Сага Метаномоса 1. Триста ударів

На “Хижому Носі” їм знову доводиться тіснитися у віддаленій кімнатці з двома гамаками. Та цього разу щастить — дістався чулан із віконцем. Тому Адона часто сидить біля нього, дивлячись на безкрає море й стараючись ні про що не думати.

Тим часом Мейєлз не вгаває й тут. Він одразу знайшов собі заняття — залазив на щогли, грав у кості з матросами в кубрику, вивчав мапи Сіроборода. Його не відлякало те, що капітан не схильний до веселих балачок. Мейєлз швидко нагадав — вони можуть от-от розвернути судно й повернути Сіроборода хардонам, а отже варто бути більш люб’язним. Це подіяло на горе-капітана як заспокійливий бальзам. Хоча по його обличчю зрозуміло, що він уже шкодує про порятунок.

— З Дріадою зв’язатися — проблем набратися, — якось мовить він, стоячи за штурвалом.

— Вибір у вас все одно невеликий, — каже Мейєлз поряд. — Шлях попереду довгий, тож давайте хоч поговоримо.

— За свої сотні років могли би й самі сколотити човна й вирушити куди очі бачать.

— Лише ви знаєте короткий маршрут до Сутіні, чи не так? І подейкують, що до Меліари теж… Тільки ви здатні знайти спільну мову з тими континентами…

— Ну припустимо!

- Далекі континенти, куди не плаває ніхто з Ас-Насара… Куди всі бояться і носа поткнути!

- Звісно! - Сіродобор шкіриться. - То ж я розпустив ті чутки. Там так-то мирні землі, нікого не чіпають. І добре, що тільки я туди ходжу! Єдине місце, де підпільна торгівля стабільна… Не дозволю зграям цих неотесаних морячків відібрати мою роботу. Це тобі не Кассаморон, де за жменю піску мене ледь не оскопили!

— От бачите! — вигукує Мейєлз. — Завдяки нам ви не стали євнухом! Ваші нащадки ще лишаться перед нами в боргу.

- Щоб вас чорти морські покусали…

Хоча Сіробород і не радий пасажирам і ймовірним проблемам, які ті принесуть, та все-таки не міг не відчувати дрібки приязні. Ділові справи на те й ділові, що хтось комусь завжди винен. І Мейєлз це зрозумів. Тому зі свого перебування на судні намагався витягнути якомога більше користі. Хлопець і тут не випускав із рук свого записника. Він старанно занотовував усе, що капітан розповідав про два останні континенти.

Кілька разів Адона заставала Мейєлза, який непорушно записував усе, доки Сіробород відчайдушно лаявся. З гнівної промови капітана було мало цінної інформації. Скоріше чергове повторення відносно недалекого маршруту для нахабних тьйох-ама, котрі “вирішили якоїсь клятої бабці, що весь світ належить їм”. Проте Мейєлз не спинявся і перегортав одну сторінку за іншою.

- У тебе закінчуються аркуші, - якось зауважила вона.

Мейєлз швидко вирішив це, забравши у Сіроборода цілий сувій контрабандного пергаменту. Він пошматував його своїм ножем і пришив нові сторінки до записника. Адону винахідливість хлопця повеселила.

- Знаєш, оббирати капітана - не найкращий спосіб покращити нашу репутацію, - сказала жінка, коли вони вдвох сиділи на палубі того сонячного дня.

- Нехай ваша совість буде чиста, пані Адоно, - Мейєлз з задоволеною посмішкою орудує голкою, позиченою у когось із моряків. - Обібрати контрабандиста - лише половина злочину. За іншу я вже розплатився.

Дійсно, з моменту відплиття з Кассаморона він зцілив ледь не половину команди.

- Якщо ці всі записи дійсно допоможуть нам у подорожі, тягай із собою хоч усю бібліотеку Аматерісу. Тільки би не завадило справі.

- У тому й річ, пані Адоно. Наші архіви старіші за вас! А ось це, - Мейєлз махає оновленим записником, - інформація в теперішньому часі. Сучасна, так би мовити. Свіжішої не буває! Колись я вирушу в іще одну подорож… ну, як завершимо місію з Нереїдою… Опишу весь Архіпелаг до останнього камінця.

