Сага Метаномоса 1. Триста ударів

Мейєлз знову іде в сад Благочестя. Цього разу там засідають інші тьйох-ама - бійці, командири, розвідники. Ті, хто беруть безпосередню участь у боях із прибічниками Валхаста, по краплинах збирають інформацію та кладуть своє життя заради цього.

Його ще ніколи не кликали на такі зустрічі. Занадто високий ранг у тьйох-ама другого покоління, коли сам він - третього. Слабкіший, молодший, народжений уже після сходження Валхаста… Не рівня їм. Безсмертні другого покоління розкидані по Дріаді самою Аматерою понад дві тисячі років тому - щоб жили серед людей і поширювали її волю. Народжувалися у сім’ях смертних, з могутньою силою від самої Матері та близькі до розуміння людей. Велика честь - мати завдання від самої Творчині світу.

Навіть Адона теж належить до них. Мейєлз дізнався, що народилася вона за засніженими горами на півдні у царстві Ла-де-Ріко. Ті землі першими пали під Валхастовим натиском. Частина безсмертних одразу перейшла на його бік. Адона ж на чолі війська боролася до останнього, доки за нею не з’явився Сапсан. З того часу вони почали працювати разом - шукали новонароджених тьйох-ама по всьому континенту і відвозили їх на Аматеріс, доки Валхаст не заразив їх своєю скверною.

Світло Матері має сяяти навіть у такі часи. Колись воно розгориться сильніше - достатньо, щоб знищити головне джерело темряви.

Тоді почалися часи третього покоління безсмертних. Найслабкіші, бо народилися вже за ув’язнення Аматери в застінках Порожнечі. Серед них - і Мейєлз.

Він не пам’ятає, як опинився на острові. Виріс, знаючи, що є зброєю Матері - як і всі на Аматерісі. Хоча дар у нього не бойовий, Мейєлз прагне бути корисним. Щоб не лише виправдати загальні надії, а й нарешті позбутися зверхніх поглядів старшого покоління.

От і зараз. Дорогою до саду Благочестя його наздоганяє коротко стрижений чорнявий юнак у срібно-фіолетовому найле. Мейєлз знає, що інколи замість традиційного одягу той він носить довгого піджака, шкіряні чоботи і сорочку з чорною стрічкою на вороті - як людські чоловіки південно-західних земель. Смертні часто вважають його за учня майстра чи молодого аптекаря. Тому приймають у свої кола, розкривають секрети і діляться чутками. Думаючи, що цей юнак недостатньо розумний, аби ними скористатися.

Проте кожен, хто недооцінить Янеса Співочого, помиратиме дуже довго і страшно під пташиний лемент. Так він і отримав своє прізвище.

- Не заблукав? - всміхається Янес.

- Покликали на збори, пане. Тож ні.

- Впевнений? Твоя ж справа - лікувати синці й подряпини… Тут, до речі, у мене заноза…

- Не можу витрачати ци-лін на такі дрібниці.

Мейєлз колись хотів викликати Янеса на двобій - подивитися, чи той такий самий сильний без своїх пташок. Сам він у поєдинках часто перемагає інших цілителів. Проте не склалося. Янес сказав, що має “купу роботи”, і зник на сімнадцять років.

У головній альтанці розсідаються в коло тьйох-ама. Тут і Канья, голова цілителів. І повелитель вогню Хаффол - він завжди вдягається у багряне найле. Ще кілька осіб, яких Мейєлз рідко бачив або колись лікував.

- Що ж… - Янес обводить усіх юнацькими очима. - Не витрачаємо час на зайві церемонії. Птахи несуть вісті з Олондара. Довгі роки вони там не гніздилися, але місяць тому перші зграї вже оселилися на узбережжі.

- Наш Співочий знає про пташок більше, ніж про себе, - кидає Хаффол з усмішкою.

- Така вже робота, - Янес недобре всміхається у відповідь. - Гніздування птахів означає, що там є умови для їхнього життя. А отже… Валхастова погань уже не владарює в тих місцях. Крім того, його прибічники покинули півострів і відійшли на південь від Сай-Салахану. Фортеці в долині Ксара теж пусті, в тому числі й Арсац.

Тьйох-ама здивовано перезираються, хтось починає обурено бурмотіти.

- Туди вже проникають люди, - веде далі Янес.

- Зарано.

