Астраліс

Берег з’явився раніше, ніж більшість на кораблі це усвідомила. Я відчув його. Не очима — відчуттям. Земля завжди звучала інакше, ніж море. Спокійніше. Важче. Наче щось стабільне, що не змінюється щохвилини.

Варденор. Імперія. Імперія Астраліс.

Я стояв біля борту, коли за спиною пролунав знайомий голос:

— Кайрос. До мене.

Я навіть не обернувся одразу. Звісно.

Ми майже прибули. Я відштовхнувся від борту і пішов до каюти батька, не поспішаючи. Команда розступалася автоматично — хтось із поваги, хтось зі страху. Швидше друге. Двері я відчинив без стуку. Батько стояв біля столу, вже підготувавши все необхідне. Його рухи були точними, відпрацьованими до автоматизму. Наче він робив це сотні разів. Хоча… так і було.

— Ставай, — коротко кинув він.

Я мовчки зупинився перед ним. Жодних питань. Жодних коментарів. Це був один із тих моментів, коли я просто… приймав. Хоча ніколи не розумів.

Кожен раз, коли ми наближалися до імперії.

Кожен раз, коли ступали на Варденор.

Ілюзія. Навіщо? Я дивився на нього, поки він піднімав руку. Магія від нього відчувалась інакше, ніж моя — важча, глибша, наче стара сталь. Його пальці торкнулися мого підборіддя, піднімаючи голову трохи вище.

— Не рухайся.

— Я і не рухаюсь, — тихо відповів я.

Він хмикнув. І тоді почалося. Магія ковзнула по шкірі, холодна і водночас обпалююча. Я відчув, як вона змінює риси обличчя, приглушує природні лінії, перекроює те, що було дано мені від народження.

Очі — з темно-синіх стали сірими, майже безбарвними.

Волосся — втратило свою глибоку чорну насиченість, стало темно-каштановим, звичайним, непомітним.

Навіть постава… трохи змінилася.

Наче я став менш… собою. Я дивився в його очі весь цей час. І намагався знайти відповідь. Навіщо? Але він, як завжди, нічого не пояснював. Коли магія вщухла, він відступив на крок, оцінюючи результат.

— Так краще.

— Для кого? — спокійно запитав я.

Його погляд на мить затримався на мені.

— Для всіх.

Знову. Та сама відповідь без відповіді. Я ледь помітно кивнув.

— Добре.

І на цьому все. Бо якщо він не хотів говорити — я не змушу. Поки що.

Місто зустріло нас шумом. Після моря це завжди відчувалося дивно — занадто багато звуків, запахів, руху. Люди, торговці, крики, метал, коні. Життя. Я натягнув капюшон глибше і зник у натовпі ще до того, як хтось із команди встиг звернути на мене увагу. Батько нічого не сказав. Він знав. І дозволив.

Моя гільдія не мала назви. Точніше — вона мала сотні назв. І жодна з них не була справжньою. Вона існувала скрізь. На кожному континенті. У кожній країні. І водночас — ніде.

Люди купували тут інформацію, навіть не усвідомлюючи, у кого саме. Королі, вбивці, торговці, маги — всі вони рано чи пізно зверталися до нас. І ніхто не знав, хто стоїть на вершині. Це було головним правилом. Навіть у самій гільдії. У кожному регіоні був свій керівник. Своя структура. Своя ієрархія. Вони знали лише те, що їм потрібно знати. І лише четверо знали більше. Четверо — по одному на континент. Я знав їх. І вони знали мене. Кожна зустріч з ними була… окремою історією. Іноді випадковою. Іноді — занадто кривавою, щоб назвати її просто знайомством. Але серед них був один, хто стояв окремо.

Ліорен Вайріс.