- Засидівся ж ти на острові.

Мейєлзове обличчя змінюється. Тепер він дивиться на Адону мов дослідник.

- Я вам зізнаюся… - він стишує голос, наче боючись, що хтось страшний почує його слова. - Коли ми ступили на Кассаморон, я тільки тоді зрозумів, що до цього ніколи й не дихав по-справжньому.

Вмить їй пригадуються важке повітря, свавілля у портах і вагітна Фассарія. Її кпини, бридкий запах і кров на немовляті.

Там було й інше. Вільне життя, де можливо в інший час вона, Адона, знайшла би чим зайнятися.

Та незрозуміла туга і чергове погане передчуття змушують її сказати інше.

- То он чому тебе там знудило.

Якщо Мейєлза й образили ці слова, він не виказав цього.

- Здається, ця подорож і вам іде на користь?

Адона дійсно давно помітила, що почувається краще. Хоча вона досі чує набридливе цокання, вже майже не помічає його за власним серцебиттям. Чого досі не сказати за шрами. Інколи через них важко рухатися, особливо після сну. Проте доводиться миритися і з цим.

Найголовніше зараз - вони наближаються до мети. Пережите на Кассамороні вже здається дрібницею порівняно з сотнею років у в’язниці. Якщо так, то знайти Нереїду на Меліарі походитиме на післяобідню прогулянку.

Улюблене заняття Сіроборода — в спокійний день розвалитися в кріслі на кормі й спостерігати, як вода з-під судна вибивається назад із піною й бризками. Зазвичай ніхто не смів чіпати капітана.

Та одного разу Сіробород наказав розвернути крісло до палуби й поставити поруч друге. За мить з’являється Адона.

— Сьогодні якесь морське свято? — говорить жінка, сідаючи.

— Можна і так сказати, — Сіробород запалює трубку й випускає цілі клуби кислого диму. — Свято правосуддя.

На палубу виходять усі матроси. Тим часом двоє з мотузками лізуть на верхню рею по вантам. Крізь натовп ведуть молодого матроса — його руки зв’язані, а брудна сорочка залита кров’ю. Всі навколо починають волати й вигукувати образи, махаючи кулаками. На очах Адони натовп втрачає обличчя. Лишаються лише кричущі роти й загребущі руки. Всі прагнуть одного — крові.

— За що? — шепоче вона.

— Цей гівнюк здав мене хардонам. У нього виявився такий довгий язик, що довелося його відрізати.

Зрадника поклали на палубу й прив’язали дві мотузки до його тулуба й ніг. Під лемент команди, двійко матросів на реї піднімають його. Вони вправно перебирають мотузки, тому приречений швидко опиняється у всіх над головами.

Вся команда повертається до капітана. Сіробород підводиться.

— Падлюці — падлюча смерть. В петлю його!

Матроси знову галасують, наче своїми голосами прискорюють страту нещасного дурня. Адона не встигає помітити, як петля опиняється на його шиї. За мить він повисає між реями, смикаючись, наче рибина на гачку. Команда волає.

— Ну що, обісрався? — гукає Сіробород.

— Так точно, капітане!

Частина матросів регоче, хтось чухає потилицю й лізе до кишень. За кілька хвилин один із них приносить капітанові жменю срібняків.

— Найлегші гроші за все життя! — Сіробород гигоче й ховає срібло до внутрішньої кишені камзолу.

Адона мовчить. Вона досі не розуміє, нащо її покликали подивитися на все це.

Матроси якийсь час регочуть з тіла й розходяться у справах. Знову повертаються помірний спокій і звуки плюскоту води. Лише мрець на реї нагадує про страшну мить, що сталася тут хвилину тому. Адона чекає. Тут говорити має капітан. Та він мовчки пускає клуби диму й не зводить почервонілих очей з тіла.