- Ні. Я переконаний. Я заплатив за цю впевненість життям мого хуншея. Люди як здичавілі звірі. Давно відбилися від нас, не мають ні віри, ні страху. На нових землях вони даватимуть нові потомства і ті виростатимуть такі ж. Треба переломити цей потік. Ми маємо взяти долину Ксара під свій контроль.

- Це може бути пастка… - кидає хтось.

- Ви би бачили цих людей.

- Так! - вигукує Канья, наче не чує його. - Ми не кинемося на цю очевидну приманку. Твої птахи добре все бачать, Янесе. А чи знають вони, що в розумі Валхаста?

- Там був юулін. Він щось бачив. Чи то Валхаст, чи щось інше. Але його видіння розповіло йому про страшне.

Новини про відступ Нетлінного хоч і добрі, та занадто підозрілі. Кілька століть Нетлінний тримав владу над півостровом Олондар і долиною Ксара, чим змушував увесь Аматеріс щомиті очікувати на вторгнення. Адже з тих місцевостей він міг легко взяти острів в облогу.

Очікування не справдилися. Тепер Валхаст ще й покидає ці землі та відходить до південного заходу.

Дехто з тьйох-ама вже колись пропонував іти до нього на перемовини. Тоді, коли Валхаст займав дві третини континенту, це здавалося нікчемною думкою, не вартою обговорення. Тепер ця пропозиція пролунала знову.

- Так ми з перших вуст дізнаємося, чого він хоче, - додає Янес. - Можливо, у нього вже не вистачає сил і він хоче розділити владу…

- Або прикинутися, - відрізає Хаффол. - Валхаст знає наші прагнення і цілі. Він сам колись був одним із нас. А потім… захотів “свободи”. Ми бачимо, до чого це призвело! Його свобода і свавілля зруйнували половину Дріади!

Мейєлз менше за все прагне коли-небудь зустрітися з Валхастом. Достатньо бачив і чув, щоб зрозуміти - це найстрашніше створіння на континенті. Хіба ж його створила сама Аматера? Мати, втілення святості, ідеалу, благородства, краси… і створила те чудовисько?

Найдивніше - зміна. Валхаст невпинно йшов завойованими землями, боротьба з ним тривала щодня протягом століть. Звичний порядок справ. І тут раптово - іде. Сам полишає місця, в яких укорінився сотні років тому. Хоча боїв у тих регіонах не велося. Взагалі останнє століття позначилося затишшям - достатньо напруженим, щоб тьйох-ама Аматерісу не розслабилися, але і достатньо спокійним, аби ті встигли відновити свої сили.

- Я давно казав, - гарчить Хаффол, - ми мали заслати шпигуна.

- Сапсан Крилатий колись зголосився, - подає голос Янес. - Пам’ятаєте?

- Він був занадто цінним, його не допустили.

- Як бачимо, це все одно йому не допомогло, - додає жінка з пов’язкою на оці і в сірому найле. - Цінність наша варта лише в доречних місцях.

- А як щодо Адони? - раптом говорить Канья.

Ця пропозиція одразу пожвавлює раду. Всі повертаються до Мейєлза. На мить той розгублюється, але швидко бере себе в руки.

- Ви… хочете послати її до нього? - коли в поле його зору потрапляє один ствердний кивок, Мейєлз несподівано навіть для себе зривається: - Знову кинути її до нього, дійсно?! Так не роблять навіть найгірші з людей! Вона не здатна сказати бодай одне речення! Вдарила мене без приводу! Здирає з себе шкіру! Не спить, бо боїться закривати очі! Це все доводить, що вона травмована, як ніхто з нас і не здатна на…

- Ти казав про “ясну свідомість”, - заявляє Канья.

- Так, - Мейєлз знижує голос. - Це одна насінина проти того поля, що ви хочете засіяти.

Тьйох-ама починають перемовлятися. Хтось видає грубий жарт і двоє його сусідів регочуть.

Нарешті безсмертна з пов’язкою на оці каже:

- Вона була біля нього сотню років. Напевне знає щось. Нехай розкаже тобі.

- Наприклад, як засмажити трьох людей на вечерю, - гигоче Хаффол.

Він окидає всіх поглядом в очікуванні реакції, але присутні мовчать.

Мейєлз також чекає. Невже всім думка пані Каньї здається слушною? І ніхто не розуміє?.. Він і сам не знає до кінця, що робити з Адоною. Але навіть йому, наймолодшому цілителю, зрозуміло - це не проста хвороба. Доведеться пробиватися крізь ту гранітну стіну в її свідомості, щоб витягти по-справжньому цінну інформацію.

