Сага Метаномоса 1. Триста ударів

- Ми не такі… - Адона не чує себе від втоми. - Ми не такі як Валхаст, я клянуся! Життям цієї дитини! Своїм життям!

Вона намагається піднятися на ноги, та ті її не слухають. На додачу спину знову пронизує біль.

Лишається чекати, доки мовчазні хардони вирішать. Що? Вбити їх чи відпустити?

Знову хардони, знову… Адона почувається паразитом у їхньому світі з власними законами. Вкотре їй хочеться провалитися крізь землю.

Нехай горить клятий світ! Все одно з цим плем’ям вони не домовляться.

- Пані Адоно, Сіробород у них, - шепоче Мейєлз. - Давайте… я погрожуватиму життям дитини…

- Не смій! - вона різко повертається до нього.

Та іншого плану немає. Ймовірно, хардони бачили все від початку до кінця. Вони планували напад на вороже плем’я, але горгульї випередили?

Ці велетні загорнуті у пісочно-бурі плащі. Не дивно, що вони з Мейєлзом не помітили їх серед дюн…

Невідомо, які слова треба сказати, щоб переконати цих хардонів. Адона майже впевнена - навіть найсильніший її крик зникне у цих пісках. І якщо їх обох вб’ють, ніхто не шукатиме і не знайде. Хіба ж хтось помітить зайву кров на кривавій землі?

Вперед виходить один із хардонів - у плямистій шкурі поверх плаща та з довгою чорною бородою.

- Ви врятували дитя ворожого племені. Це - кров ас-хардоніс. Вона не належить вам.

Інший велетень іде до них. Адона стискає зброю в руці, спостерігаючи за кожним його кроком. Піски тремтять від важкої ходи хардона - достатньо пришвидшитися і він зможе розтоптати їх обох.

Та велетень лише забирає з рук Мейєлза дитину. Потім прикладає вільну руку до рота й свистить.

Дюни тремтять ще сильніше, доносяться звуки важких ударів. Нарешті з-за пагорба вибігає така ж верхова тварина, як були у племені Фассарії. Хардон швидким рухом опиняється в сідлі. Мить дрижання землі - і він зникає серед пісків.

- Тепер ви, - бородатий підходить до Адони. - Що цього разу привело безсмертних Дріади? Хіба мало ви забрали в нас?

На диво плавним рухом він виймає тесака.

- Ми не від Валхаста, - повторює Адона, не випускаючи “Шип”. - Ми шукаємо капітана Сіроборода. Лише за цим прибули сюди!

- Чудова історія, - говорить хардон. Людський череп на його голові безмовно сміється. - Одні наші вороги шукають інших наших ворогів. Щоби знову грабувати цю стражденну землю? Йдіть звідси, чужинці. Ми не вб’ємо вас. Ви врятували дитя нашої крові. Життя за життя.

- То віддайте Сіроборода в обмін на дитину! - Адона нарешті підводиться. - Бо моє життя нічого не варте.

Обличчя хардона кам’яніє.

- Пані Адоно, знайдемо інший шлях…

- Якщо твоє життя нічого не варте, як щодо життя твого друга?

Червоні очі дивляться на Мейєлза. Адона шкірою відчуває страх хлопця. Якби ж вона теж могла так боятися. Може і не втрапили би в таку халепу.

Доведеться ризикнути. Вона знає - Мейєлз пробачить.

- Без капітана ми не підемо. Як вбили ваших ворогів, так вб’ємо і вас.

Мейєлз нервово видихає.

Велетень криво всміхається. Це не ті хардони, які захоплюють людей у рабство на узбережжі. Ні, ці тримаються спокійно, вільно - і гідно. Справжні діти Кассаморона.

- Цей чоловік роками крав Кров Землі. Він має понести покарання.

Його страшна шипляча вимова нагадує про пустельні завірюхи, що знищують чужинців і за лічені миті обпікають легені розпаленим піском.

— Там, куди він нас повезе, йому теж прийдеться нелегко! — Адона підвищує голос, та їй здається, що вони все одно не чують. — Віддайте — й ми підемо з миром.

— Багато слів, — зліва підходить інший хардон, його обличчя повністю закрите маскою-черепом.

Він дістає щось схоже на короткий спис і водночас шаблюку на древку.

— Фіразе, не смій!

