Астраліс

Я тихо зачинив двері кабінету за собою. І ще кілька секунд просто стояв на місці. Зсередини не долинало жодного звуку, але я й так знав, що зараз там відбувається. Після стількох років вони нарешті знову поруч. І, дивно… мені стало легше. Ніби щось усередині мене, що роками стояло криво, нарешті стало на своє місце. Я видихнув і провів рукою по волоссю.

Добре. Тепер робота.

Бо проблеми нікуди не поділися. Секта все ще існувала. Вальдрен усе ще готувався до війни. А значить — часу в нас було мало. Я відштовхнувся від стіни й рушив коридором палацу. Тихо. Без поспіху цього разу.

Думки вже працювали чіткіше. Треба повернутися в гільдію. Поговорити з Ліореном. Якщо він не знайшов нічого нового — починати копати самому. Можливо, секта вже зробила ще один крок. Можливо, ми щось пропустили. Я настільки заглибився в думки, що спочатку навіть не помітив людей попереду. Лише коли почув голоси — підняв погляд. І одразу впізнав їх. Ті самі аристократи з кабінету батька. Тоді я майже не звернув на них уваги. Усе було занадто… хаотично. Але зараз— Я мимоволі сповільнився.

Першим ішов герцог Старлінг. Навіть серед аристократів він виділявся надто сильно. Високий. Майже неприродньо для ельфа — десь під метр дев’яносто. Через що мені довелося б трохи піднімати голову, щоб подивитися йому прямо в очі. Довге чорне волосся спадало рівно й плавно, ніби темний шовк. А очі… Темно-сірі. Майже сталеві. Для ельфа — дивно. Для дроу — ні. Його обличчя було спокійним, майже холодним, але я добре знав: за цією стриманістю ховається одна з найнебезпечніших людей імперії. Голова Магічної Башти. Найсильніший маг Астралісу. Ну… майже. Не враховуючи моїх батьків. І мене. Його погляд ковзнув по мені лише на секунду — уважно, оцінююче — і цього вистачило, щоб я відчув легкий тиск магії. Не спеціально. Вона просто текла від нього постійно. Контрольована. Точна. Небезпечна.

Поруч із ним ішов маркиз Едгар Вальтер. Повна протилежність Старлінгу. Людина. Невисокий у порівнянні з герцогом — десь метр сімдесят шість. Світле волосся, акуратно зібране назад, уважні блакитні очі й настільки простий одяг, що будь-хто на вулиці прийняв би його за звичайного дворянина середньої руки. І це було смішно. Бо ця “звичайна людина” була багатшою за половину континенту. Навіть імператорська сім’я не мала таких ресурсів, як він.

Підприємства, банки, торгові шляхи, фабрики, порти… Едгар Вальтер контролював надто багато. І при цьому залишався майже непомітним. Хитрий. Спостережливий. І, на диво, дійсно хорошою людиною. Що в аристократії траплялося рідше за драконів на центральному ринку. Права рука батька після герцога Старлінга й ерцгерцога Вейна. Я перевів погляд далі. І ось тут атмосфера одразу стала бруднішою.

Граф Седрік Морвей. Невисокий. Худорлявий. Темне каштанове волосся, прилизане надто старанно, гострі риси обличчя й маленькі темні очі, у яких постійно крутилася обережна жадібність. Посмішка в нього була слизькою. Наче він постійно щось приховує. Хоча… чому “наче”. Я прекрасно знав, як саме він проліз у міністри при дворі. Шантаж. Підкуп. Маніпуляції. Брудна гра. Тоді я не міг нічого зробити. Зараз… Я повільно примружився.

Зараз уже можу.

І останнім був маркиз Реймон Аркелл. Сивувато-руде волосся, тонкі риси обличчя, дорогий темно-зелений костюм і важкий запах парфумів навіть на відстані. На відміну від Морвея, Аркелл не приховував любові до влади.

Він нею майже дихав. Саме він колись намагався проштовхнути свою доньку в імператриці. Невдало. Бо батько занадто сильно кохає тата, щоб навіть дивитися в чийсь бік. І, судячи з усього, за стільки років це анітрохи не змінилося. Я мимоволі ледь усміхнувся від цієї думки. У цей момент Старлінг заговорив першим:

— Посланець гільдії.

Голос у нього був низький і спокійний. Я перевів на нього погляд.

— Герцогу.

Його очі трохи звузилися. Наче він помітив щось цікаве.

— Імператор дуже швидко завершив нараду через тебе.

Прямо. Без обходів. Я ледь нахилив голову.

