Сага Метаномоса 1. Триста ударів

Адона мала рацію — вони тут надовго.

Спочатку ледве знайшли коней. Виявилося, купити їх не так просто — треба мати місцеві документи. Для гостей Фйорекай діє мережа оренди коней — їх обов’язково треба міняти в кожному місті, де є пункт “Дороги без тривоги”. Інакше — розшукуватимуть служителі Ордена, а коли знайдуть — штраф і депортація. До “гостей” з ворожого континенту застосують щось більше.

— Хто це взагалі вигадав? — Адона нервово закидає на спину брунатного орендованого коня речмішки. — Могли просто купити.

Вона мимоволі дивиться на клеймо на стегні тварини — дві перехрещені стріли над силуетом підкови.

— Ми їдемо крізь пустелю, це доречно, — Мейєлз застрибує в сідло. — Хоч хтось не втомиться. Скажи, Творожок?

Йому дістався білий молодий кінь із чорним ромбом на лобі. Тварина швидко потоваришувала з тимчасовим власником.

— Тільки не звикай, — Адона теж опиняється на своєму коні. — Нам їх змінювати через дві доби.

Швидко Еленор лишається позаду й мандрівники опиняються посеред пустих степів. Десь удалині видніються дерева, на небі — жодної хмаринки. Хоча сонце зійшло годину тому, промені вже припікають. Адона завчасно знімає верхнього плаща, лишаючись у тонкому нижньому та легкій сорочці. Одежину обмотує на голові.

З самого початку коням задають помірну швидкість — щоб не вбити тварин у спеку без води. Дорогою зустрічаються інші вершники, диліжанси й вози, повні краму.

— Цікаві ці армаери, — говорить Мейєлз, коли їх минає черговий віз. — Їхні принци воюють, напруга в країні, а вози повні багатств.

— Ми їдемо лише пів дня. Зачекай.

Інколи вони ночували обабіч під кущами — теплі ночі дозволили не турбуватися, інколи — у пунктах обміну коней. То були не міста, як чекала Адона в надії на м’яку постіль, а дрібні хутори. Купка будинків і переповнені постоялі двори. Ніхто не прагнув виділяти додаткові ліжка для двох підозрілих іноземців на орендованих конях. Тому єдине м’яке місце, на яке змогли розраховувати Адона з Мейєлзом — солома в кутку.

Не дивлячись на це, хлопчина зберігав оптимізм. Що його дійсно засмутило — прощання з Творожком. Потім — із Мушкою, чорною молодою кобилою. І нарешті — з плямисто-рудим Промінцем.

На останній зміні їм дали нових коней — із сірою шерстю, м’язистими худими ногами й напрочуд спокійним норовом. Стало зрозуміло, що ці тварини бачили і пустелі, і сніги. Отже, наступний хутір буде нескоро.

З цього часу степ плавно перетік у пустелю. Рослини порідшали, натомість сіру землю вкрили тріщини.

— А пам’ятаєш, як ми бігали Кассамороном і шукали Сіроборода? — говорить Адона, коли останній хутір зникає за рівним неживим горизонтом. — Ото були часи.

Кілька днів у пустелі перетворилися на одну суцільну тяганину з безкінечних порожніх просторів і пекучих променів. Мейєлз скинув камзола, а сорочку пов’язав на голові.

— Ще згоріти не вистачало… — Адона мимоволі кидає погляд на його худорляву м’язисту статуру й раптом зупиняє коня: — Це що таке в тебе?!

Її погляд прикутий до трьох чорних смуг на лівій лопатці Мейєлза. Неначе якийсь звір лишив слід пазурями.

Мейєлз лише ледь посміхається, даючи зрозуміти, що сказати йому нічого. Адона вже не хоче питати. Тепер ясно, чому він вирушив із нею.

Навряд хлопець був у полоні. Валхаст лишав такі сліди багатьом, хто мав хоробрість вийти проти нього в двобої й пропустив удар.

Чи болять його шрами, як і її? Чи бачить він ті ж сни, що і вона?

Ще один, кого боротьба з Валхастом прив’язала до неї. Можливо, вона втратить і його. Або він її.

В цій боротьбі поки немає переможців. Є лише вона — Адона, порізана темрявою з ніг до голови. Далекий Аматеріс вже програв — це лише питання часу.

Коли Сапсан був живий — чи знав він, що теж програє? Чи очікував на це? Чи вірив він у перемогу? В Аматеріс?

Він вірив лише в неї — це те, що Адона пам’ятає. Ніколи не сумнівався. Сапсан покладався на її хоробрість, упертість, інколи — м’якість і чуйність, якої так потребував.

Як же вона забула за це? Невже їхнє минуле настільки незначне, що Валхаст зміг стерти його з пам’яті?

Навіть якщо стер…

“Коли темно — запали ліхтаря”.

Вона здатна запалити цей вогонь знову. Зробити нову себе на цій порожнечі.

— Мейєлзе?

Хлопець повертається до неї в очікуванні питань про шрами. Та Адона нарешті не хоче питати про це. Руки не тягнуться до копання в багні, як це було останні місяці.

— Дякую, що ти тут зі мною.

— Я аж забув, як мене звати, — він не стримує посмішки. — Просто почути таке від вас — це…

— І більше не почуєш!