— Всі шрами гояться, та не від зради, — нарешті лунає. — Вони ниють, не дають забути про нанесений біль. Тхнуть і гнояться. Я взяв цього хлопця в команду чотири роки тому. Довіряв йому. Ми разом були у полоні піратів, билися з мисливськими кланами на Кассамороні. Цілий місяць стояли в порту Сутіні на перевірці трюму — уявляєте, як це? Ні їжі, ні питва, всі злі, хтось хотів підняти бунт, але цей малий попередив. І тут — отаке.

— Може, не він здав хардонам?

— Сам розповів у кубрику! На власні вуха чув! До сраки його. Падлюці — падлюча смерть.

Адона дивиться на тіло й уявляє на місці матроса одного з Мейлед.

— Та що казати… — Сіробород знімає свого капелюха, проводить долонею по блискучій лисині. — Всі ми пошрамовані. І куди би не пішли, не втечемо від них. Спробуємо забути — шрами нагадають про пережите. Лише помста діє як цілительські мазі. Чи вам не знати про це?

Адона дивиться на свої руки. Вчора Мейєлз знову намагався загоїти її шрами - вони так і лишилися чорними. Незрозуміло, на що він досі сподівається після десятків невдалих спроб.

— Можна тепер і про приємне! — Сіробород знову тягне трубку і його обличчя зникає за хмаркою диму. — Які у вас плани далі? От я!.. Я знаю, у мене плани файні. Колись усі ці трупи, контрабанди, полони лишаться позаду. Я придбаю собі халупу на Сутіні й доживатиму віку з гарною туземкою з пишним задком… Тільки там проживаєш стільки, скільки відведено тобі. Не те що у вас. Йдеш вулицею — хоба! — і вже не існуєш, бо якийсь ненормальний захотів влади. А вдома лишилися голодні діти й собака. Про Меліару мовчу. Там що не слово — тебе пхають у в’язницю. Кассаморон — ну ви знаєте, там моя доля вже визначена. На Зоряних Островах ти без грошей взагалі нікому не всрався…

- А говорив, що Меліара - мирне місце.

- Мирне-то мирне - для торгівлі. Але Сутінь… - капітан мрійливо дивиться вперед. - Кожна людина з мізками захоче там жити.

— Так кажеш, ніби Сутінь — якась свята земля.

— Пані Адоно, ви повна недовіри до світу, ви це знаєте?

— Ще би якийсь контрабандист вчив мене довіри. Особливо після такого, - Адона киває в бік висельника.

— Наше життя коротке, пані, ми не маємо вибору. Довіряємо світу — або сконаємо. Ми не маємо в запасі тисячі років, щоб визначитися. Знаєте, чого я з бородою? Отут на шиї у мене страшний опік — всі жінки розбігалися! Це мене мій батько ошпарив, за те що вкрав човна. І що, я перестав жити після цього? Говорити з людьми? Взяв човна і вирушив виборювати свою долю деінде. А контрабанда Крові Землі — це так, для душі… Щоб було що згадати, коли ми з туземкою сидітимемо біля груби, як дві немічні колоди.

Лише зараз Адона усвідомлює, що давно не говорила про щось щире і життєве зі смертними. Кожен такий на Дріаді для неї — підданий під покровительством. Сіробород — взагалі невідомо з яких земель. У ньому все намішане. Жорстокість, жадібність, бажання спокійного мирного життя. Його кислий сміх і шрами від зрад, які він ховає за своєю бородою й димом від трубки. Мріє про халупу, бо інакше буде змушений мріяти лише про петлю. Він — смертний. І в свої роки, які для тьйох-ама вважаються дитинством, він живіший за найсвятіших.

***

Дні спливають один за одним. Тіло давно зняли з реї й кинули за борт із прив’язаним до ніг ядром.

Адоні починає здаватися, що вони блукають морями й навряд чи скоро підійдуть до Сутіні. Мейєлз уже взяв за звичку заспокоювати її. Нарешті, одного сонячного дня, Сіробород кличе тьйох-ама до своєї каюти. За його словами, Сутінь от-от з’явиться на горизонті. Та зійти на берег і тим паче знайти селенарів — справа не з легких.

