросе, я тебе зараз вдарю.

— Значить був.

— Це не так працює!

Я вже відверто сміявся.

— Ти читав усі звіти про Орден, так?

Мовчання.

— Еларіоне...

— Можливо.

— Усі?

— Можливо.

— Усі.

— Добре! Усі!

Я зігнувся навпіл від сміху.

— Неймовірно.

— Замовкни.

— Мій брат був фанатом мене самого і навіть не знав про це.

— Я тебе ненавиджу.

— Ні, не ненавидиш.

— Зараз почну.

Саме в цей момент ми обидва випадково перевели погляд на батьків. І миттєво замовкли. Тому що батько явно вирішив, що про нас уже можна не хвилюватися. Однією рукою він притягнув тата до себе за талію. Так легко і природно, ніби робив це щодня. Хоча, якщо подумати, колись саме так і було.

— Калдоре... — попереджувальне промовив тато.

Але було вже пізно. Батько лише усміхнувся. І поцілував його в щоку. Тато миттєво почервонів. Повністю. Я повільно повернув голову до Еларіона. Той був червоний не менше. Ми кілька секунд дивилися один на одного. А потім одночасно видихнули.

— Вони нестерпні, — сказав я.

— Абсолютно, — погодився брат.

І вперше за весь день ми були одностайні на всі сто відсотків. Я ще раз подивився на тата. Він усміхався. Не тією спокійною усмішкою, яку я бачив останні роки. Не тією легкою, якою він зазвичай намагався заспокоїти мене чи дядька Каеля. Ні. Зараз він виглядав по-справжньому щасливим. Живим. Наче з його плечей нарешті зняли якийсь неймовірно важкий тягар, який він носив занадто довго. Я сам не помітив, як тихо промовив:

— Давно не бачив тата таким.

Еларіон, який стояв поруч, одразу зрозумів про кого я говорю.

— Я теж, — тихо відповів він.

На диво, в його голосі не було звичної іронії чи жартів. Лише щирість.

— А я давно не бачив батька таким.

Ми знову подивилися на них. Калдор щось тихо говорив татові. Тато закотив очі. Потім ледь помітно усміхнувся. І батько одразу став виглядати так, ніби виграв усі війни цього світу разом узяті. Я пирхнув.

— Вони безнадійні.

— Повністю, — погодився Еларіон.

Ми ще кілька секунд дивилися на них. Потім переглянулися між собою. І в той самий момент зрозуміли одне й те саме. Якщо це робить їх щасливими... То, мабуть, ми готові до цього звикнути. Навіть якщо тепер нам доведеться спостерігати подібне щодня. Я відкрив рота, щоб щось сказати. Еларіон теж. І раптом ми обоє просто розсміялися. Без причини. Просто тому що вперше за дуже довгий час усе було... добре. Нормально. Правильно. Саме наш сміх нарешті привернув увагу батьків. Батько перевів погляд на нас. Потім на Еларіона. Потім на мене.

— Що сталося?

— Нічого, — одразу відповів я.

— Саме тому ви обоє смієтеся?

— Саме тому.

Тато лише похитав головою. Я помітив, як куточки його губ здригнулися в усмішці. Схоже, він і сам не до кінця розумів, чому ми сміємося. Але йому було байдуже. Як і батькові. Вони просто дивилися на нас. На своїх синів. І в їхніх очах було стільки тепла, що мені на мить стало ніяково. Я вже збирався піти. Чесно. Навіть зробив крок до дверей.

— Кайросе.

Я озирнувся. Батько дивився на мене трохи невпевнено. Що вже саме по собі було дивиною.

— Так?

Батько на мить запнувся. Потім перевів погляд на тата. Знову на мене. На Еларіона. І лише після цього заговорив:

— А ви... не хочете повечеряти разом?

Я завмер. Не тому що не хотів. Навпаки. Просто не очікував почути це від нього. Особливо зараз. Особливо таким тоном. Я перевів погляд на тата. Той виглядав не менш здивованим. Але відмовлятися точно не збирався. Еларіон теж уже усміхався. І тоді я зрозумів. Батько хвилюється. По-справжньому хвилюється. Наче боявся, що хтось із нас скаже «ні». І чомусь саме ця думка змусила мене усміхнутися.

— Я не проти.

— Я теж, — одразу сказав Еларіон.

Тато лише зітхнув.

— Схоже, мене вже ніхто не питає.

— Це означає «так»? — одразу уточнив батько.

— Калдоре...

— Це означає «так»?

— Так.

Батько усміхнувся настільки щасливо, що я ледве стримав сміх. А потім сталося те, чого я зовсім не очікував. Тато раптом підійшов до мене ближче. І просто поклав руку мені на голову. Так само, як робив це в дитинстві. На кілька секунд. Просто скуйовдив волосся. Я навіть не встиг нічого сказати.