Та все-таки Адона теж не стримує посмішки. Мейєлз звик ставитися до неї як до головної. Та варто рахуватися з ним — бо тут вони рівні.

І неважливо, чи пожартував він, чи ні. Головне — ці слова принесли полегшення саме їй.

З усіх боків оточила не менш тепла, але чужа енергія Саннатара. Адоні здавалося, що варто їй хоча би спробувати задіяти ци-лін — і все навколо задзвенить; забринить, наче павутинка, сповіщаючи про чужинців.

В старих передчуттях вона інколи поглядала на свої шрами. Раптом слід Валхаста не допоможе їй сховатися посеред цього величезного континенту?

Та дні йшли — і шрами не відгукувалися, а темрява всередині немов притихла. Лише в снах її кат ще нагадував про себе. Проте сни лишалися снами. Після пробудження голос Валхаста вже не лунав у свідомості Адони годинами.

Інколи мандрівники зустрічали інших подорожуючих. Армаери цілими родинами їхали на південь — діти закутані в тканину від сонця, втомлені коні, повні краму вози.

Раз вони натрапили на тіло обабіч дороги. Знесилений чоловік здався мертвим — він не рухався, а пил і пісок вже ледь присипали його.

— Варто допомогти, — Мейєлз зупиняє коня.

Раніше Адона допомогла би — присипати тіло ще більше. Та цього разу вона глянула на Мейєлза й уперше за довгий час не змогла відмовити.

Врешті-решт хлопець відтягує чоловіка під сухі залишки куща недалеко від шляху, поїть водою й лишає свою флягу. Навіть на це Адона нічого не сказала — дивлячись на рішучість Мейєлза, їй вперше захотілося пустити все на самоплив.

Та навіть його бажання бути всюди корисним згодом здалося безсилим.

За кілька днів подорожі пустелею вони нарешті дістаються до перших ознак життя. Того, що колись таким було.

Схоже, колись це було велике придорожнє поселення. Обгорілі огризки стін оточили Адону та Мейєлза — примарні будівлі, які досі пам’ятають голоси, а тепер назавжди залишаться німими й страшними.

Адона не пам’ятала такого на Дріаді. Навіть у найстрашнішому будинку лунали голоси. Чи то крики, чи стогони, хрипіння, плач або сміх. Зате це було якесь життя. Тут немає нічого. Навіть вітер покинув цю місцину, неначе теж згорів.

Вони прямують дорогою крізь згарище. В повітрі ще витає запах попілу, згорілого м’яса. Деінде видніються цівки диму.

— День чи два тому, — Адона блідне.

Подекуди трапляются маленькі горбки, присипані попелом, мов тут уже когось поховали. Лише коли кінь Мейєлза перечіпляється, лунає хрускіт і круглий чорний предмет котиться вперед.

— Це… голова?!

Вони озираються. Горбків занадто багато. Це лише на головній вулиці. Люди намагалися втекти, але не встигли — вогонь їх наздогнав. Впав на голову й миттю знищив. Шансів не було ні в кого.

Далі йдуть мовчки. Мейєлз обводить поглядом кожну руїну й дихає ротом. Коні переступають спокійно, наче їх ніщо не турбує.

— Це так тут проходять повстання, — Адона бездумно розглядає залишки почорнілих стін. — Валхаст був би в шоці від подібної розтрати ресурсу. Армаери створюють вогонь і самі ж у ньому горять.

— А якщо тут лежить Нереїда?

— Ні. Не лежить.

Та тепер вона замислюється. Чи не витратять вони час дарма? Раптом маленьке тіло Нереїди теж спалене до кісток і зараз лежить серед цих руїн? Або в іншому місті? Від цієї думки Адоні стало ще гірше, ніж від запаху жареної людської плоті.

Мейєлз злазить з коня. Підходить до найближчого горбка, перевертає. Знизу тіло частково ціле — то була жінка. Поряд із нею — два маленьких, наче моторошні зародки.

Хлопця привертає увагу клаптик паперу, що стирчить із одягу мертвої. То виявляється майже згорілий лист.

— “...я заберу тебе і дітей, ми поїдемо в Емір. І на Фуаріс, як ти й мріяла…”

— Мейєлзе....

— “... твій коханий Лотар”, — хлопець акуратно складає листа й ховає до кишені штанів. — Треба ж… Ми хотіли припинити свою війну, а тепер і не знаєш — може, цю теж треба припинити?

— Ти хочеш з’ясувати це прямо тут? Рушаймо.

Нарешті вони виходять з міста. Адона озирається — руїни стоять посеред рівного чорного кола. Поселення знищили прицільним ударом полум’я.

Все тут ускладнює місію. Пригоди на Кассамороні та Сутіні тепер здаються вихідною прогулянкою.

Звісно, були надії — швидко зайшли на Меліару, забрали Нереїду, вирушили додому. Та тепер… Дитина дійсно може бути мертвою. Адона й Мейєлз теж вірогідно поповнять ряди покійників, якщо якийсь божевільний вдарить вогнем з неба й перетворить їх на дві обгорілі колоди.

Страшне місце. Не дивно, що Сіробород хоче собі халупу саме на Серенію. Єдиний спокійний континент.

Знайти маля, повернутися додому. Адона подумки повторює ці слова, наче молитву до Аматери. Марна трата енергії. Мати вже не чує.