— Значить, причина була вагомою.

Морвей тихо хмикнув.

— Або комусь дозволяють занадто багато.

Я навіть не подивився на нього. Замість цього перевів погляд на Аркелла. Той уважно мене розглядав. Неприємно уважно.

— Дивно, — протягнув він. — Я не пам’ятаю, щоб посланці інформаційної гільдії мали такий… рівень доступу до палацу.

Я посміхнувся кутиком губ.

— Багато чого змінилося.

Моя відповідь явно їм не сподобалась. Особливо Морвею. Граф ледь примружив свої темні очі й посміхнувся тією самою слизькою посмішкою, від якої мені завжди хотілося або вдарити когось, або помити руки.

— І все ж, — протягнув він, — дивно бачити, як звичайний хлопчисько з гільдії так вільно ходить імператорським палацом.

Аркелл тихо хмикнув.

— Часи змінюються, Седріку. Тепер, схоже, будь-хто може опинитися поруч із троном.

Я мовчав. Лише дивився на них спокійно. Всередині, щоправда, усе було не так мирно.

Боги, які ж ви дратівливі.

Мені справді хотілося щось зробити. Не вдарити навіть. Це занадто просто. Ні. Хотілося зробити щось значно гірше. Наприклад, дістати настільки брудну інформацію про них, щоб вони ще років десять боялися зайвий раз рот відкрити. Або облити сміттям просто посеред бальної зали. Я ледь стримав усмішку від цієї думки. Бо слова — це зброя. Інформація — теж. Навіть страшніша. Я завжди так вважав. І навряд чи колись перестану.

— Мовчиш? — продовжив Морвей. — Чи просто не знаєш, як правильно говорити з вищими за себе?

Ні, просто думаю, як краще приховати ваше тіло після вбивства.

Але вголос я, звісно, нічого не сказав. Немає сенсу. Якщо просто стояти й мовчати — такі люди зазвичай втомлюються швидше. А в мене зараз справді не було часу на суперечки. Тому я лише спокійно дивився на них, навіть не змінюючи виразу обличчя. І це, здається, дратувало їх ще більше. Аркелл повільно оглянув мене з голови до ніг.

— Хоча мушу визнати, — протягнув він, — виглядаєш ти краще за більшість гільдійців.

— Реймон, — тихо кинув Вальтер.

Вперше за весь цей час. Без осуду. Але з попередженням. Аркелл лише ледь усміхнувся. А Старлінг… Старлінг мовчав. Просто дивився на мене. Уважно. Надто уважно. І в якийсь момент я помітив, як змінився його погляд. Ледь помітно. Наче він раптом щось зрозумів. Я завмер лише всередині.

О.

І майже одразу згадав. Кілька місяців тому. Замовлення від Магічної Башти. Особистий запит герцога Старлінга. Тоді справа була занадто специфічною, щоб її віддавати комусь іншому, тому я взявся сам. Ми зустрічалися лише раз. Недовго. Але, схоже, цього вистачило. Я спочатку не зрозумів, як саме він мене впізнав. Зовнішність? Ні. Тоді я виглядав трохи інакше. І раптом до мене дійшло.

Магія.

Точніше — її рівень. У світі магів існували десять кругів сили. Перший — найнижчий. Магія новачків, слабкі заклинання, базовий контроль стихій. Третій-четвертий уже вважалися хорошим рівнем для бойових магів. П’ятий і шостий — еліта. Сьомий — рівень, де люди переставали бути просто “сильними магами” й ставали стихійним лихом у людській формі. Саме на межі сьомого круга зараз був Старлінг. І тому вся імперія вважала його найсильнішим магом Астралісу. Майже найсильнішим.

Бо існував восьмий круг. Рівень, на якому магія вже починала змінювати саму реальність навколо. І саме там був я. Щоправда, про це знали одиниці. Дев’ятий круг… У всій імперії він був тільки в однієї людини. У батько. Імператора драконів. Його магія вже виходила за межі людського розуміння. А десятий… Я ледь напружився. Десятий круг існував майже як легенда. Рівень істот, яких складно назвати людьми. Рівень мого тата. Рейгара. Який усе це приховував. І, чесно кажучи, правильно робив. Бо якби імперія дізналася, що серед них живе істота десятого круга… Паніка була б найменшою проблемою. Старлінг повільно схилив голову набік. І я зрозумів: він точно впізнав мене. Не обличчя. Силу.

— Цікаво, — тихо промовив він.

