Сага Метаномоса 1. Триста ударів

Тьйох-ама днів не рахують. Що місяць, що тиждень — все однаково. Та палке сонце пустелі змусило Адону й Мейєлза запам’ятати ледь не кожну тягучу годину під його нещадними променями.

Доки перетинали потріскані висушені простори Морравею, берегли воду як могли. Лише коли неживу землю змінили степи, а повітря наповнили запахи трав, при дорозі з’явилися невеличкі фонтани. Раз на добу мандрівники проїздили повз один. Важелі фонтанів старі, скриплячі — але працюють. Біля кожного розкинуті галявини із зеленою травою й деревами. Тут Адона з Мейєлзом і лишалися на спочинок.

Чим далі вони просувалися, тим більше ознак життя бачили. Нарешті з’явилися роздоріжжя, фермерські вози, дрібні хутори, поля.

— Судячи з усього, ми увійшли до графства Арманар, — Мейєлз дістає з сумки складений шматок пергаменту і розгортає його, забувши про поводи. — Землі роду Моаріс.

— Звісно, я зрозуміла, що це означає, — кидає Адона.

— О так! — обличчя хлопця розпливається від задоволення. — Нарешті ми спатимемо у ліжках! І поїмо нормальної їжі. То від цих пустельних ящірок у мене вже скриплять зуби.

— Клянуся, я не думала, що вони тут не їстівні! На Дріаді ящірки часто рятували від голоду. М’язисті лапи, а хвіст гризеш ще два дні…

— Знаєте, пані Адоно? — Мейєлз задирає підборіддя. — Не піду я більше з вами в пустелю.

— Можливо, й не доведеться. Де Сіробород чекатиме зі своїм кораблем?

— Затока Корідас… — хлопець знову дивиться на карту. — І йтимемо ми… через гори, Дикі Землі й Тихий Луг.

— Навряд чи так назвали гарні місця...

— Сіробород там базується. Значить, якесь життя все-таки є.

До кінця дня вони все-таки не добираються до поселення. Тому на нічліг спиняються посеред пагорбів. Деінде схили усіяні пшеницею, а десь порослі густими деревами. Мандрівники спрямовують коней туди — подалі від дороги.

Та як тільки вони заходять до прохолодних хащів, Мейєлз зупиняє коня.

— Нас видно з дороги, йди далі.

— Не можу. Там хтось є.

Мейєлз зіскакує з коня.

— Повернися негайно!..

Та хлопець не чує. Вибору немає — Адона зістрибує зі свого коня і йде за Мейєлзом.

Вони опиняються на галявині. Тут жевріє вогнище. Біля нього сидить смаглявий чоловік. Праву частину обличчя перетинають косі шрами, чорне волосся до плечей брудне. Багряний камзол місцями рваний і в бруді. На його руках Адона помічає золотаві рукавиці без пальців.

Чоловік не випускає з рук пляшку. Коли до нього наближається Мейєлз, п’яничка намагається сфокусувати погляд.

— Тобі потрібна допомога? — хлопець зупиняється в кількох кроках. — Хто ти?

У відповідь чоловік сміється й припадає до пляшки.

Адона ловить погляд Мейєлза — хлопцеві це все теж здається втратою часу.

— Хто я?.. — чоловік відривається від пійла. — Монстр! Чудовисько! Вам треба зізнання? — він підводиться, його хитає. Нарешті він ледве фокусує погляд жовтих очей на Мейєлзові. — Зізнання хочете, так?! Засуньте його собі в дупи! І запишете в звіт для Ордена! Хай вилижуть ваші сраки!.. А знаєте що?..

Він б’є пляшкою собі по голові. Розлітаються скалки, залишки пійла впереміш з кров’ю розтікаються по його дикому обличчю. В усьому цьому очі горять, наче у пораненої тварини.

— Ось! — він вказує на Адону загостреним залишком пляшки. — На оце я заслуговую! Хочете мене живим?! Не дамся! Ви й найменшого не зробите, на що я заслужив!..

— Він марить… — шепоче Мейєлз.