За останні двадцять днів він уже звик до Адони. До її спалахів страху й агресії, мовчання та на диво гучних поглядів, якими вона немов волає від болю всередині. До прохань на кшталт не гасити ліхтарі на ніч і закрити фреску з птахами простирадлами. Хоча він і дає їй тимчасовий спокій за допомогою свого ци-ліну, цього мало. Необхідно оглянути її тілесну оболонку. Та вона не дає навіть доторкнутися до неї! Попри це, Мейєлз уже встиг прикипіти до цієї хворої безсмертної.

“Не хворої, - виправляє він себе. - Зраненої. Понівеченої. Відрізаної від рідного середовища, хоч вона і в ньому”.

Мейєлз часто бачив краєм ока, як Адона смикається. Легкий пересмик плечем - не більше. Це траплялося за обідом, під час прогулянок, відпочинку, акуратних візитів від безсмертних. В такі моменти Мейєлз дивився на неї, щоб впіймати погляд, знайти ще щось, що краще розповість про її стан. Але Адона робила вигляд, ніби нічого не сталося. І хоча їй здавалося, що вона добре ховається, Мейєлз зрозумів багато. Він уже знав - і вона теж - що її пошкодили значно глибше, ніж вона показує.

З іншого боку, наказ сильніших тьйох-ама важливіший за особисті мотиви. Будь-яке завдання на благо Аматерісу вище за все. Найголовніше правило безсмертних. Те, заради чого їх створювали з самого початку.

- Я спробую щось дізнатися, - нарешті каже він.

- Тільки швидше, - лунає сухий голос збоку.

Ніхто не повертає голови, та всі знають - це Сторвейл. Він міг виглядати вічно молодим, якби не безкінечні роки в дорозі. Тепер у нього борода, тьмяне обличчя, волосся сплутане. Замість найле - старий шкіряний плащ, за спиною - сагайдак і лук.

Тьйох-ама століттями не звертають уваги на його людський образ життя. Його такі дрібниці теж не турбували, адже на кону речі важливіші - енергія світу. Її він і вивчає, крокуючи землею Дріади.

- Ти вчасно, Сторвейле, - каже Канья. - Про що ми маємо знати?

Всі очікують, що він не сяде до кола і лишиться стояти біля огорожі альтанки - як завжди робив. Та цього разу він дивує всіх. Чоловік втомлено падає на порожнього стільця. Присутні напружуються. Навіть спів пташок у саду Благочестя не розвіює цього.

- Забагато дивних новин, панове. Все, з чим ми не мали справи раніше. Відступ Валхаста. Втеча Адони Відважної. І тепер - квітучі олені. Стадо в лісах на півночі Ла-Азерра. Їхні квіти починають в’янути. Мейледи трактують це так: в’яне наш світ. І ми не здатні щось зупинити. Могутні безсмертні - не такі вже й могутні. В такій ситуації… будь-яка інформація знадобиться. Навіть від божевільної. Мейледи не знають, чи пов’язані квіти з відступом Валхаста. Нам потрібні найменші зачіпки.

- Може, в оленів час спарювання? - тихо сміється Хаффол.

Хтось із присутніх нервово сміється.

- Та ні.

Сторвейл б’є ногою по землі. Одразу перед тьйох-ама розливаються тисячі переплетених блакитних сяючих ліній. Вони пульсують і рухаються, наче жили створіння, що живе прямо під землею.

- Від самого створення Дріади потоки енергії, що пливуть крізь увесь Архіпелаг, були стабільні й прямі. Спокійне, стійке й потужне джерело сили і життя. Тепер… це плутанина. Ви бачите. Потоки тривожні, перелякані. Щось відбувається. Я би назвав це агонією світу.

- Агонією? - тихо перепитує Канья.

- Так. Юулін відчуває її. Аматера і створювала його для цього. Він знає, що скоро світ… зникне і його квіти вже не знадобляться. Тому вони в’януть.

- Тоді як це пов’язано з відступом Валхаста?

- Я припускаю, що він тікатиме з Дріади.

- Звідки би він знав про це все?!

- Він - найстаріший із нас, у нього є доступ до площин, невідомих нам. Валхаст - від душі Аматери. На його місці… - Сторвейл прибирає ногу з землі й закидує її на коліно. Лінії на землі гаснуть. - Я би теж тікав.

- Або це знову ж таки його пастка, - фиркає безсмертна з пов’язкою на оці.