Проте велетень кидає щось своєю свистячою мовою та йде на Адону, заносячи зброю для удару. Не дивлячись на розміри, він рухається різко, швидко. Лезо несподівано пролітає перед очима Адони. Вона веде “Шипа” - єдине, що в цю мить взагалі існує.

Швидкий крок, прослизнути під падаючим лезом, тягучий удар, розворот. Фіраз падає з підрізаним стегном. Кров б’є фонтаном. Хтось збоку знову кидається на Адону, та вона вибиває лезом зброю нападника, ударом по коліну звалює на землю й приставляє кинжала до бородатої горлянки.

Хардони застигають. Їхні очі бігають то на пораненого велетня, то на Адону.

— Зараз він стече кров’ю! Складіть зброю — і ми його зцілимо!

Хардони кидають тесаки й сокири на пісок. Адона киває зблідлому Мейєлзу. Той одразу схиляється над пораненим. Навколо розливається легке блакитне сяйво. Всі хардони як один зачаровано витріщаються на це видиво.

Якщо вони забрали дитя ворожого племені, це означає лише одне - хардони хапаються за своїх людей як за другий скарб у світі. Тож тепер, доки Адона тримає лезо біля шиї одного з них, інші не рипнуться.

Мейєлз завершує справу. Фіраз підводиться.

— Дужа дівка. Я би тебе забрав.

— Ні, замала, — каже хтось. — Тобі замала.

— Заберемо її! — вигукує третій. — Джанар Ас-Садхі якраз любитель чужинок.

Адона робить крок назад, тягнучи за собою хардона. Це вдається нелегко — доводиться стояти навшпиньках. Вона зустрічається поглядом із Мейєлзом — той повільно кладе руку на кинджал на поясі.

Якщо ці люті пустельники до неї доторкнуться, пошкодують!.. Але їх значно більше. Своїми розмірами вони нагадують рухомі гори, що ростуть прямо з піску.

І пістоль загубила десь під скелями…

— Ще крок! — вона притискає меча до шиї хардона, той закляк наче камінь. — Ми тут не для смертей! Віддайте нам полоненого — і розійдемося!

— Дівчинко, та ти сама зараз станеш полоненою, — вишкірився Фіраз.

Мимоволі Адона згадує Хаффола та його корисне вміння кидатися вогняними кулями. Зараз він би став у нагоді.

— Навіщо безсмертним з Дріади якийсь злодій? — лунає старечий голос.

Напруга різко спадає. Хардони розступаються й виходить поважний старий — довга борода, переплетена нитками й намистинами, шолом-череп із закрученими рогами.

Адона не випускає меча.

— Ця людина потрібна нашому континенту! Без нього ми не впораємося.

— Контрабандист?

Старий повертається до інших, говорить щось свистячою мовою й усі вибухають реготом.

— До чого ж докотилися славетні безсмертні, що потребують допомоги від таких жалюгідних… Фіразе, сховай зброю. І ви всі! Бачите, вони не зі злими намірами. Вони просто дурні.

Хардони знову регочуть. Навіть той, якого тримає Адона, розм’якає. Вона опускає меча.

Старий підходить до Адони. Лише тепер вона бачить, що його очі покриті молочною пеленою. Навіть згорблений стариган вищий за неї щонайменше в півтора рази.

— Як тебе звуть, дитино?

Смертні ще ніколи не зверталися так до неї.

— Адона. І Мейєлз. Він може зцілити вас, повернути…

— Гадаєте, я немічний, бо не бачу? — старий усміхається. — Та сила не лише в очах. Інакше ви би захопили всі світи й океани. Я сліпий, а допомоги просите ви. То хто тут немічний?

— Я лише пропоную в обмін…

— Поки ви нічого не можете дати в обмін. Зависока ціна. Ви віддали те, що і так належить нам. Поговоримо про це.

Він повертається до інших хардонів, як наче бачить їх.

— Сьогодні ми більше не проллємо крові в бою. Ви ж, Адона та Мейєлз, сідайте до вогню та переломимо хліб.

Хардони ховають сокири. Хоч напруга спала, Адона з Мейєлзом не припиняють обмінюватися настороженими поглядами. Хлопець тримає руку за спиною ближче до зброї.

За кілька дюн звідси хардони розкинули тимчасовий табір. Як і плем’я Фассарії, ці також поставили намети з грубих сірих шкур, а неподалік, наче кам’яні валуни, сплять верхові тварини. Здалека помітні відблиски вогнищ на їхніх збруях.