— Я пишаюся тобою, синку.

Тихо. Спокійно. Так, щоб це почув лише я. У грудях раптом стало дивно тепло. Я лише мовчки кивнув. Не довіряючи власному голосу. Поруч батько поклав руку на плече Еларіона. Той одразу зробив вигляд, що йому абсолютно байдуже. Але червоні вуха видали його з головою. І вперше за весь цей час мені здалося, що ми справді стали сім'єю. Не через кров. Не через титули. Не через імперію. А просто тому, що нарешті були разом. І саме з цією думкою я рушив до дверей разом із братом, знаючи, що сьогоднішній вечір запам'ятається мені надовго.

Я ще кілька секунд стояв біля дверей кабінету, перш ніж ми з Еларіоном вийшли в коридор. Двері тихо зачинилися за нашими спинами. Деякий час ми просто стояли поруч. Мовчки. Якось дивно спокійно. Наче за останні декілька днів ми пережили стільки всього, що зараз слова були просто не потрібні. Потім Еларіон несподівано зітхнув.

— Напевно, я піду.

Я повернув голову до брата.

— Так швидко?

— У мене ще є деякі справи.

Щось у його тоні змусило мене примружитися. Тому що дивився він зовсім не на мене. А кудись мені за спину. Я автоматично хотів озирнутися, але Еларіон уже усміхнувся. Тією усмішкою, яка мені зовсім не подобалася. Бо зазвичай після неї починалися проблеми.

— Побачимося за вечерею, брате.

— Еларіоне...

— До вечора.

І перш ніж я встиг щось сказати, він розвернувся і швидко рушив коридором. Підозріло швидко. Я провів його поглядом. Потім все ж таки обернувся. І зрозумів, Ашер, звісно. Тепер усе стало на свої місця. Я тихо видихнув. На якусь мить мені навіть захотілося піти кудись в інший бік. Сховатися. Вдати, що нічого не сталося. Тому що розмова, яка нас чекала, була неминучою. І мені треба йому усе пояснити… самому. Ашер стояв там само, де ми його залишили. Спокійний. Зібраний. З руками за спиною. Наче весь цей час нікуди й не рухався. І чомусь від цього мені стало ще більш ніяково. Я зібрався з думками. Видихнув. І підійшов до нього.

— Ашер.

Він одразу перевів на мене погляд.

— Кайрос.

— Я обіцяю усе пояснити.

В його очах промайнуло щось схоже на полегшення. Ледь помітне. Майже невловиме. Але я все одно його помітив.

— Але не тут, — продовжив я. — Занадто багато вух.

Ашер кивнув.

— Тоді підемо до мого кабінету.

Я на секунду задумався. А потім погодився.

— Добре.

Ми рушили коридорами палацу. Дорогою майже не розмовляли. І, як не дивно, мовчання не було незручним. Просто... спокійним. Наче нам обом потрібно було трохи часу, щоб зібратися з думками. Через декілька хвилин Ашер зупинився біля темних дубових дверей. Відчинив їх. І пропустив мене всередину першим. Я переступив поріг.

І завмер. Чомусь я очікував побачити щось інше. Більш розкішне. Більш аристократичне. Все-таки переді мною був командир імперської гвардії та спадкоємець одного з найвпливовіших родів імперії. Але кабінет виявився зовсім не таким великим, він був світлий, практичний. Без зайвої розкоші. Вздовж однієї стіни стояли полиці з книгами, не декоративними. Справжніми. З потертістю на корінцях. Багато військових трактатів, історія, тактика, географія. Декілька томів з магії. Що мене трохи здивувало. Біля вікна стояв великий робочий стіл. Повністю завалений паперами. Мапами. Звітами. Кількома листами.

Жодного безладу. Але й ідеального порядку теж не було. Усе виглядало так, ніби цими речами постійно користуються. На одній зі стін висіла карта імперії. Поряд — карта прикордонних територій. Ще далі — стійка зі зброєю. Кілька мечів. Спис. Навіть старий щит із помітними слідами ударів. Не прикраса. Пам'ять. Я повільно ковзнув поглядом по кімнаті. І раптом зрозумів. Цей кабінет був дуже схожий на самого Ашера. Прямий. Чесний. Без зайвих прикрас. Кожна річ тут мала своє місце. Свою мету. Свою історію. Нічого показного. Нічого зайвого. Лише те, що справді важливо. І від цього я почав розуміти його ще трохи краще. Можливо навіть більше, ніж за всі наші попередні розмови. За моєю спиною тихо зачинилися двері.

Я озирнувся. Ашер уже стояв біля столу й дивився на мене. Спокійно. Терпляче. Чекаючи, поки я сам почну розмову. І саме в цей момент я зрозумів, що відступати вже нікуди.