Астраліс

Я ще раз обвів поглядом кабінет. Тут усе було надто... Ашерове. Не розкішне. Не перевантажене дорогими речами, як у багатьох аристократів. Практичне. Книжкові полиці вздовж однієї зі стін. Карти імперії та прикордонних земель на іншій. Кілька шаф із документами. Стійка зі зброєю біля вікна. Ідеальний порядок. Настільки ідеальний, що мені навіть стало трохи ніяково згадувати власний кабінет у гільдії. Там порядок існував виключно в моїй голові. І то не завжди.

— Ти так уважно його оглядаєшся кабінет, ніби шукаєш варіанти для втечі.

Голос Ашера змусив мене кліпнути. Я повернувся до нього.

— Не виключаю такої можливості.

— У моєму кабінеті?

— Ти командир імперської гвардії. Було б дивно, якби їх тут не було.

Кутик його губ смикнувся.

— Розчарую тебе. Ніяких таємних ходів.

— Шкода.

— Правда?

— Ні.

На диво, після всього, що сталося за останні дні, ця проста розмова трохи зняла напругу. Ашер теж це помітив. Тому коли ми нарешті сіли один навпроти одного, він уже дивився на мене серйозніше.

— Отже.

Я мовчав.

— Ти сказав, що все поясниш.

Ось. Саме цього моменту я й боявся. Бо пояснити все це нормально було майже неможливо. Я сперся ліктями об коліна і кілька секунд дивився в підлогу. А потім вирішив. До безодні все.

— Я скажу прямо.

Ашер трохи нахилив голову.

— Слухаю.

Я підняв на нього погляд.

— Орден Синього Полум'я або Орден Тіней.

Його обличчя не змінилося, про те в секунді він примружився.

— Що з ним?

— Я його командир.

Тиша. Я буквально бачив момент, коли його мозок намагається зрозуміти почуте.

— Ти...

— Так.

— Командир Орден Синього Полум'я?

— Так.

— Того самого Ордену?

— Якщо існує другий, то я про нього не знаю.

На цей раз мовчання тривало довше. Набагато довше. Я навіть почав подумки рахувати секунди. П'ять. Шість. Сім. Вісім.

— Добре, — нарешті сказав Ашер. — Зізнаюся чесно. Такого я не очікував.

— Я теж не очікував, що батьки про це знають.

— Це взагалі можливо?

— Схоже, що так.

Ашер відкинувся на спинку крісла.

— Добре. Припустимо, я повірив.

— Припустимо?

— Кайросе, ти щотижня відкриваєш про себе щось нове.

Я задумався.

— Справедливо.

— Дякую.

На цьому моменті ми обидва замовкли. А потім почали обговорювати вже не мене.

— Твоя гільдія вже працює над сектою?

— Працює.

— Орден теж?

Я коротко кивнув.

— Вони займаються тим, чим завжди займалися. Збирають інформацію, стежать, проникають туди, куди інші не можуть потрапити.

— І ніхто не знає, що вони працюють на тебе.

— Саме так.

Ашер задумливо постукав пальцями по столу.

— Якщо почнеться війна з Веларією, нам буде потрібна будь-яка перевага.

— Я знаю.

— Імператор теж це знає.

Я ледь посміхнувся, про те мені треба було сказати ще де що важливе…

— Батько попросив мене дещо зробити, — нарешті сказав я.

— Пов'язане з Орденом?

— Так.

Його брова трохи піднялася.

— Продовжуй.

— Вони знаходять те, що інші пропускають.

Ашер задумливо постукав пальцями по столу.

— Імператор хоче залучити їх до підготовки?

— Так.

— Лицарям це не сподобається.

— Якщо все зробити правильно, вони навіть не сприймуть це як конкуренцію.

Ашер підняв на мене погляд.

— Поясни.

— Орден не буде вчити їх битися.

На цьому моменті я навіть похитав головою.

— Це ваша робота. Ваша сила. Ваш досвід.

На обличчі Ашера з'явилося легке полегшення. Схоже, він думав про те саме.

— Тоді що саме?

— Робота в тилу ворога. Виявлення шпигунів. Пошук диверсійних груп. Вистежування цілей. Виживання без підтримки. Те, чого звичайні лицарі майже не вивчають.

— Те, що може врятувати багато життів під час війни.

— Саме так.

Кілька секунд він мовчав.

— Це дійсно може бути корисно.

— Батько думає так само.

— А ти?

Я фиркнув.

— Я б не сидів зараз тут, якби вважав інакше.

Ашер усміхнувся.

— Справедливо.

Я трохи нахилився вперед.

— Але є одна проблема.

— Яка?

— Ніхто не повинен знати, що я пов'язаний з Орденом.

Його усмішка одразу зникла.

— Взагалі ніхто?

— Взагалі.

— Навіть лицарі?

— Особливо лицарі.

— Імператорська рада?

— Так.

— Гільдія?

— Ні.

— Ліорен знає?

— Ліорен знає майже все.

— Це не відповідь.

— Іншої не буде.

На це Ашер тільки закотив очі.

— Отже, хто знає?

Я на секунду задумався.