Тут хардонів кілька десятків. Всі озброєні тесаками, шаблями з довгими руків’ями та сокирами. Ймовірно, готувалися до зіткнення з ворожим племенем.

На прибульців ніхто не звертає уваги. Хардони по кілька осіб розсілися біля багать і тепер готують їжу в величезних казанах, куди би з легкістю вмістилося людське тіло.

Сліпий вождь сідає біля одного з вогнищ. Тьйох-ама також займають місця біля нього.

- Вмийте руки, - крекоче один із хардонів, кидаючи флягу.

Кров на руках Адони та Мейєлза уже починає засихати, тож відмити її стає важче. Залишки лишаються на одязі - завтра вони дряпатимуть шкіру і запахом нагадуватимуть про сьогоднішній день.

Адона вмиває руки, та залишки крові застрягають у чорних шрамах-борознах. Пальці мимоволі чухають їх, щоб видряпати чужі рештки з себе, проте спричиняють лише біль.

М’яка долоня Мейєлза опиняється на її шрамах. Хлопець мовчить, та Адона розуміє без слів і заспокоюється.

Хтось протягує їм сухих коржів. Мейєлз чекає, доки Адона пережує. Якщо її отруять, він встигне врятувати. Та це виявляється звичайний хрусткий корж із присмаком смаженого насіння.

На перший погляд від напруги не лишається сліду. Фіраз неначе забуває, що Адона ледь не вбила його хвилину тому, й жваво припадає до великої фляги. Та більшість все одно не зводять поглядів із чужинців. Тьйох-ама розуміють — цей спокій лише вуаль. За нею ховається готовність кинутися на них і відірвати “гостям” кінцівки. На мить рішучість полишає її й уступає місце страху, що рветься зсередини. Та водночас всі її клітини загоряються бажанням вибратися звідси живою.

Ці не братимуть їх у полон і не триматимуть за рабів. Ні, вони просто вб’ють. Одразу, не питаючи. Вони би так і зробили б, якби не сліпий вождь.

— Ви добре говорите загальною мовою, — каже Адона до старого.

— Звісно ж. Як джанар я маю говорити всіма мовами. Щоб знати, про що говорять вороги. Те ж саме і наші племена. Справжні ас-хардоніс. А не ті зрадники, які плюндрують нашу землю.

— Звідки ви знаєте, що ми з Дріади?

— Та вже бували тут. Такі ж як ви. Косоокі, пихаті, хоч і дрібні як цуцики. Багато й часто. Ємазе! А ну покажи.

Один із хардонів приносить списа із черепом на держаку. Нижньої щелепи немає, а з верхньої стирчать два довгих ікла.

— Впізнаєте? — старий хихоче. — Ледоран Шаблезубий. І шкура м’яка на ньому виростала… Тільки не встигли зняти — перетворився назад.

— Він зник сто десять років тому! — охає Мейєлз.

— І це не перший не останній. Приходять, вимагають Кров Землі. Камені з божою силою… Домовляються з нашими ворогами. Та хто би не був — безсмертний, мисливець, грабіжник або ці кляті диваки з-за океанів — пустелі великі. Там списів на всіх вистачить. Наша земля любить свіжу кров.

Адона здригається від копошіння під шкірою. Пальці мимоволі починають чухати шрами на ногах і шиї. Все-таки зараза в ній поширилася і сюди. Валхаст не знає меж. Вона сама стала ще однією чорною ниткою, що протягнулася до Кассаморона.

— Ви ж кажете, що не такі, — веде далі старий. — Я спочатку так і подумав. Врятувати дитину… Ваші меррагос навпаки вбили би. Але ви… І тут заявляєте, що вам потрібен контрабандист. Наш ворог. Ви не хочете його вбити, ви потребуєте його допомоги. Навіть це — питання нашої честі. За законом Кассаморона він має постати перед судом долини Ас-Массар і отримати найжорстокіше покарання за розкрадання Крові Землі. Ми полювали на нього кілька років. Що ви дасте нам за нього? Яка плата варта нашої честі?

Хардони навколо вогнища перестають жувати. Всі як один дивляться на Адону. Необережне слово — і проллється кров. Їх обох тут поховають. Або зварять у казані.

— Не можу навіть уявити…

Задоволені її відповіддю хардони повертаються до вечірньої трапези. Старий посміхається в бороду.