— Взагалі я рідко бував тут на суходолі… — починає він і відсьорбує вина з пошарпаного келиха. — Всю торгівлю проваджу прямо з судна. Але ваші селенари рідко з’являються серед людей, що вже казати про вихід у море. Я сам бачив їх лише раз. І то — випадково занесло до їхнього палацу. Та як би не було, це вам не Кассаморон, де на вас усім плювати…

— На нас не було плювати, — мовить Адона, згадуючи сутичку з хардонами. - Мене забрали в рабство майже одразу…

— Бо якби ви не тринділи про свою Дріаду й великі місії, може, ніхто би й не глянув на вас! Я точно переконаний - ви приїхали на Кассаморон і нумо вказувати усім, кому що робити! Егеж? Тому перш за все — забудьте, хто ви. Тут не люблять ваших.

— Як і всюди…

— О ні! — Сіробород від реготу закидає голову назад і його борода підскакує за нею. — Тут не як усюди. Кажуть, Дріада свого часу гарно насолила Сутіні. То справи старих літ, старіших за вас! Тому не кажіть кожному зустрічному, що ви зі святого Аматерісу чи як ви там любите хизуватися… З хардонами вам пощастило, та не думайте, що так буде всюди.

— Ти ж казав, Сутінь - мирний континент! - Адона не вірить своїм вухам.

— Того й мирний, що не зв’язується з іншими! Ми обійдемо Сутінь зі сходу. У цю пору року міста тревенів не виходять у відкрите море. Тож зможемо проскочити непомітно. Берегові поселення — та ще заноза. Вирішимо. Прикинетеся матросами, ніхто на вас і не гляне. О. Не називайте Сутінь так. Для них це — Сереній. На “Сутінь” вони ображаються.

Мейєлз знову щось пише у своєму щоденнику. Його олівчик уже став розміром із мізинець.

“Якщо доведеться ще раз здійснити подорож за край світу, з Мейєлзом я точно не пропаду”.

На мить вона згадує Сапсана. Шрами знову відгукуються ниючим болем. Її мертвий друг порадів би, якби знав, що коло неї такий відданий і надійний товариш як Мейєлз.

Чи вирушив би Сапсан із нею? Вона впевнена в цьому. Забагато пройшли вони разом, щоб не сталося чергової спільної місії. Тоді, перед потраплянням у полон, Адона вперше за багато часу ступила на континент без Сапсана. Наслідки — страшні, не лише для неї, а й для всієї Дріади. Досвід — вбивча наука і тепер вона пам’ятатиме про це до своєї смерті.

Він мав бути поряд. Сапсан завжди знав, куди йти і що робити. Тепер вона без нього сліпа й глуха. Крокує навмання й не розуміє, куди. Знає лише, що за тисячами таких невпевнених кроків чекає вона — Нереїда.

— Я йду до каюти, — Адона підводиться. Мейєлз підхоплюється, та вона зупиняє його. — Можеш лишитися. У тебе ще багато справ.

***

Її дихання збивається від удару. Нутрощі ниють, голова розколюється, наче по ній били кілька днів поспіль. Адона намагається піднятися, та сил вистачає лише щоб перевернутися на спину.

Сіре небо, ледь приховане рідким гіллям червоних кленів. До неї долітають звуки струн — музика наганяє смутку, придавлюючи до холодного каменя й змушуючи слухати далі.

Вітер ледь торкається гілля; один із червоних листів не утримується й падає. Він от-от торкнеться її обличчя. Та на півдорозі його перехоплює чиясь долоня.

— Гарне місце, — лунає холодний голос. — Тут всі знайдуть прихисток. Навіть такі воші як ти.

Небо й клени закриває бліде обличчя Валхаста. Погляд його чорних очей змушує Адону ще сильніше втиснутися в каміння.

Іншою рукою він хапає її за шию. Шрами рухаються, наче змії, і кожен рух витягує з неї енергію. Адона відчуває, що втрачає контроль над своїм тілом. Перед очима знову з’являються червоні клени, та лише на мить. Чи то її власна кров, яка бризнула з розпанаханої шиї?

Очі Валхаста стають величезними. Вони заповнюють собою все навколо, а темрява лине з них, наче дим. Його голос зливається з музикою і від цього Адону пробирає майже тваринний страх. Хіба прекрасне може нести такі страшні муки?