- Аллуй-тьйох-ама не зрушать з місця! - заявляє Канья. - Ми стоятимемо на своєму.

- Ви не чули, що я сказав? - тихо мовить Сторвейл.

Та його вже і не збирається ніхто слухати. Піднімається галас. Одні тьйох-ама закликають до негайного бою з Валхастом. Через кого ж іще світ міг зів’янути? Інші протестують і кажуть збиратися з силами на острові.

Мейєлз робить крок назад, збираючись назовсім полишити зустріч. Наостанок він зустрічається поглядом зі Сторвейлом, різко розвертається і йде геть. Від нього тут немає користі. Що би вони не вирішили - він діятиме за наказом і неважливо, хто із них його віддасть.

Та новина про зів’ялі квіти вразила навіть Мейєлза.

Юулін або квітучий олень створений самою Аматерою для супроводу тьйох-ама другого покоління. Цар звірів, передвісник добра та лиха. Коралова шкура з блакитними плямками, кущисті роги із золотими квітами. Якщо вони розпускаються - це гарний знак. Опадають - до трагедії. Але якщо вони в’януть прямо на ньому…

Сторвейл без сумніву втратив розум. Забагато часу проводить серед смертних і вдалині від Аматерісу. Проте згадка про його слова змушують Мейєлза іти швидше. Щось робити. Бодай щось!..

Колись один із найстаріших тьйох-ама також розповідав, що юулін пов’язаний із енергіями світу. Сама Аматера створила цей зв’язок, щоб олень допомагав безсмертним запобігати трагедіям і захищати людей від зла.

Якщо це так… То зів’ялі квіти - страшніше за несподіваний відступ Валхаста.

***

- Скільки ви спите? - питає Мейєлз.

- Я не сплю.

Він знову кладе їй руку на голову. Адона ледве стримується від бажання скинути її. Валхаст так завжди робив, а потім починався роздираючий біль.

Та Мейєлз - цілитель. Вона з важкістю це прийняла. Тому змушує себе терпіти його доторки. Зараз по запаленій свідомості розливається прохолода. Тимчасова заспокійлива міра, та вона рада і цьому. Коли дія цілющого ци-ліну закінчується, серце знову прискорюється, а кожна тінь рухається і грозиться стрибнути на неї з кожного кутка.

Адона вже не виходить зі свого павільйону. Не хоче бачити, як її стороняться. Вони всі вважають її чужою… Не дивно. Адже вона сама не пам’ятає жодного імені, жодного обличчя. Є лише знання, але без пам’яті вони пусті. Як і вона тепер.

Плаща та найле теж не чіпає. Руки, які колись торкалися її одягу, тепер понівечені. Тіло, що носило ці величні одежі, занадто кволе для них.

Та згодом вона усвідомлює найстрашніше. Зранене тіло - дрібниця. Сотня років катувань забрали інше. Її ци-лін. Те, що робило її повноцінною тьйох-ама, здатною до боротьби, до служіння Матері. Без нього вона - ніщо. Бита оболонка без змісту. Без спогадів. Лише припорошена пилом з відлуння болю та поглинаючої порожнечі.

Вона пам’ятає Сапсана. Він був її другом, рятівником. Але… деталі не існують. Поховані, стерті в прах.

Коли Мейєлз не бачив, Адона взяла ножа й порізала собі долоню. Її ци-лін протидії мав відгукнутися й не допустити пошкодження. Натомість - нічого. Частки свідомості, що колись загорялися при дії ци-ліну, тепер волають і викликають біль у кожній клітині тіла.

Ніхто не має знати про це. Тьйох-ама без сили невдовзі втратить і безсмертя. Вона не може померти на самоті. А саме це і станеться. Бо вже бачить власне відчуження в очах оточуючих. Навіть дівчинка, що приносить їй їжу, дивиться на неї з переляком.

Хіба що Мейєлз не тікає. Подеколи вона хоче подякувати, та не може видавити з себе жодного слова. Навіть звук власного голосу тепер здається чужим… Інколи вона боїться сказати зайве, щоб не відлякати і його. Та скоро все-таки звикає до товариства.

- Чи не хочете вийти на прогулянку? - питає Мейєлз, сідаючи на ліжко навпроти неї. - От-от почнеться дощ, всі сидітимуть у своїх павільйонах.

Він щодня це пропонує, хоч і знає відповідь. Адоні здається, що її губи розтягнулися в посмішці, та насправді обличчя лишається нерухоме.

- Так… Скажи, Мейєлзе… Ти гарний боєць?

