Астраліс

Після наказу батька все відбулося дуже швидко. Вартові, які до цього стояли біля дверей, одразу зайшли до кабінету. Граф Морвей ще явно хотів щось сказати. Виправдатися. Почати сипати своїми звичними “ви не так зрозуміли”, але одного погляду батька вистачило, щоб він замовк. Аркелл теж більше не ризикував відкривати рота. За декілька секунд двері за ними зачинилися. І в кабінеті нарешті стало тихо. Нормально тихо. Без чужого яду. Я ледь видихнув. Батько ж тим часом повернувся до столу. Його погляд ковзнув по кожному з присутніх.

— Тепер, коли нам ніхто не заважає, — спокійно промовив він, — можемо перейти до справжньої причини цих зборів.

Я трохи напружився. Так. Ось тепер починається щось серйозне. Батько поклав долоню на поверхню столу.

— Ситуація з сектою значно гірша, ніж ми припускали.

У кімнаті одразу стало важче дихати. Навіть герцог Старлінг трохи змінився в обличчі. Ледь помітно. А для нього це вже майже емоційний вибух.

— І це вже напряму пов’язано з можливою війною, — продовжив батько. — Королівство Верендар рухається надто швидко. Настільки, ніби хтось навмисно штовхає їх до конфлікту.

Маркиз Вальтер задумливо примружився.

— Ви вважаєте, що секта співпрацює з Верендаром?

— Я вважаю, — спокійно відповів батько, — що вони використовують хаос війни як прикриття.

Тато поруч із ним мовчав. Але я вже достатньо добре знав цей його стан. Він зараз аналізував усе. Кожну деталь. Кожне слово. І це, чесно кажучи, лякало більше за будь-які емоції. Батько ж раптом перевів погляд на мене.

— Але перш ніж продовжити, — його голос став трохи спокійнішим, — є ще одна важлива річ.

Я насторожився. І майже одразу зрозумів, до чого все йде. О ні.

— Більшість із вас уже знає правду, — продовжив батько. — Але офіційно вона досі не була озвучена.

Я подумки застогнав. Еларіон поруч явно дуже старався не засміятися. Зрадник.

— Кайрос, — батько спокійно подивився на мене, — є моїм сином.

Тиша в кабінеті стала абсолютною. Хоча… не такою вже й несподіваною. Старлінг, здається, зрозумів це ще раніше. Вальтер теж не виглядав сильно здивованим. Ашер взагалі стояв абсолютно спокійно. Хоча я помітив, як його погляд на секунду ковзнув у мій бік. І чомусь від цього всередині стало дивно тепло.

— Другим принцом імперії Астраліс, — спокійно закінчив батько.

Я ледь стримав бажання закрити обличчя руками. Боги. Я досі не звик до того, як це звучить.

— А також, — продовжив батько вже трохи сухішим тоном, — головою найвідомішої інформаційної гільдії на континенті.

О. Оце вже викликало реакцію. Навіть у Старлінга трохи змінився погляд. А Вальтер тихо засміявся собі під ніс.

— Тепер усе стало на свої місця, — промовив він.

Я лише зітхнув. Ну так. Логічно. Батько ж тим часом спокійно продовжив:

— І якщо ми хочемо розібратися з сектою раніше, ніж почнеться війна, інформація Кайроса буде однією з ключових.

Після цього атмосфера стала трохи… менш офіційною. Принаймні для мене. Бо далі почалися представлення.

— Герцога Старлінга ти вже знаєш, — промовив батько.

Я коротко кивнув у його бік. Дроу відповів таким самим спокійним кивком.

— Маркиза Вальтера Астора — теж.

— Приємно бачити вас уже в трохи менш напруженій атмосфері, — легко усміхнувся Вальтер.

— Взаємно, — сухо відповів я.

Потім батько перевів погляд на Каеля.

— Герцог Каель Вейн.

Я завмер. Повільно перевів погляд на дядька. Потім — на Ашера. Потім знову на Каеля. …О. Ооо. Тепер усе стало на свої місця. Однаковий погляд. Однакова манера стояти. Навіть ця звичка дивитися так, ніби вже знає про тебе більше, ніж ти сам. Я повільно примружився. Каель лише ледь усміхнувся. І от по цій усмішці я вже точно зрозумів: він прекрасно бачить, що саме я щойно усвідомив.