Ельф. Мій найкращий друг. І єдиний, кому я довіряв настільки, що міг не думати, перш ніж діяти. Хоча… навіть про нього я не знав усього. І він про мене — теж. Але це ніколи не мало значення. Місце виглядало звичайно. Навіть занадто. Невелике кафе на розі вулиці, з теплим світлом у вікнах і запахом свіжої випічки. Люди заходили і виходили, сміялися, пили, не підозрюючи ні про що. Ідеальне прикриття. Я зайшов всередину, знімаючи капюшон. Тепло одразу огорнуло, змішуючись із запахом кави і кориці. Офіціант навіть не підняв на мене погляду.

— Що бажаєте? — механічно запитав він.

Я зробив паузу.

— Чорний чай. Без цукру. І… щось, що не подають у меню.

На секунду — тиша. Ледь помітна. Він підняв на мене погляд. І цього було достатньо.

— Прошу за мною.

Я пройшов за ним через кухню, потім — до непримітних дверей, які звичайний відвідувач навіть не помітив би. За ними починалося інше місце. Інший світ.

Кабінет Ліорена не змінився. Все той же порядок, який межував із хаосом. Карти, записи, листи, артефакти — все розкладено так, що лише він сам міг у цьому орієнтуватися. І він сам. Стояв біля вікна. Світле волосся спадало на плечі, постава була розслабленою, але я знав — це лише видимість. Він обернувся ще до того, як я зачинив двері. І посміхнувся.

— Ти довго.

Я зачинив двері за собою.

— Криваве море вирішило перевірити нас на міцність.

— І як? — він нахилив голову, уважно дивлячись на мене.

Я ледь усміхнувся.

— Ми тут.

— Це не відповідь, — тихо сказав він.

Я зробив кілька кроків вперед. І лише тоді дозволив собі трохи розслабитись.

— Було цікаво.

Його погляд став уважнішим. Глибшим.

— Ти використовував силу.

Не питання. Факт. Я хмикнув.

— Ти завжди все знаєш?

— Лише те, що важливо, — відповів він.

Я зупинився навпроти нього. І на мить… просто дивився.

— Я скучив, Лі.

Він ледь помітно видихнув. І ця посмішка… стала іншою. Справжньою.

— Я теж, Рос.

Тихо. Майже непомітно. Але цього було достатньо. Світ знову став на свої місця. Принаймні… на мить. Ліорен не відразу відповів. Його погляд затримався на мені довше, ніж зазвичай. Та сама тиша, яка завжди означала: щось не так. Я це відчув ще до того, як він заговорив.

— У нас проблема, — нарешті сказав він.

Я ледь нахилив голову.

— Це занадто загально, навіть для тебе.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було звичної легкості.

— Тоді конкретніше… — Ліорен відштовхнувся від столу і повільно підійшов ближче. — Хтось почав шукати тебе.

Я завмер. Не зовні. Всередині.

— Це не новина, — спокійно відповів я. — Мене завжди хтось шукає.

— Не так.

Ось тепер… цікаво. Я схрестив руки на грудях, уважно дивлячись на нього.

— Продовжуй.

Ліорен зітхнув і провів пальцями по краю столу, ніби збирав думки.

— Вони не знають, хто ти, — сказав він. — Але вони знають, що ти існуєш.

Мовчання. Кілька секунд. Я повільно усміхнувся.

— Це вже ближче до проблеми.

— Вони збирають інформацію по шматках, — продовжив він. — Різні країни. Різні джерела. Незалежно один від одного… але з однією метою.

— Вийти на голову.

— Саме так.

Я відвернувся, проходячись кімнатою. Мисливці за інформацією, про мене. Цікаво.

— Хто? — коротко запитав я.

— Поки що… — він зробив паузу, — офіційно — ніхто.

Я тихо засміявся.

— Я ненавиджу, коли ти так говориш.

— Але ти ж розумієш, що це означає.

Я зупинився. Звісно, розумів. Якщо «ніхто» — значить хтось, хто не хоче, щоб його знайшли. Або той, кого вже не можна просто назвати.