— Тато. Батько. Дядько Каель. Еларіон тепер теж.

— І я.

— І ти.

Він замовк. А потім подивився на мене якось дивно.

— Тобто ти зараз довіряєш мені таємницю, через яку можеш втратити все?

Я завмер. Чомусь саме так я про це не думав. Але... Так. Саме це я і робив.

— Схоже на те.

На мить між нами запала дивна тиша. Потім Ашер відвів погляд першим.

— Добре.

— Добре?

— Я нікому не скажу.

Чомусь після цих слів мені стало значно легше. Значно.

— Тоді залишається ще одна проблема.

— Яка?

Я усміхнувся кутиком губ.

— Потрібна людина, яка представлятиме Орден.

— Хтось із твоїх людей?

— Мій заступник.

— Той самий, якому ти довіряєш настільки, що він знає, хто ти?

— Саме той.

— І де він зараз?

Я глянув у порожній кут кімнати. І тихо промовив:

— Ворон.

Запала тиша. Ашер насупився.

— Ворон?

Я нічого не відповів. Минуло кілька секунд. П'ять. Сім. Десять.

— Кайросе, що ти...

І саме в цей момент він різко замовк. Я побачив, як змінився його погляд. Він щось відчув. Не звук. Не рух. Присутність. Спина Ашера миттєво напружилася. Рука майже непомітно ковзнула до пояса, де зазвичай висів меч. Командир імперської гвардії. Інстинкти працювали бездоганно.

— Хто тут, — погрожуючи промовив він.

Я лише ледь усміхнувся. Тінь біля дальньої стіни здригнулася. Наче ожила. А наступної миті з темряви без жодного звуку вийшла постать. Ашер миттєво підвівся. Навіть я змушений був визнати — поява вийшла ефектною. Хлопець опустився на одне коліно просто переді мною. Схилив голову. На ньому був чорний плащ із високим коміром, поверх легкої бойової форми такого ж кольору. Жодної емблеми. Жодного герба. Жодного ознака належності.

Лише темрява. На руках — чорні шкіряні рукавички. На ногах високі чоботи без жодної металевої деталі, щоб не створювати шуму. Нижню половину обличчя приховувала чорна маска. Видно було лише очі. Світло-сірі. Майже срібні. Холодні, уважні та надзвичайно спокійні. Темне волосся спадало на лоб недбалими пасмами, трохи вибиваючись із-під капюшона. На вигляд він був трохи старший за мене. Можливо, на два або три роки. Можливо. З ним ніколи не можна було бути впевненим.

— Ви кликали мене, командире?

Його голос був рівним. Без страху. Без хвилювання. Наче він просто зайшов у сусідню кімнату, а не проник до одного з найбільш охороняючи кабінетів імперії. Я перевів погляд на Ашера. І ледве стримав сміх. Бо командир імперської гвардії виглядав так, ніби зараз намагається вирішити одразу три питання. Перше — як цей хлопець взагалі сюди потрапив. Друге — чому він не відчув його раніше. І третє — скільки ще сюрпризів я приховую.

— Це... — повільно почав Ашер.

Потім перевів погляд на мене. Потім знову на хлопця. І знову на мене.

— Кайросе.

— Так?

— Мені здається, ми ще довго будемо говорити.

Я невинно кліпнув.

— Я ж попереджав, що пояснення буде довгим.

Ворон ледь помітно нахилив голову. А я вже починав підозрювати, що цей день подобається йому значно більше, ніж мені. Я перевів погляд на Ворона.

— Є робота.

Він одразу випрямився ще рівніше, хоча до цього й так стояв на одному коліні.

— Слухаю, командире.

— Передай усім старшим групам підготуватися до можливої мобілізації.

Ворон навіть не здригнувся.

— Масштаб?

— Поки що обмежений.

Я на мить замовк, обдумуючи слова.

— Але ситуація може змінитися будь-якої миті.

— Причина?

— Можлива війна.

Навіть крізь маску я побачив, як він трохи примружив очі.

— Настільки серйозно?

— Настільки.

Ашер мовчки стояв поруч і слухав. Я продовжив:

— Крім того, є ще одне доручення.

— Яке?

— Орден співпрацюватиме з імперськими лицарями.

Цього разу Ворон все ж таки завмер. На кілька секунд.

— Перепрошую?

— Ти почув правильно.

— Командире... ви зараз жартуєте?

— Ні.

— Це звучить як жарт.

— На жаль для тебе — ні.

Ворон повільно повернув голову в бік Ашера. Потім знову на мене.

— Він знає?

— Так.

— Повністю?

— Майже.

Ворон ще кілька секунд мовчав.

— Світ остаточно збожеволів.

Я ледь стримав посмішку.

— Можливо.

— Або це ви збожеволіли.

— Це теж можливо.

Ашер тихо фиркнув. Схоже, йому починала подобатися ця розмова. Я вирішив повернутися до справи.

— Для тренувань відбереш найкращих.

— Скільки?

— Десять-п'ятнадцять.

— Більше не треба?

— Ні.

— Критерії?

— Досвід, дисципліна, самоконтроль.

Потім я трохи нахилив голову.

— І найголовніше.