Я зустрів його погляд. І вперше за цю розмову відчув щось схоже на справжню настороженість. Я не був на восьмому крузі. Та про це ніхто не не знає і не повинен, але розкривати свої секрети я не планував. Напевно, це теж було від батька. Точніше — від тата. Не розповідати всім усе. Особливо те, що може стати або твоєю найбільшою перевагою… або смертним вироком. Я ледь нахилив голову в бік герцога. Короткий кивок. Неофіційне привітання. І підтвердження його здогадки. Темно-сірі очі Старлінга трохи звузилися. Але він нічого не сказав. І за це я був йому вдячний. Бо деякі речі краще залишати в тиші. На жаль, тиша довго не прожила.

— Хоча знаєте, — протягнув Аркелл, — тепер зрозуміло, чому імператор так різко всіх вигнав.

Морвей тихо засміявся.

— Мабуть, хлопець просто вміє знайти правильний підхід до впливових людей.

Я відчув, як усередині щось неприємно смикнулося. Але мовчав.

— Хоча дивно, — продовжив Аркелл, — імператор зазвичай не звертає уваги на людей такого рівня.

— Особливо на тих, у кого навіть нормальної сім’ї немає, — кинув Морвей.

Щось усередині мене різко обірвалося. Я повільно підняв на нього погляд. Спокійно. Занадто спокійно. Але, схоже, саме це й було найнебезпечнішим.

— Хоча чого ще чекати від гільдійських щурів, — продовжив граф. — У них же—

На кінчиках моїх пальців з’явилися іскри. Ледь помітні. Темні. Повітря навколо стало важчим. Я навіть не одразу це усвідомив. Просто в якийсь момент магія почала просочуватися назовні. Контрольовано. Але вже недостатньо. Бо вони могли говорити що завгодно про мене. Мені байдуже. Але не про мою сім’ю. Не про батьків. Не після всього. Я повільно стиснув руку. Іскри стали яскравішими. Периферійним зором я помітив рух. Старлінг і Вальтер трохи змістилися ближче. Обережно. Без різких рухів. Наче зрозуміли, що зараз краще не провокувати мене ще сильніше. І водночас —заспокоїти.

Що, чесно кажучи, було розумним рішенням. Бо я вже майже перестав нормально чути голоси навколо. Магія під шкірою починала гудіти. Небезпечно. І саме в цей момент на моє плече лягла чужа долоня. Тепла. Міцна. Я різко завмер. Ашер. Він трохи стиснув моє плече. Не боляче. Просто… щоб повернути мене назад. Отямити. І це спрацювало швидше, ніж мало б. Я видихнув. Повільно. Іскри на пальцях почали згасати. Ашер навіть не дивився на мене. Його погляд був спрямований на Аркелла й Морвея. І, боги… Я ще ніколи не бачив у нього такого холодного погляду.

— Досить, — спокійно сказав він.

Але від цього спокою по шкірі пробіг холод. Обидва аристократи миттєво замовкли.

— Командире—

— Я сказав, — перебив Ашер, — досить.

Тиша. Важка. Напружена. І тільки тоді я згадав. Він не просто командир імперської гвардії. Він спадкоємець ерцгерцога Вейна. Одного з найвпливовіших родів імперії. Аркелл і Морвей це теж прекрасно пам’ятали. Тому обидва одразу схилили голови.

— Просимо вибачення.

Ашер навіть не відповів. Лише коротко перевів погляд на Старлінга й Вальтера. І його обличчя одразу стало спокійнішим.

— Герцогу.

— Командире, — рівно відповів Старлінг.

— Ашер, — кивнув Вальтер із легкою усмішкою.

Той кивнув їм у відповідь. Спокійно. З повагою. І лише потім знову подивився на двох інших.

— Якщо ви не знаєте, хто стоїть перед вами, — тихо промовив він, — краще мовчіть.

Морвей напружився, Аркелл теж. Ашер зробив крок ближче.

— Бо одного дня можете пошкодувати про слова, сказані не тій людині.

Тиша стала майже мертвою. Я бачив, як змінилися їхні обличчя. Вони не зрозуміли всього. Але зрозуміли достатньо. І це було найгірше для них. Ашер більше нічого не сказав. Просто взяв мене за руку. І повів за собою. Я навіть не одразу рушив. Настільки був у шоці. Від ситуації. Від того, що він узагалі втрутився. І… від того, що його рука все ще тримала мою. Міцно. Впевнено. Наче це найприродніша річ у світі. І, чесно кажучи… це хвилювало мене значно сильніше, ніж мало б.