- Ви хочете побитися зі мною?

- Я… дещо знайшла… буду вдячна, якщо допоможеш.

Адона дістає з-під ліжка довгий важкий згорток з темної шкіри. В ньому загорнуті три клинка - дві однакові криві шаблі та короткий двосічний меч без крестовини. Від руків’я основу леза оплітає срібна лоза, присипана дрібними нефритами.

- Зброя Сапсана, - каже Адона. - Я це знаю, але не пам’ятаю, як вона опинилася тут.

- Здається, я можу сказати. - Мейєлз говорить поволі, підбираючи слова: - Коли ви покидали Аматеріс востаннє, Сапсан лишався тут із хуншеєм, йому теж було зле… Він попросив у вас мечі потренуватися. І взяв цю зброю. Він колись дарував її вам. А зараз сказав, що без цих мечів ви не станете лізти в велику бійку, тому побережете себе… І вам достатньо простішої зброї. Ви вирушили на континент. Згодом і Сапсан поїхав, а мечі лишив тут.

Адона береться за руків’я короткого меча. “Шип”, рідкісна зброя навіть для тьйох-ама другого покоління. Вперше за тривалий час десь у глибині виникає тремтлива впевненість, наче тонкий стержень.

Меч заважкий і вона стискає руків’я сильніше. Серце знову б’ється швидше - уже не від страху.

- Ви були вправним бійцем, - нарешті каже Мейєлз. - Однією з найкращих. Швидкість, спритність, точність… Такі дрібні слова, щоб описати вашу майстерність.

- Я… я це знаю. Але…

- … не пам’ятаєте?

Вони зустрічаються поглядами. Адона бачить у ньому повну готовність допомогти, та не наважується просити про це. Навіть показати якимось чином, що їй потрібна допомога, що вона слабка. Він же може бути такий же, як і інші… Зараз поряд, а потім так само оминатиме. Бо не знатиме, як зцілити. Бо будь-який тьйох-ама, що вибивається з загального ладу - вигнанець. І юний Мейєлз не схоче замолоду псувати собі репутацію.

Та хоча би одне він зможе зараз зробити.

- Ходімо потренуємося.

Дощик легкий, та алеї між павільйонами пусті. Бруківка мокра, квіти й кущі хвилюються від дрібних крапель. Як тільки Адона опиняється під дощем, зупиняється і робить глибокий вдих.

Відчувати на собі прохолодні краплі, бачити небо - благословення Матері. Це дає дрібку крихкої надії. Мимоволі Адона сповнюється бажанням дивитися на небо постійно, завжди. Там є спокій. Є свобода від усього…

- Ходімо, - лунає поряд голос Мейєлза.

Тренувальні майданчики розкидані по всьому містечку тьйох-ама. Проте Мейєлз веде її подалі від павільйонів. Адона знову відчуває легкий приплив вдячності. Не хочеться зайве бачити когось і нагадувати собі про власну нікчемність.

За одним із павільйонів починається огорожена стежка до лісу. Під високими деревами сухо, пахне хвоєю. Цей запах нагадує Адоні про її втечу та останні миті з Сапсаном. Такий же ялівник. Тіні за стовбурами дерев. Одна з них змушує її зупинитися і в страхітливому очікуванні вдивлятися у простір.

- Ще далеко? - питає вона і її лед не верне від тремтіння у власному голосі.

- Ми прийшли, так.

Мейєлз виводить її на невеличку галявину, оточену кущами з білими квітами. Тут - старий майданчик, який вочевидь давно не використовували. Місцями заріс травою, дерев’яна огорожа от-от розвалиться. На одному з кілочків сидять троє білих ластівок. Вони ховали свої голівки під крильцями, та як тільки бачать наближення гостей, одразу дивляться на них.

Адоні стає спокійніше, як тільки темрява лісу розсіюється і над головою знову з’являється небо.

- Нас стає менше, - каже Мейєлз, - тож і цей майданчик у глушині вже не потрібен…

- Мені потрібен.

Де ж іще їй тренуватися, як не на всіма забутій галявині. Ця похила огорожа їй чудово пасує. Краще за вишукане синє найле з хутряним плащем.

Мейєлз узяв із собою власну зброю. Короткий меч із простим руків’ям і грубо вирізаною лозою на крестовині.

- Сам зробив, - каже хлопець із посмішкою, помічаючи погляд Адони. - Навчився ковальству у одного з майстрів на узбережжі. Вирішив, що треба бути корисним як тільки можливо.