— Ви з Аматерісу, так? З місця, де лунає слово вашого Творця? Які би часи зараз не були на вашому континенті, ця зараза пройде. Як ніч і піщані бурі. Як проходить життя, так мине і хвороба континенту. Але ж… кожному зараженому потрібні ліки. Нам потрібні захист і відродження землі. Вам — оцей злодій.

З одного з наметів виводять зв’язаного чоловіка. Лисий, обрубана сіра борода, брудний грубий камзол. Йому закрили рота шматком шкури. Через синці й кірки засохлої крові не зрозуміло, скільки йому років.

То це і є Сіробород?

Адона вже передчуває, чого захоче старий велетень. І вони не зможуть це дати. Принаймні, не сьогодні. Чи погодяться хардони на довготривалий обмін і обіцянки?..

— Ми віддамо його.

— Вождю, та як це?! — від реву хардонів Адона здригається.

— Допомогти Аматерісу — допомогти Кассаморону! — відрізає старий і ті поважно схиляють голови. — Цей непотріб — ніщо, коли мова йде про відродження нашої землі. І хай ми цього вже не побачимо, та нащадки наші пам’ятатимуть сьогоднішню ніч! Вони згадуватимуть той день, коли безсмертні з Аматерісу прийшли на цю стражденну землю й зцілили її, загоїли криваві рани й вигнали всіх, хто рве Кассаморон на частини.

В іншій ситуації Адона би заперечила. В неї немає повноважень приймати такі серйозні рішення. Особливо зараз, коли вона вважається втікачкою та зрадницею Аматерісу. Те ж саме, судячи з його округлених очей, думає і Мейєлз.

Вперше за довгий час вона усвідомлює: її нарешті прирівнюють до богів. Як було колись. Її власні травми ніщо проти того, кого в ній бачать прості смертні. Це вище за будь-який біль. І жоден шрам не заперечить її походження.

— Згода, — Адона ніби чує себе збоку, вражена власним нахабством. — Аматеріс прийде на допомогу. Ми позбудемося Валхаста і він більше не грабуватиме вас. Для цього нам і потрібен Сіробород.

На підтвердження цього зв’язаний капітан мугикає й щосили киває. Найближчий хардон легенько б’є його в обличчя. Але від удару Сіробород мішком завалюється на пісок.

— Бачте, він згоден…

— У нього ніхто не питає, — відрізає вождь. — Та й ви не думайте, що за словами стане діло.

Він виймає з рукава короткого ножа. Лезо при світлі багаття ледве сяє багряним теплом.

— Ми, ас-хардоніс, довіряємо присягам на крові. Ця земля досі кровоточить і якщо ми проливаємо свою — вона вдячна нам. Ваша кров ще цінніша. Меррагос. Близькі до богів. Клятви з ваших вуст лунають як пророчі тексти.

Старий швидким ударом розрізає свою долоню й протягує її Адоні. Вона витягає свого кинжала. Раптом Мейєлз відбирає його й ріже долоню собі.

— Їй не можна, вона хворіє, — каже він і щосили тисне закривавлену руку вождя.

Від стискання краплі крові падають на пісок. Після розмикання рук вождь притискає закривавлену долоню до піску. Мейєлз робить те саме.

Хардони трясуть списами з черепами й ті стукотять, мов дерев’яні тарілки. Хтось дістає мініатюрного барабана — лунає помірний ритм, від якого усі розхитуються, наче від вітру.

— Земля прийняла вашу присягу, — вождь усміхається. - Як ви порушите її, Кассаморон не змовчить.

На очах у враженої Адони він бере палаючу палицю з багаття і стискає її порізаною рукою. Шипіння, запах паленої плоті…

Мейєлз тим часом зцілює свій поріз і вертається на місце біля Адони, наче нічого й не було.

Та як би їй не хотілося облишити це питання, жінка не стримується:

— Пане вождю, дозволите питання? Ви так легко вірите, що ми допоможемо… Хоча наші земляки нищать ваш народ і крадуть каміння. То чому?

Хтось подає вождю цупке плетене простирадло. Старий щільно кутається в нього, хоча біля вогню достатньо тепло. Барабанний стукіт стихає і тепер лунає немов здалека.

— Останніми століттями безсмертні з Дріади приносять на Кассаморон печалі й смерть. Ваш континент гниє і, як яблуко в кошику, заражає й нас. Та один із безсмертних — найперший із вас, хто ступив на Землі Туги — приніс благословення. Лише завдяки йому ми знаємо, що не всі безсмертні погані. Легенда про нього досі на наших вустах. Лише завдяки йому я згодився послухати вас. І тому вірю — ви не відступите від даного слова.