— Якщо все було дарма — цьому світу не варто існувати, — говорить Валхаст. — Я не шкодую ні про що… майже. Нехай горить цей світ. Нехай зникнемо ми всі, як і ті боги, що були до нас. І ті, що будуть після. Ти чуєш?

Її пробирає озноб. Шрами-змії обвивають і стискають до болю, проникають крізь шкіру в саме нутро. Тіло розщеплюється, розлітається на дрібні шматочки. Вона вже не існує… тут, але тепер її дух усюди. Адона бачить все — Дріаду в темряві; блиск павільйонів Аматерісу; криваво-червоні пустелі; континент і плаваючі будівлі навколо; землі, оточені океанами й золотим куполом — під ним ледь жевріє дрібна блакитна зірка. Вона манить, кличе і далеким маяком вказує на шлях.

***

Оглушливий дзвін б’є над головою. Адона підхоплюється після сну. Перед очима все ще стоїть образ Валхаста, оточеного червоними кленами. Та до тями її приводить тупотіння десятків ніг над головою. Хтось б’є у дзвона, скликаючи всіх нагору.

— Ми вже на місці?.. — бурмоче сонний Мейєлз.

Хлопець поряд. Добре. Вона тут, на кораблі, а не в полоні.

— Щось не так.

Адона прикріплює зброю й виходить на палубу, її супутник не відстає. З лівого борту в темряві горять тисячі ліхтарів — неначе корабель лине повз вертикальне місто чи фортецю. Та вогники наближаються. З передранкової лавандової темряви з’являються обриси платформ, що ростуть одна з одної в висоту.

Палубою бігають матроси — вони поспіхом спускають вітрила й уже скинули якір. Біля грот-щогли стоїть Сіробород і махає капелюхом.

— Що відбувається? — Адона підходить до нього.

В погляді славетного капітана вона вперше бачить приреченість.

— Це тревени. Вам кінець.

“Чого лише нам?”

Дерев’яна фортеця височить над “Хижим Носом”, наче якийсь хижий велетень, готовий роздавити бриг своєю тушею. По корпусу корабля пробігає дрібний стукіт.

— От морські біси… — Сіробород тримає вимучену посмішку. — Чуєте? Це вони вчепилися в корпус. Якщо через вас моє судно піде на дно…

Він не договорює — з боку фортеці на борт “Хижого Носа” опускається місток і переходять десяток морських мешканців. У світлі вогнів їхня шкіра здається сірою, мов мокре каміння. Гнучкі тіла майже не приховані за короткими пов’язками на стегнах і легкими накидками. Біле довге волосся заплетене у коси, прикрашені коралями й мушлями. Зброя на поясах — довжелезні білі леза. Лише зблизька Адона розуміє, що то заточені кістки.

Один із них, з червоним коралом на шиї, підходить до Сіроборода. Жовті очі оглядають капітана з ніг до голови. Той напружено вичікує.

— Волею Ауруеля ви дісталися до земель Серенію, — говорить тревен із м’якою вимовою. — Якщо боги так повеліли, ми не йдемо проти їхнього бажання. Та маємо виконати свій борг. Обшукати судно! І документи на кожного.

Тревени, крім головного, розходяться. Сіробород лишається непорушним.

— Я ж уже не вперше тут, — говорить він і тревен ледве піднімає брови. — Вся ця метушня ні до чого…

— Розумієш і нас, Сіробороде, — тревен кладе руку на руків’я меча-кістки і Адона помічає перетинки між його пальцями, наче у жаби. — Ми завжди раді бачитися в торговий сезон. А коли наші брати-тревени спускають якорі, ваш шлях на схід здається підозрілим.

Тут він кидає погляд на Адону з Мейєлзом.

— А ці? Документи маєш?

— Нові матроси, ще не зробили… Торгова палата на Зоряних Островах, сам знаєш… Така бюрократія, а бажаючих ходити морями більшає з кожним днем, черги місяцями стоять… В світі коїться казна що, всі так і тікають з суші…

— Занадто чисті для матросів, - різко каже тревен. - Нащо їм зброя? Від кого ти надумав захищатися, капітане?

