Астраліс

Ми відійшли достатньо далеко. Настільки, що голоси аристократів остаточно зникли десь позаду, змішавшись із приглушеним шумом палацу. І тільки тоді я усвідомив одну дуже важливу річ. Ашер досі тримав мене за руку. Міцно. Наче навіть не помічав цього. А може, навпаки — помічав занадто добре. Я ледь прочистив горло, відводячи погляд убік.

— Можеш… відпустити?

Він ніби отямився. Пальці одразу розтиснулися, і моя рука знову стала вільною.

— Вибач, — тихо сказав Ашер.

Я машинально потер зап’ястя, хоча потреби в цьому не було. Його дотик не був болючим. Проблема якраз у тому, що навпаки. Надто теплим. Надто правильним. І це дратувало. Ашер після цього більше не рухався. Так і залишився стояти навпроти мене на відстані кількох кроків. Мовчки. Але я одразу помітив, наскільки він напружений.

Його спина була рівною сильніше, ніж зазвичай, плечі трохи застигли, а руки ледь помітно стиснулися. Наче він стримував щось. Або себе. Кілька секунд ми просто дивилися один на одного. Мовчки. І, боги… це було проблемою. Бо я знову почав тонути в його очах. Темних. Спокійних. І водночас дивно уважних. Так, ніби він постійно намагався зрозуміти мене трохи більше, ніж я дозволяв. Я не знав, що сказати. Одночасно хотілося подякувати йому. І в той же час — розізлитися.

Бо він втрутився. А я не звик, щоб хтось втручався. Не тому, що поруч нікого не було. Навпаки. У мене завжди були ті, хто прийде на допомогу. Тато взагалі за мене будь-кому горлянку перегризе й навіть не моргне. Дядько Каель — теж. Спокійний, холодний… але якщо справа стосується родини, у ньому прокидається щось по-справжньому страшне.

І Лі. Я ледь усміхнувся подумки. Ліорен, який за ці роки став мені швидше братом, ніж просто другом. Він завжди був поруч. Ніколи не зраджував. Навіть коли дуже хотів мене придушити за чергову авантюру. Все одно допомагав. Завжди. І проблема була саме в цьому. Я надто добре знав, що таке підтримка. І саме тому не любив її просити. Бо допомога… майже завжди мала ціну. Не одразу. Не прямо. Але рано чи пізно люди починали чекати чогось у відповідь. Вдячності. Послуг. Вірності. Боргу.

Я занадто часто бачив, як це працює. Тому звик розбиратися з усім сам. Так простіше. Так безпечніше. Ніхто нічого тобі не винен. І ти нікому не винен теж. Але зараз… Я повільно підняв погляд на Ашера. І чомусь був майже впевнений: він нічого не попросить у відповідь. Абсолютно нічого. І саме це лякало найбільше. Бо тоді я просто не розумів його. А те, чого я не розумів, завжди викликало в мені недовіру. Це почуття переслідувало мене занадто довго, щоб просто взяти й зникнути. Навіть зараз. Навіть поруч із ним.

— Ти злишся, — раптом тихо сказав Ашер.

Я кліпнув, повертаючись у реальність.

— Можливо.

Він ледь нахилив голову.

— Через те, що я втрутився?

Я не відповів одразу. Бо проблема була не в самому втручанні. А в тому, наскільки природно він це зробив. Наче мав право. І найгірше — я чомусь не був проти цього настільки сильно, як мав би. Ашер так і не дочекався моєї відповіді. Лише тихо видихнув і трохи відвів погляд убік.

— Я розумію, — спокійно промовив він. — Ти й сам міг впоратися.

Я мовчав.

— Але я не міг просто стояти й дивитися, як вони обливають тебе брудом.

Після цих слів я знову подивився йому в очі. І цього разу не зміг відвести погляд першим. Бо там не було жалості. Не було зверхності.

Не було навіть бажання “врятувати” мене. Тільки… стурбованість. Справжня. Жива. І від цього вся моя злість просто зникла. Безслідно. Бо як взагалі можна злитися на людину, яка не хотіла зробити нічого поганого? Яка просто хвилювалася за тебе. Це було настільки незвично, що я навіть не знав, як правильно на це реагувати. Ми ще кілька секунд мовчали. А потім, сам не знаю як, почали говорити.

Спочатку про щось просте. Про тих двох аристократів. Про те, як Морвей постійно поводиться так, ніби вже сидить на троні замість Калдора. Потім — про палац. Про імперську гвардію. Про місто. Розмова дивно легко текла далі сама собою. Ніби так і мало бути. І це теж трохи лякало. Бо поруч із Ашером я починав розслаблятися занадто сильно. Настільки, що в якийсь момент зловив себе на думці: мені не хочеться зараз іти.