— Всі!.. — рука чоловіка тремтить, але очі горять від безумства. — Всі згоріли!.. Всі до одного! Навіть кісток не лишилося!.. Ні коней, ні квітників, ні котів! Діти!!! Діти згоріли! Ось цією рукою!.. Ось цією рукою, чуєте?!

Він відкидає скалок і намагається стягнути з долонь золоту рукавицю.

Адона згадує місто-згарище, яке вони бачили дорогою сюди. Спогад про чорні руїни й попіл замість тіл притягує ще один, такий самий страшний — спустошене містечко на півночі Дріади. Де місто хоч і стоїть ціле, та вулиці навіки оповила мертва тиша. Тут вітер розносить попіл, а там — примарну згадку про життя.

— Лотар Айморін! — лунає дзвінкий чоловічий голос.

Вони озираються. До них наближаються троє смаглявих армаерів — у червоних блискучих обладунках, ідеально підігнаних під лінії тіл. На їхніх руках блищать золоті рукавиці, як у п’янички.

— А… — чоловік розкидає руки. — Давайте! Прямо тут! До сраки Орден!..

— Вчасно, як завжди, — шепоче Мейєлз до Адони, ледь відводячи її на крок назад.

— Це талант чи прокляття?

— Зараз дізнаємося.

Троє воїнів не звертають на них уваги. Вони зосереджені на п’яному чоловікові.

— Ну що, хто хоче печеню зі зрадника? — той регоче, кров із порізаного обличчя вже тече по його одягу.

— Шкода витрачати полум’я на таку гидоту. — Один із солдатів спльовує. — Хлопці, відбийте йому яйця.

Солдати повалюють чоловіка на землю й несамовито лупцюють ногами хто куди дістане. Той навіть не намагається пручатися.

— Вони назвали його “Лотар”? — Мейєлз дістає з кишені обгорілий шматок листа. — “Лотар”. Це він.

— Мейєлзе, не лізь, заради всього святого… Мейєлзе!

Але запізно. Мейєлз кидається на захист — кількома швидкими рухами він розкидає солдатів. П’яничка ледь ворушиться, кров уже витікає з рота, та посмішка не полишає його вуст. До мокрого обличчя прилипли трава й земля.

— Ми його заберемо! — Мейєлз стає між п’яничкою та солдатами. — Він порушив кілька законів Нерею й…

— Ти знущаєшся? — солдат-плювун кривиться, наче бачить перед собою випотрошену качку. — З тебе нереєць, як із мене — твоя матінка.

— А може, ви давно не були в Нереї?

— Знаєш, ти мені набрид.

Солдат дістає з-за спини короткого меча. Лезо спалахує ревучим багряним полум’ям. Навіть на відстані Адона відчуває його жар. Певно, саме такий вогонь знищує тут міста.

— Скажемо… — солдат знову спльовує, — капітан Айморін і його спільники пручалися — довелося пустити вогонь.

Інший вишкірюється. В його долонях з’являються вогняні кулі розміром за кавуни.

— Мейєлзе, кинь його! — Адона підвищує голос, стримуючи зрадливе тремтіння. — Це наказ!

Хлопець не реагує. Він дивиться на обох солдатів, впевнений, що вони не атакуватимуть. Побитий Лотар за ним намагається підвестися, та знову падає.

— Так, Мейєлзе, — солдат із мечем перекривлює голос Адони. — Кинь його! Нащо тобі це, хлопче?

Він не відійде. Адона це знає. Та щось їй говорить, що його здібність до самозцілення не врятує. Серце починає колотитися. Зараз ці двоє спалять її друга через якогось навіженого п’яничку.

Вояки відходять на кілька кроків. О ні. Вони не йдуть. Зараз щось трапиться — Адона знає ці рухи. Люті погляди голодних до крові солдат. Жага жорстокості всюди однакова.

— Мейєлзе! — Крик Адони лунає одночасно з ревінням полум’я.

Вогняний потік запалює повітря, спалахнуло саме небо. Адона кидається вперед — та щось всередині випереджає її. Наче продовження її тіла, в просторі між Мейєлзом і вогнем виростає сяюча блакитна стіна. Полум’яний таран врізається в неї. Адона відчуває бриніння в тілі — кожна клітинка тремтить від напруги й стрімких потоків енергії, які досі пручалися. Тепер вони слухаються. Виконують її бажання — захистити.