Адона відчуває, що Мейєлз напружується. В іншому випадку вони би вже схопилися за зброю. Та зараз перевага не на їхньому боці.

“О, Мати, нам треба лише розмова з селенарами, — відчайдушно думає Адона. — Нащо це все?”

Та ніхто не хоче дати відповіді. Тревени повертаються зі стосом списаних паперів. Головний мимохіть переглядає і нарешті говорить:

— Цих двох — апшахеям. Нехай Бертран вирішує їхню долю. І зброю заберіть.

— Зачекайте! — Адона виходить уперед, аби скористатися останнім шансом. — Ми тут для зустрічі з селенарами. Проведіть нас до них — більше нічого не потрібно!

— Побачите! — тревен підвищує голос. — Як тревени бачать сушу, так і ви побачите селенарів.

Його бійці вибухають реготом. Тут Адона розуміє, що ситуація ще гірша, ніж на Кассамороні.

— Пробачте, — шепоче їй Сіробород. — Клянуся, зробив усе, що міг.

— Ти й не намагався! — кидає Адона.

Їх оточують тревени. Колюче темне відчуття всередині стає нестерпне й страх підсилюється, охоплює все її єство. Шрами починаються чесатися. Та нічого не лишається, крім як підкоритися.

— Заспокойтеся, — шепоче їй Мейєлз, коли їм зв’язують руки. — Виберемося.

Адона чує, та значення слів не доходить до її свідомості. “Виберемося”? Це так виглядає ситуація, з якої є вихід?

Сутінь - не хаотичний Кассаморон. Вона бачить це, не зійшовши на сушу. Якщо навіть ці морські істоти, схожі на риб, такі суворі, які ж тоді порядки на березі?

“Аматеро, порятуй, — Адона подумки спрямовує відчайдушну молитву до Матері, хоча знає, що та не почує. — Вбережи нас заради своєї землі”.

Тревени забирають їх на плаваючу фортецю. Полонених тьйох-ама одразу поглинає лабіринт дерев’яних проходів, пропахлих смолою та рибою. Чим більше вони віддаляються від “Хижого Носа”, тим марнішою здаються всі молитви. Над головами нависають безкінечні поверхи фортеці — лише ліхтарі губляться десь угорі.

Дерев’яні вулички фортеці пусті, та деінде чується шепотіння, наче мешканці дивляться на прибульців з кожної шпарини. Мимоволі Адона згадує безлюдні вулиці міста, де її полонив Валхаст. Там теж лунало шепотіння, а будівлі загрозливо висіли з обох боків, готові от-от обвалитися на неї.

Що би зробив Валхаст із цими істотами? Навряд чи тревени мали справу з кимось, більшим за себе чи навіть якогось кита в океані. Сили проти ци-ліну в них немає. Прості смертні. Валхаст перетворив би їх на чергові енергетичні заряди для свого тіла.

У відповідь на її думки шрами знову чухаються. Дрібка неприємного холоду всередині розростається до охоплюючої паніки.

— Ми не виберемося, Мейєлзе… — вона майже не чує себе. — Не виберемося, це кінець…

- Вибралися з Кассаморона, пам’ятаєте?

- Це інший континент. Але померти тут так само легко.

— Коли би це такі як ми боялися смерті? — говорить тихо Мейєлз.

— Я вже давно не така, як “ви”...

- Нагадаю, що ми вибралися від хардонів, а тут…

- Нам пощастило, але ж колись…

— Мовчати! — гаркає тревен поряд.

Їх ведуть все далі углиб фортеці. Вулички повертають, тягнуться, згинаються, наче ламані палиці. Адона вже не дивиться навколо. Тут немає можливості для втечі. Замало місця. Та й не вийде нічого без зброї. Вперше після втечі вона жалкує, що не має активного ци-ліну. Якби тут був Валхаст — з ним впоратися легше. Передбачуваний і зрозумілий…

За гнітючими думками Адона не помічає плину часу. Лише коли навколо світлішає, її розум прояснюється. Вони опиняються на майданчику на краю фортеці. Звідси починається вузька стрічка містка, що зникає в молочному тумані. По обидва боки тихенько шепоче вода. Мимоволі Адона бачить у воді сірі обличчя й силуети тіл. Тревени чатують і тут.