Хоча треба. Гільдія чекала. Ліорен, швидше за все, уже або закопався в документах по самі вуха, або намагався когось прибити за неправильний звіт. Треба було розбиратися із сектою. Із Вальдреном. Із війною, яка вже майже стояла на порозі. Я це прекрасно розумів. Але інша частина мене вперто шепотіла:

залишся ще трохи.

І, чесно кажучи, саме ця частина перемагала занадто швидко. Я саме збирався щось сказати, коли почув знайомий голос:

— І що ти тут робиш?

Я обернувся. Еларіон. Він швидко підійшов до нас, трохи примружившись.

— Я взагалі-то думав, що ти зараз із батьком.

Я коротко глянув на нього.

— Батько зараз говорить із татом.

Еларіон завмер. Буквально посеред руху.

— …Що?

Я ледь підняв брову.

— Тато в палаці.

Він кліпнув. Подивився на мене так, ніби я щойно сказав щось абсолютно нереальне.

— Тато… в палаці?.. — перепитав він ще раз, уже тихіше.

— Так.

І цього вистачило. Еларіон навіть нічого більше не сказав. Просто різко розвернувся— і побіг. Прямо коридором у сторону кабінету Калдора. Я мовчки дивився йому вслід. На те, як майоріло його яскраво-руде волосся десь між колонами палацу. І не зміг стримати ледь помітної усмішки. Схоже, сьогодні в нашої сім’ї буде дуже довгий вечір. Ашер ще кілька секунд дивився в той бік, куди щойно побіг Еларіон. А потім, абсолютно несподівано, знову взяв мене за руку. Я кліпнув від здивування.

— Ашер—

— Ходімо, — спокійно перебив він.

— Куди?

Ледь помітна усмішка ковзнула по його обличчю.

— Побачиш.

І… чомусь цього мені вистачило. Я просто дозволив йому вести себе далі коридорами палацу. Навіть не намагаючись більше щось уточнювати. Дивно. Ще кілька днів тому я б ніколи так легко нікому не довірився. А зараз просто йшов слідом за ним, слухаючи звук наших кроків і відчуваючи тепло його долоні. Через декілька хвилин ми вийшли надвір. Прохолодне повітря одразу вдарило в обличчя. Перед нами розкинувся імператорський сад — великий, трохи затемнений вечірнім світлом, із високими деревами та акуратно викладеними кам’яними доріжками. Десь неподалік було чути глухий дзвін мечів. Крики. Накази. Полігон. Імперські лицарі ще тренувалися навіть у такий час. Я ледь нахилив голову, прислухаючись. Ашер нарешті відпустив мою руку. А вже за секунду в мене влетів дерев’яний меч. Я машинально впіймав його. І тільки тоді підняв на нього погляд.

— Серйозно?

— Тобі треба розслабитися, — спокійно сказав він.

Я фиркнув.

— А це, значить, твій спосіб “розслаблятися”?

— Один із.

Боги. Я був йому неймовірно вдячний за це.Настільки, що навіть сперечатися не хотілося. Тому я лише трохи крутанув меч у руці й усміхнувся кутиком губ.

— Добре. Але потім не скаржся.

В очах Ашера з’явився знайомий блиск.

— Це скоріше моя фраза.

І саме в цей момент він почав знімати мундир. Я спочатку навіть не зрозумів, чому раптом завис. Просто дивився. Повільно. Надто уважно. Темна тканина ковзнула з його плечей, залишаючи Ашера тільки в світлій сорочці й темних брюках. Він трохи підкотив рукави. І…

Боги.

Ні, я й раніше прекрасно бачив, що в нього хороша фігура. Імперська гвардія взагалі не терпіла слабких. Особливо серед командирів. Але одне діло — мундир. І зовсім інше — сорочка, що трохи натягувалася на плечах і руках під час кожного руху. Чіткі лінії м’язів. Сильні передпліччя. Спокійна впевненість у кожному русі. Я настільки задивився, що мало не пропустив момент, коли Ашер ледь помітно усміхнувся. Наче зрозумів. І від цього мені стало ще гірше.

— Кайрос, — абсолютно спокійно промовив він.

— Мм?

— Ти або атакуй, або перестань так дивитися.

Я різко повернувся в реальність.

— Я не дивлюся.

Його брова трохи піднялася. І це було настільки відвертим “брехня”, що мені захотілося самому себе вдарити. Тому замість відповіді я просто кинувся вперед першим. Дерев’яні мечі з глухим звуком зіштовхнулися в повітрі. І, боги… це справді допомогло.