Я з тобою потім поговорю.

Судячи з його погляду, він це теж прочитав. Еларіон тихо фиркнув поруч. Зрадники. Усі. А потім батько перевів погляд на останнього чоловіка. Того самого, якого я не зміг упізнати. І це досі мене дратувало.

— Ерцгерцог Аделіар Астраліс, — спокійно промовив батько. — Мій молодший брат.

Я завмер. Чоловік спокійно стояв біля стіни, схрестивши руки за спиною. Темне сріблясте волосся спадало трохи нижче плечей. Очі — майже чорні, але з холодним сталевим відтінком. І тепер, коли я придивився уважніше… Так. Схожість із батьком була. У рисах обличчя. У погляді. У поставі. Тільки якщо батько нагадував полум’я — то Аделіар був схожий на лід. Спокійний. Тихий. І від того набагато небезпечніший.

— Ми вже зустрічалися, — раптом спокійно промовив він.

Я нахмурився.

— Я б запам’ятав.

— Ні, — кутик його губ трохи смикнувся. — Не запам’ятав би.

І ось від цієї фрази мені стало дуже не по собі. Бо прозвучало це… занадто дивно. Але перш ніж я встиг щось сказати, батько повернув розмову назад до справ. Після цього збори остаточно перейшли в обговорення війни. Старлінг говорив про магічні бар’єри на кордонах. Вальтер — про ресурси й можливі проблеми з постачанням. Каель більше аналізував пересування військ. Аделіар майже весь час мовчав. Але коли говорив — усі слухали дуже уважно. Я теж висловив усе, що знав про секту й Верендар. Про можливі зв’язки. Про дивні пересування людей. Про те, що вони явно почали діяти швидше. І чим довше тривав цей діалог, тим сильніше я розумів: це вже давно не просто окрема проблема. Це щось значно більше. Коли ж збори майже завершилися, батько раптом перевів погляд на мене.

— І ще дещо, Кайрос.

Я насторожився.

— Так?

— Завтра я хочу, щоб ти потренувався разом із лицарями імперської гвардії.

Я кліпнув.

…Що?

— Навіщо?

Батько ледь примружився.

— Просто зроби це.

Я ще кілька секунд дивився на батька, намагаючись зрозуміти, чи він зараз серйозно. Бо це звучало… дуже дивно. Ні, я вмів битися. І навіть дуже добре. Але лицарі імперської гвардії — це зовсім інше. Це не вуличні сутички. Не завдання гільдії. Не приховані операції. І точно не те, чим мав займатися голова інформаційної мережі. Тому я все ж повільно нахмурився.

Я нахмурився ще сильніше. Бо це звучало дуже підозріло. Особливо враховуючи одну дуже важливу річ. Ніхто. Абсолютно ніхто на цьому континенті, окрім найближчих до мене людей, не знав деяких деталей мого життя. І якщо батько раптом захотів показати мене лицарям… То це означало тільки одне. Він щось задумав.

Я вже вдруге за останні кілька хвилин відкрив рота, збираючись добитися від батька нормальної відповіді.

— Батьку, ти так і не пояснив...

— Поясню, — спокійно перебив мене він.

Його погляд ковзнув по всіх присутніх.

— Але трохи пізніше.

Я одразу зрозумів, що мені це не сподобається. І, судячи з виразу обличчя Еларіона, не мені одному. Батько тим часом випростався у кріслі.

— На сьогодні збори завершені.

Герцог Старлінг лише кивнув. Маркиз Вальтер спокійно піднявся зі свого місця. Ерцгерцог Аделіар мовчки рушив до дверей.

— Герцогу Вейну також дякую за присутність, — продовжив батько.

Дядько Каель усміхнувся кутиком губ.

— Завжди радий допомогти, ваша величносте.

Я вже збирався заперечити, коли батько раптом перевів погляд на Ашера.

— Командире.

— Ваша величносте.

— Зачекайте Кайроса біля кабінету. Будь ласка.

На секунду я навіть забув, про що хотів сперечатися. Ашер теж виглядав трохи здивованим, але швидко опанував себе.

— Як накажете.