- Непогано.

Їй все одно на його ковальські навички. Зброя є зброя.

Адона виймає з піхов свого меча з нефритами. Чудовий клинок, рідкісна робота коваля з південно-західних земель Дріади.

- То у нас все-таки є глядач? - раптом говорить Мейєлз, дивлячись Адоні за спину.

Вона різко повертається. Між кущами застиг величезний синій лис зі шрамом на морді.

- Він тут часто буває, - каже Мейєлз.

- Ось чому ти привів мене сюди…

Йому не вдається приховати легку посмішку.

- Можливо. Інколи хуншей сам обирає собі хазяїна. Якщо тьйох-ама сильний духом і войовничий - немає кращого супутника для обох.

- Ти ж знаєш, що це не про мене.

- Так, але… - Мейєлз розкручує свого меча в руці. - У вас ясна свідомість. Це найголовніше. Почнемо з розминки?

Вони починають ходити по колу. З кожним кроком Адона сповнюється невловимої рішучості. Тіло рухається несвідомо, неначе знає, як потрібно. Довгі роки тренувань і боїв все-таки лишили свій відбиток. Цього відняти не вдалося.

Нарешті Мейєлз робить перший косий удар. Адона блокує. Рука з мечем тремтить від болю і вона відступає.

Мейєлз дає їй мить на відновлення й знову атакує. Рука Адони сама тягнеться для удару у відповідь, але страх перед болем раптом стає сильніше - доводиться уникати атаки.

Краєм ока вона помічає, що хуншей зник.

От і правильно. Він би скоїв велику помилку, якби обрав її хазяїном.

Дощ посилюється. Земля під ногами стає важкою. Адона кілька разів послизається і це з кожним разом злить все більше. Нарешті гнів змушує її вдарити Мейєлза.

Це запалює в ній щось нове. Ні. Давно забуте. Бойовий інстинкт, бажання перемогти, вижити.

Адона не усвідомлює свої рухи - меч літає сам, рука неначе приросла до руків’я. Ноги роблять давно відточені кроки. Очі перехоплюють дії Мейєлза і частина свідомості веде тіло в потрібному напрямку.

Та все-таки мокра земля підводить і Адона падає в багнюку. Інстинктивно піднімається на коліна. Проте встати на ноги не вистачає сил. Щось примарне давить на голову, немов Валхаст от-от нависне над нею.

Він же так часто дивився на неї зверху вниз, коли вона стояла на колінах…

Рука сильніше стискає меча. Примара поступово розсіюється, лишаючи гнилий присмак у роті. Ноги тремтять, серце от-от вилетить.

Забагато напруги для першого разу… Та тіло пам’ятає. Отже, щось ще є. Є за що триматися.

- Як ви? - Мейєлз сідає в багнюку біля неї.

Адона піднімає на нього очі.

- Я знаю, що… мені тисяча чотириста років. І я… не відчуваю себе такою. Він стер усе. Випалив. Він знищив мене. Нічого не лишилося.

- У вас є це.

Мейєлз вказує на меча в її руці. Адона дивиться на лезо, бачить у віддзеркаленні свої очі. Звідти дивиться хтось інший - погляд важкий, твердий, наче тисячолітній камінь.

- Я заслабка.

- Так. Як і в перший день, коли ви взяли меча в Ла-де-Ріко в тринадцять років. Зізнаюся, я досі до кінця не розумію, що з вами. Але зараз ви билися так, як і колись… Наче й не було цих років, наче ви все це століття не випускали меча з рук. Раптом саме бій дасть вам сили? Може, ось тут і схований ваш новий шлях?

Він піднімає її меча за лезо. Адона не зводить очей з крапель дощу, що котяться по гострому металу.

Колись на ньому була кров Валхастових прибічників. Такі ж краплі - важкі, круглі, блискучі. Вони ж тремтіли і на лезах ножів, які вона витягла з тіла Сапсана…

Чому його кров, а не самого Нетлінного?

Саме цим мечем і треба проштрикнути серце ненавистного Валхаста.

Для неї вже закриті всі шляхи. Назад до рідної спільноти. До постійних завдань на континенті. Лише один вихід і його Адона бачить так само ясно, як і краплі на лезі. Єдина дорога в один кінець. Але втрачати вже нічого.

- Мейєлзе. Я маю зцілитися. Допоможи мені.

В цю мить щось вологе торкається її щоки. Адона повертає голову й бачить біля себе хуншея зі шрамом.