Мейєлз переводить на неї погляд. Легка посмішка ледь торкається його вуст.

Вогонь розлітається врізнобіч, реве й спалює траву навколо — та блакитна стіна непорушна. Це він. Ци-лін.

Вояки переривають атаку на мить. Мейєлз швидкими кроками опиняється біля них і одним широким ударом кинжала ріже горлянки всім трьом.

Настає тиша. П’яничка ледь сопе, оточений тліючою травою. Повітря знову наповнюється прохолодою й вечірньою свіжістю.

Адона дивиться на свої руки. Енергія під шкірою рухається, пливе м’яко й поволі. Приживається.

— Це і був ваш справжній ци-лін?

Мейєлз опиняється поруч. Вона не підіймає голови. Вперше за довгі роки власне тіло здається їй рідним.

— Це… повний консонанс. Неймовірно… Як ви себе почуваєте?

Шрами не здаються страшними, не нагадують про біль. Страшні спогади огорнені туманом і вже не б’ють по її свідомості.

Нарешті Адона підіймає голову, дивиться на Мейєлза. Вже не наївного чи дурного. Ні — сильного й відважного, вартого того, щоб заради нього кинутися в найлютіше полум’я. Що вона й зробила.

— Мені… добре. Це щось нове, Мейєлзе. Мій ци-лін не міг такого.

— Ваш дух породив новий? — він округлює очі. — Бо ви… хотіли захистити мене… Колись я чув від старих тьйох-ама, що сильні бажання породжують нові сили. Але цього ще не траплялося. Жоден із наших братів і сестер не міг…

— Бо нас виховували без бажань.

Все, що говорив Еріан, що недолуго намагався донести Валхаст — кожне слово тепер має форму й вагу. Адона відчуває це під своєю шкірою, де потоками ллється нова енергія. Породжена з її найсильнішого бажання.

Питань не стало менше. Та тепер Адона шукатиме відповіді не сама.

У світлі від майже згаслого вогнища вона бачить очі Мейєлза. Рішучі, глибокі, гострі — як і в кожного безсмертного. Але рідні.

Вона мимоволі посміхається.

— Ходімо звідси, Мейєлзе. Нам варто заночувати деінде, подалі від трупів.

— Так… — Мейєлз оговтується. Озирається й бачить п’яничку — той непритомно лежить у траві. — А він ще має багато зробити. Наприклад, замести сліди. Чи викопати могилу для сім’ї, яку він же спалив.

Мейєлз кидає біля непритомного п’янички обгорілий шматок листа і йде назад до коней.

— До речі, те, що ти зробив… — говорить Адона, крокуючи за ним. — Кинувся захищати невідомо кого, підставився під вогонь. Поясниш, що це було?

Вони заходять назад у хащі. Їхні коні стоять тут, наче нічого й не трапилося. Трохи далі — трійко коней, що належали солдатам.

Мейєлз перевіряє ремінь на сідлі. Кінь тягне до нього голову, немов теж вимагаючи відповіді.

— Скажи врешті-решт!..

— Ми більше не стоїмо осторонь, — нарешті говорить хлопець.

— Ти зарізав трьох заради одного.

— Що ж… Чорного та білого вже немає. Ось цей, — він дивиться на п’яничку, — може спокутувати свої гріхи. Погляньте на нього. Розкаяння. А вони були на це не здатні. Гадаю, ви розумієте. Саме тому ваш ци-лін відгукнувся. Хто би не був правий — ваше серце знає всі відповіді.

Він заскакує в сідло. В пітьмі вона вже бачить лише його силует.

— А якби мого ци-ліну не було?

— Гадаю… Я би зцілювався дуже довго.

— Їхнє полум’я спалює до кісток!

— Тоді це був би гарний кінець для такого дурня як я. Я ж казав ще на Аматерісі, пам’ятаєте? Я недостатньо розумний — саме тому почав працювати з вами.

“Недостатньо розумний… Зате совісті більше, ніж у будь-кого з безсмертних”.