Він коротко вклонився. Потім кинув на мене швидкий погляд і вийшов за двері. За ним почали виходити й інші. Через хвилину в кабінеті залишилися лише четверо. Батько.Тато. Еларіон. І я. І чомусь саме в цей момент мені стало зрозуміло, що зараз я почую щось таке, що мені точно не сподобається.

Що саме вони знають? Про гільдію? Про деякі старі справи? Про...

Я різко обірвав себе. Ні. Це неможливо. Просто неможливо. Я насупився.

— Батьку, я все ще не розумію, навіщо мені тренуватися з лицарями.

Калдор уже відкрив рота, явно збираючись щось пояснити, але його випередив тато.

— Синку, — спокійно промовив він, дивлячись прямо на мене. — Ми з твоїм батьком знаємо, що ти не лише голова гільдії.

Я завмер. На секунду навіть забув про лицарів.

— Це я вже зрозумів, — обережно відповів я. — Але до чого тут...

— І ми знаємо, що ти очолюєш Орден Синього Полум'я.

Світ ніби зупинився. Я просто дивився на тата. Мовчки. Не кліпаючи. Не рухаючись.

— Що?..

Це було єдине слово, яке я зміг із себе видавити. Навіть Еларіон замовк. А це вже саме по собі було дивом. Орден Синього Полум'я. Організація ассасинів, про яку знали всі. І водночас не знав ніхто. Ті, хто роками працювали в тіні. Розкривали корупцію. Ламали злочинні схеми. Зникали раніше, ніж хтось встигав їх побачити. Ніхто не знав їхніх обличь. Ніхто не знав, хто ними керує. Лише одна легенда переходила від людини до людини. Що їхній лідер має сині очі, в яких під час використання магії іноді з'являється червоний відблиск. І зараз тато дивився на мене так, ніби говорив про погоду.

— Як?.. — нарешті видихнув я.

Тато ледь усміхнувся.

— Ти справді думав, що зможеш приховати це від мене?

— Так.

— Даремно.

— Тато.

— Кайрос.

Я безсило потер обличчя долонею. Батько поруч явно ледве стримував усмішку. Зрадники. Обидва.

— Добре, — я опустив руку. — Тоді поясни мені, будь ласка. Як ти про це дізнався?

Тато на мить задумався.

— Якщо чесно?

— Боюся цієї відповіді.

— Правильно боїшся.

Еларіон тихо засміявся.

— Тату.

— Пам'ятаєш, як у п'ятнадцять років ти повернувся додому з ножовим пораненням і намагався переконати мене, що впав на паркан?

Я застогнав.

— Ні.

— Брешеш.

— Я не хочу це згадувати.

— А я хочу.

Навіть Калдор тепер посміхався. Я відчув, як ситуація остаточно виходить з-під контролю.

— Тоді я вперше зрозумів, що ти займаєшся не лише справами гільдії, — спокійно продовжив тато. — Почав придивлятися уважніше. Аналізувати. Збирати факти.

— І?

— І через декілька років склав усі шматочки докупи.

Я мовчав.

— Ти знав увесь цей час?

— Майже.

— І нічого не сказав?

— А ти сказав?

Я відкрив рота. Закрив. Вагомий аргумент. Тато підійшов ближче і раптом поклав руку мені на плече. Його погляд став теплішим. М'якшим. Таким, яким його бачили дуже небагато людей.

— Я не втручався, тому що бачив, що ти справляєшся.

Я завмер.

— Але це не означає, що я не стежив за тобою.

Його голос став тихішим.

— Кайрос, ти мій син. Звісно, я знав.

І чомусь саме ці слова зачепили мене найбільше. Не те, що він розкрив одну з моїх найбільших таємниць. Не те, що він усе зрозумів. А те, що весь цей час він просто був поруч. Знав. Хвилювався. І довіряв мені настільки, щоб дозволити самому обирати свій шлях. Я ледь усміхнувся.

— Тобто я дарма стільки років приховував це?

Тато усміхнувся у відповідь.

— Абсолютно дарма.

А Еларіон, який досі мовчав, нарешті не витримав:

— Це найтрагічніша поразка Кайроса, яку я коли-небудь бачив.

— Замовкни.

— Ні.

— Еларіон.

— Уже замовк.

І цього разу навіть батько тихо засміявся.