— Це не одна людина, — сказав я.

— Ні.

— І не одна організація.

— Ні.

Я перевів на нього погляд.

— Значить, це щось більше.

Ліорен кивнув.

— Значно більше.

Тиша знову впала між нами. Але цього разу вона була важчою.

— І ти вирішив сказати мені це… зараз, — тихо промовив я.

— Як тільки ти з’явився, — виправив він.

Я хмикнув.

— Значить, все настільки погано?

— Я не люблю недооцінювати загрози, — спокійно відповів він. — А це… не та ситуація, де можна помилитися.

Я підійшов ближче, зупинившись майже впритул.

— Вони близько?

Його погляд на мить змінився. І це було відповіддю.

— Так.

Я видихнув крізь зуби.

— Наскільки?

Ліорен не відразу відповів. І це… вже було поганим знаком.

— Один із наших пунктів… зник, — тихо сказав він.

Я завмер.

— Поясни.

— Без слідів. Без залишків. Без людей. — його голос став холоднішим. — Наче його ніколи не існувало.

По спині пройшовся ледь відчутний холод.

— Це неможливо.

— Я теж так думав.

Я повільно похитав головою. Ні. Таке не зникає просто так. Особливо моє.

— Хтось ізсередини? — коротко кинув я.

— Ні.

— Точно?

— Я перевірив, — його погляд став гострим. — Особисто.

Я мовчав. Це означало одне. Зовнішній вплив. І дуже сильний.

— Вони залишили щось? — запитав я.

— Так.

Я різко підняв погляд.

— І ти мовчав?

— Я чекав тебе.

Справедливо.

— Що саме?

Ліорен повільно дістав зі столу невеликий предмет і поклав переді мною. Я підійшов ближче. І завмер. Символ. Вирізаний на темному металі. Незнайомий. І водночас… Ні. Не зовсім. Я відчув, як щось всередині стискається. Ланцюжок на моїй шиї раптом став важчим. Я машинально торкнувся кулона. І перевів погляд назад на предмет.

— Ти теж це відчув, так? — тихо сказав Ліорен.

Я не відповів одразу. Бо не хотів визнавати.

— Це просто збіг, — нарешті сказав я.

Навіть для мене це прозвучало не переконливо. Ліорен нічого не сказав. І це було гірше за будь-які слова. Я повільно стиснув кулон у пальцях. Тато нічого не розповідав. Ніколи. Про це. Про нього. Про символ. А тепер він з’являється тут. У моїй гільдії. Після зникнення цілого пункту. Я підняв погляд на Ліорена.

— Ніхто більше цього не бачив?

— Лише я.

— Добре.

Я зробив паузу. І вперше за весь час відчув не просто інтерес. А щось глибше. Небезпечніше.

— Тоді зробимо так, щоб так і залишилось.

Його очі звузилися.

— Кайрос…

— Ні, — перебив я тихо. — Поки що — ні.

Я відступив на крок, ховаючи емоції за звичною спокійною маскою.

— Якщо хтось дійсно шукає мене… — я ледь усміхнувся, — нехай думає, що він на правильному шляху.

Ліорен довго дивився на мене.

— Ти хочеш використати це як приманку.

— Я хочу побачити, хто клюне.

Тиша. І потім…

— Це небезпечно.

Я знизав плечима.

— Мені не звикати.

Він видихнув.

— Я знав, що ти це скажеш.

— Звісно.

Я ще раз глянув на символ. І відчув, як всередині щось повільно, але впевнено починає рухатися. Ніби стара історія… яку від мене ховали… вирішила знайти мене сама. Я тихо промовив:

— Лі.

— Так?

— Підніми всі канали.

Його погляд одразу став серйозним.

— Наскільки глибоко?

Я усміхнувся. Холодно.

— Максимально.

Пауза.

— Я хочу знати все.

І цього разу… це вже було не просто цікавість. Це було початком чогось значно гіршого.