Один із хардонів нахиляється до Фіраза й щось шепоче. Той киває у бік вождя.

— Саме так, — вождь посміхається. — Час старих історій біля вогнища. Сьогодні нас послухають зірки, полум’я і чужинці з інших земель… Відомо, що в дні, коли наш Творець Майєртас ходив цією землею і під його ногами зеленіли трави й розпускалися квіти, сюди прибули два божества. Вони прагнули таємно побратися, стати чоловіком і жінкою, увіковічнити свою любов, як це роблять смертні. Але різними були ці божества. Він — темрява, знищення, хаос. Вона — світло, життя, мир. У мить злиття їхні енергії зіштовхнулися. Сталася катастрофа, яка викликала цілі шквали полум’я, бурі, вітрів — найстрашніших лих! Вогонь поглинув більшу частину континенту, він умить знищив усе, спалив навіть землю й нашого Творця. Бог наш Майєртас розлетівся на мільйони часток. Ми й досі знаходимо його силу. Між каменями скель, у глибині під горами, в лісах на півночі. Магурі тепер - наші боги. Сила Творця навіть отут.

Вождь піднімає іншу руку та показує перстень на середньому пальці. В грубому металевому ободі закований жовтий камінь - всередині пульсує яскрава іскорка.

- Полум’я хаосу стихло, проте не згасло. Воно дихало, рухалося, мислило. Страшне нове божество, породжене вогнем і пристрастю чужинців. Ветахторн. Так ми його звемо. “Вічна заборона”.

Найперша хвиля вогню згасла і явила світові Кров Землі. Та Ветахторн не заспокоївся. Він завивав і від цього дрижала скалічена земля. Ми ходили по згарищах — а наче ступали на свіжі рани. Ветахторн осів на півдні. Чуже нам і всьому світу. Воно не говорить до нас, не жалкує і не спить. У його землях полум’я сягало до небес і все навколо тут було червоно-жовтим. З наближенням до нього кожен перетворювався на попіл. На інших територіях згодом з’являлися мешканці, нове життя… Та край континенту такі і лишався недосяжним. Хіба що деякі сильні магурі могли заспокоїти його. Але й ми не могли закликати до них вічно.

Одного разу тут з’явився чужинець. Безсмертний із Дріади. Він один пішов до чудовиська й заспокоїв його. Незгасиме полум’я стихло, земля стала вільна від вогню. А чудовисько перетворилося на озерце. Ми досі не ходимо там. Але здалека бачимо, як рухається простір у тих землях і як палає повітря від його дихання.

Адона з Мейлзом перезираються.

— Звідки відомо, що то був безсмертний?

— Пишуть так, — незрячі очі вождя дивляться крізь Адону. — У вас якось інакше передають легенди? То тепер Елмарове пустище… Полум’я горіло там найдовше і оголило стільки Крові Землі, що не злічити.

— Елмарове?

— Його звали Елмар. Елмар Променистий з Дріади. Так він назвав себе.

Адона з Мейєлзом знову обмінюються поглядами. Жодного разу на Аматерісі та Дріаді не лунало це ім’я. Судячи з його здібностей, він мав належати до другого, а то й першого покоління тьйох-ама. Проте останнє виключається — до нього входили лише шестеро безсмертних і імені Елмара серед них не було.

— Це все нісенітниця, — каже Адона. — Пішов дощ і полум’я згасло, закрутився дим, виникла веселка і ця картина так вразила, що туземці й вигадали гарну казку.

Від такого нахабства вождь не знаходить слів у відповідь.

— Невігластво — характерно для вашого порідку, — скрипить він. — Ніяк не збагнете, що воно зведе вас у могилу. А Елмар Променистий знав, що робить і навіщо. Інколи він буває тут. У часи скрути приходить на поміч кланам ас-хардоніс, заспокоює чудовисько й зникає. Хтось сильніший навіть за богів, що породили цей хаос. У нас його дуже шанують.

Старий на мить замовкає. Адоні здається, що його очі все-таки бачать вогонь на багатті.

- Ця земля породила багато дітей. Ас-хардоніс - і навіть серед нас є зрадники. І ті, хто називають себе дітьми Кассаморона, хоч кинули його під час катастрофи… Один пісок у цих м’язах, одне повітря в легенях, одна Кров Землі на всіх. Хтось її поважає, хтось продає по всьому світу.