На березі вже чекають зо два десятки бійців. Загрозлива статура, пластинчасті обладунки й широченні мечі, схожі на хардонські. Засмаглі обличчя покриті світлими щетинами, а застиглі посмішки не передвіщають нічого доброго.

— Це апшахеї, — шепоче Мейєлз. — Сіробород казав, у них берегові поселення й вони дуже люті.

— Якщо це нам не допоможе, нащо ти розповідаєш зараз?

Як тільки вони ступають на берег, їх беруть за зв’язані руки й поштовхами ведуть уздовж берега. Тим часом група апшахеїв попереду швидко перемовляється. Мова незнайома, схожа на стукіт.

— Здається, вони щось кажуть про ігри… — раптом мовить Мейєлз.

— Які ще ігри?

— Не знаю… Вони хочуть пограти в “бий або тони”.

— Коли ти встиг вивчити мову?!

— Капітан трохи розповів… А може, все не так і…

До них розвертається один із апшахеїв. У нього на поясі Адона бачить в’язанку з давно відрізаних пальців, схожих на сухі перчини.

— Ну що, пограємо? — він вишкірюється і його очі сяють, наче вуглики.

Їх ведуть далі. З одного боку — безкрає тихе море. З іншого — вулички двоповерхових будинків із дахами з листя й величезних мушель. Мешканці в легкому просторому одязі виходять подивитися на полонених. Хтось вигукує привітання. Озброєні у відповідь махають мечами й з реготом щось відповідають. Один із них показово штовхає Мейєлза в спину і той падає обличчям у пісок. Знову вибухає регіт.

— Хороший чужинець — мертвий чужинець! — розділяючи слова, мовить якийсь апшахей і одним рухом ставить Мейєлза на ноги. — Рано помирати!

— А знаєте, для нас ви теж чужинці… — починає той.

— Мовчи, заради Аматери, — шипить Адона.

У відповідь обом дають по дзвінкому ляпасу. На мить Адону пробирає гнів. Руки от-от самі кинуться на апшахеїв, чорні шрами перетворяться на мотузки й подушать їх.

Але цього не відбувається. Фіолетово-синє небо нависає над усім, наче німий глядач. Адоні спадає на думку покликати селенарів прямо зараз. Та ніщо тут не говорить про присутність сили Творців — ні концентрованої енергії, ні течіння її в повітрі й під ногами. Ця земля повністю належить смертним і тлінним. Мейєлз це теж відчуває — з кожним кроком його обличчя блідне й кам’яніє.

Судячи з суворого вигляду та поведінки апшахеїв, ігри чекають непрості. Нарешті їх підводять до ями посеред берега. Шириною вона не більше за палубу корабля, а глибиною — в чотири людські зрости. Стіни обкладені камінням. На дні Адона помічає ланцюги й двоє дверцят. Одні великі, біля підлоги, інші — залізні, вище, з боку води.

Он воно що. Б’єшся в цій ямі, інакше тебе затоплять. “Бий або тони”.

Один із апшахеїв підходить до Адони й показує кулака. Між пальцями стирчать дві соломинки.

— Що за… Ну добре.

Вона витягає. Довга. Апшахеї регочуть і штовхають Мейєлза до краю. Хтось приносить мотузкову драбину.

На мить Адону охоплює відчай. З тремтінням у серці вона поглядом проводжає Мейєлза в яму. Що він взагалі здатен зробити без зброї? Якщо ще й цей наївний хлопчина помре через неї, вона не витримає. Наплювати на застереження Сторвейла. Ця яма стане могилою не лише для Мейєлза, а й для всіх виродків на березі, якщо Адона не ризикне і не спробує зробити бодай щось.

— Оце діра! — лунає голос хлопця з ями й у відповідь — ляскіт. Знову отримав прочухана за свого довгого язика.

Адона підходить до краю ями й бачить, як Мейєлза приковують до підлоги. Ланцюги на руках лишають.