Ворон одразу став серйозним.

— Так?

— Жодних масок знімати не можна.

— Зрозумів.

— Жодних імен.

— Так.

— Жодних обличь.

— Так.

— Навіть випадково.

— Зрозумів, командире.

Я задоволено кивнув. Саме цього я і хотів. І саме в цей момент Ворон раптом повернув голову до дверей. Я навіть не встиг нічого сказати. Він просто... Зник. Наче його тут ніколи й не було. Ашер різко напружився.

— Що за...

Тук-тук. У двері постукали. Я не стримався і посміхнувся.

— Заходьте.

Двері відчинилися. До кабінету зайшла молода служниця з тацею. На ній стояли чайник і кілька чашок. Дівчина ввічливо поставила все на стіл.

— Чай, лорде Ашере.

— Дякую.

Вона коротко вклонилася і вийшла. Двері зачинилися. Повисла тиша. Ашер повільно повернув голову до того місця, де кілька секунд тому стояв Ворон. Нікого. Порожньо.

— Я точно його бачив.

— Бачив.

— Він реально був тут.

— Був.

— І просто зник.

— Так.

— Як?

— Практика.

— Це не практика.

— Практика.

— Кайрос.

— Що?

— Це неможливо.

— Для тебе.

— Для нормальних людей.

Я засміявся. І саме в цю мить з-за спини Ашера пролунав спокійний голос:

— Дякую.

Ашер мало не підскочив. Я ледве стримав сміх. Ворон знову стояв у кімнаті. Наче весь цей час був тут. Ашер повільно повернувся до нього. Подивився. Потім на мене. Потім знову на нього.

— Ви це спеціально робите?

— Так, — спокійно відповів Ворон.

— Навіщо?

— Дуже смішно дивитися на вашу реакцію.

Я опустив голову, приховуючи посмішку. Ашер перевів на мене погляд.

— І ти дозволяєш йому так поводитися?

— Я його навіть заохочую.

— Тепер розумію, чому він такий.

— Я теж багато чого про вас зрозумів сьогодні, командире лицарів, — незворушно відповів Ворон.

І в цей момент я остаточно зрозумів, що вони або стануть хорошими союзниками... Або доведуть мене до божевілля набагато раніше, ніж будь-яка секта чи війна. Ворон стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях. Ашер якраз налив собі чай і нарешті, здається, трохи розслабився після його чергового зникнення та появи просто за спиною. Я вже почав думати, що ми повернемося до нормального обговорення справ. Даремно. Ворон подивився на мене. Потім на Ашера. Потім знову на мене. І якось підозріло нахилив голову. Мені дуже не сподобався цей погляд. Дуже.

— Командире.

— Що?

— Це той самий чоловік?

Я нахмурився.

— Який саме?

— Той.

— Дуже змістовно.

— Через якого ви останні кілька тижнів дивитеся в стіну задумливим поглядом.

Я завмер. Повністю. Навіть дихати перестав. Навпроти мене Ашер саме зробив ковток чаю. І одразу ж почав кашляти. Я навіть не знав, кого хочу вбити більше. Ворона чи самого себе.

— Ворон.

Мій голос прозвучав занадто спокійно. А це завжди була погана ознака. Він це знав.

— Так, командире?

— Закрийся.

— Зрозумів.

Пауза.

— Але відповідь я так і не отримав.

— Ворон.

— Мовчу.

— Чудово.

— Просто цікаво.

— Не цікаво.

— Цікаво.

Я відчув, як починає смикатися око. Навпроти мене Ашер уже перестав кашляти, але тепер дивився то на мене, то на Ворона з таким виразом обличчя, ніби не був упевнений, чи має право сміятися. Найгірше було те, що він явно дуже хотів. Зрадник.

— Командире, — знову подав голос Ворон.

— Ні.

— Але я ще нічого не сказав.

— І не скажеш.

— Добре.

Пауза.

— Він гарний.

Ашер різко опустив голову в чашку. Я заплющив очі. Світ був жорстоким місцем.

— Ворон.

— Так?

— Ти хочеш померти?

— Ні.

— Тоді припини.

— Просто кажу факти.

— Я тебе зараз виставлю у вікно.

— Це вже було.

Я завмер.

— Що?

— Три роки тому.

Я потер перенісся.

— Я тоді був злий.

— Саме тому я приземлився на дах.

— Ти спеціально це пам'ятаєш?

— Так.

Ашер уже відвернувся. Його плечі підозріло сіпалися. Він сміявся. Я був у цьому впевнений.

— Командире лицарів.

Ашер підняв голову.

— Так?

Ворон уважно подивився на нього.

— Якщо вас це заспокоїть, я давно не бачив командира настільки розгубленим.

— Ворон!

— Що? Це правда.

Я вже серйозно почав шкодувати, що взагалі його покликав. Ашер же нарешті не витримав і засміявся. Тихо. Щиро. І чомусь від цього мені стало ще гірше. Бо я раптом зрозумів, що вперше за дуже довгий час чую, як хтось сміється поруч зі мною настільки легко. А Ворон, побачивши це, тільки задоволено кивнув. Наче саме цього й домагався від самого початку.