Краєм ока вона помічає, що апшахей поряд прибирає руку з меча на поясі. Два швидкі рухи — і зброя буде в неї. Та кількісна перевага точно не на її боці. Тим більше що до ями сходяться інші мешканці поселення. Серед них і кілька дітей — вони, сміючись, стрибають біля самого краю в очікуванні розваги.

Дика культура. Це тут Сіробород хоче купити халупу й доживати віку в мирі й злагоді?

Апшахеї вилазять з ями, Мейєлз лишається там. Туземці навколо волають від нетерпіння. Якийсь хлопчак кидає камінь у полоненого, за ним повторюють інші.

Лунає пронизливий скрегіт і відчиняються вищі дверцяти. В яму ллється вода.

— Ви що, а як же бій?! — Адона кидається до найближчого апшахея.

Той відштовхує її.

— Правила наші!

— Мейєлзе!..

Все-таки різанина буде. Адона скошує очі до меча апшахея поряд й готується от-от зробити крок у його бік… Туземці невисокі, знести кілька голів буде легко… А далі що?

Та коли вода досягає Мейєлзові до колін, дверцята закривають. Інші нижче відкриваються. Розбризкуючи воду, в яму забігає м’язистий велетень — за залишками плямистого хутра та червоними очима Адона впізнає хардона.

Звідки?!

— Бий або тони! — гаркає один із апшахеїв і всі підтримують його крикливо-стукотливими вигуками.

Хардон іде на Мейєлза. Той відступає, та ланцюг на ногах смикає його назад. Для маневру лишається по три-чотири кроки в кожен бік. Халепа.

Мейєлз ухиляється від першого удару, ледве уникає наступного. Йому нічого не лишається, крім як кружляти навколо противника на небезпечній відстані, та цього не вистачає. Здоровань перечіпляється через ланцюг. Мейєлз б’є його в обличчя. Противник скрегоче зубами від люті.

— Мейєлзе!..

Ворог знову крокує на нього. Проти хлопця він величезний — наче гора, що насувається на камінчик. Мейєлзові не вдається уникнути його довгих рук і перший удар настигає його. Він падає в воду, дихання не вистачає. Швидко підхоплюється, намагається зробити підніжку.

Хардон перехоплює його ногу й б’є в коліно зсередини. Чіткий хрускіт неприродно гучно лунає над побоїщем. Мейєлз не стримує крику болю. Здоровань доповнює ударом в обличчя. Хлопець без підтримки падає на дно. Хардон навалюється зверху й починає молотити його крізь товщу води. Однією рукою притискає Мейєлза до дна, іншою методично б’є по голові, здіймаючи криваві бризки.

Раптом крізь воду пробивається блакитне світло. Засліплений противник на мить відвертається. Мейєлз хапається за цю останню можливість. Вклавши останні сили в здорову ногу, він кидається ворогу на спину й обхоплює його шию ланцюгом на кайданках. Здоровань перекочується на спину й Мейєлз опиняється в воді. Він щосили намагається не наковтатися рідини і нарешті прикінчити противника.

Сили давно на межі, та це треба закінчити. Мейєлз тягне кайданки на себе, зціпивши зуби. Волання апшахеїв лише додаються йому злості.

Та ось він відчуває, що противник обм’як, і без сил падає в воду. Абияк підводиться, спираючись на стіну й здорову ногу. Його обличчя спухле від ударів. З поламаного коліна стирчить уламок гомілкової кістки. На очах у принишклих апшахеїв Мейєлз проводить рукою по обличчю. Мить блакитного сяйва — і шкіра стає цілою.

В довісок він дістає з води камінець і жбурляє його в дітлахів нагорі. Ті з пищанням розбігаються.

— Гарний боєць, — крекоче апшахей на вухо Адоні. — Бертранове благословення на ньому. Як завтра виживе — відпустимо.

— Ви так і лишите його в воді? Лише ранок!

— Правила наші!

— А тіло?..

— Дохлому без різниці. Пішла!

Адону тягнуть геть від ями. Вона встигає востаннє кинути погляд на Мейєлза, щоби вкотре переконатися в його цілісності. Той підморгує.