Я чув, як ти врятувала дитя. Тепер чую твій смуток і тіні за твоєю спиною. Чую стукотіння твого серця. Ти борешся за щось важливіше. Нехай же твій Творець оберігає тебе.

- Мій Творець уже давно не чує молитв…

- Неправда. Ти сама - з Творців, ти знаєш це. Згадай. Ти здатна створювати світи. А якщо ти Творець - сама себе й поведеш.

Слова старого крають щось усередині. Неначе камінь у свідомості Адони нарешті дає тріщину.

Очам стає гаряче. Адона швидко витирає їх рукавом.

— Завтра зранку, — каже старий тихіше, — вирушаєте до узбережжя. Мої воїни проведуть вас. І не з’являйтеся тут, доки не станете готові.

Як тільки починає світати, табір хардонів прокидається. Двоє з них піднімають зв’язаного Сіроборода та садять на тварину-гору. Адоні та Мейєлзу також дають одного.

Прощання з вождем проходить коротко. Тож коли вони нарешті відходять від табору, Адона все ще не може повірити, що все завершилося.

Мейєлз виглядає втомленим. Та попри це він продовжує писати у своєму щоденнику, намагаючись утриматися на спині тварини.

- Скоро відпочинемо, - каже Адона, не вірячи власним словам.

- Саме так, - Мейєлз не відволікається від писанини.

- Мейєлзе.

Її не полишають слова вождя, які той сказав на прощання. Хлопець не чув, бо той прошепотів їй на вухо: “Земля наша забирає зрадників”.

Мейєлз приніс криваву клятву замість неї. Пролив кров тьйох-ама - Творців Дріади - заради контрабандиста. Заради неї. Хіба ж вона варта цього?

Ця земля, яка б’ється в агонії тисячоліттями, просякнута кров’ю мільйонів життів, дійсно має свідомість. Адона відчуває це кожною клітиною.

Вона гадала, тут немає життя? Ні, воно є - у піщинках, в глибині під скелями та лісах на півночі. Магурі, залишки Майєртаса. Сам Творець Кассаморона прийняв Мейєлзову клятву.

Навіщо він так вчинив? Певно, і досі не розуміє, що скоїв. Інакше не сидів би так спокійно.

Та все-таки Адоні відлягає від серця, коли Мейєлз задумливо дивиться на рожевий шрам на долоні. Все-таки його це теж турбує.

— Цікаво, чи це та петля, в яку ми не мали лізти… — бурмоче хлопець.

— Так. Якщо ми порушимо обіцянку, земля Кассаморона забере тебе повністю. Нащо було лізти в це?!

- Пані Адоно, в цій мандрівці ваше життя важливіше за моє. Тільки якщо мене не стане, обіцяйте все закарбувати для нащадків…

Мейєлз махає багатостраждальним записником.

- Ще цього мені не вистачало… Сам усе запишеш! Якщо ти збираєшся померти раніше за мене, я тебе приб’ю.

Тільки-но почали рухатися до західного узбережжя, а вона вже втомилася. Від тривоги за хлопця скоро й спати перестане…

- І досить уже ризикувати життям заради мене, - додає Адона. - Все-таки… якби не ти, ми би не визволили Сіроборода. Тому… не вмирай так швидко, добре? Ти мені потрібен.

Юнацьке обличчя Мейєлза, покрите пилом, розтягується у посмішці.

- Слухаюся, пані!

***

Ще одна перешкода позаду. Ще на крок ближче до мети. Зараз, дивлячись на стрімкі потоки води, що оминають корабель, Адона впевнена — вони знайдуть Нереїду.

У відповідь на цю думку всередині відгукується тяжке відчуття. Голочки темряви не дають забути про болючий зв’язок із Дріадою й сотню років у полоні. Води линуть повз, вітер наповнює вітрила — все схоже на дуже реальний сон, який вона бачить чужими очима.

Спогади про Кассаморон нарешті наповнюють порожнечу всередині. Повні страху і водночас - її власної сили. Того, чого їй бракувало роками в темниці.

Адона мимоволі повертає голову. Брудна пелена на горизонті поступово віддаляється, забираючи за собою і Кривавий континент. Щось щемить всередині. Чи матиме вона таку ж силу на Сутіні? А що чекає на Меліарі?

Та відповіді ще так далеко. Попереду - місяці в дорозі, повні нудьги та поновлення нічних кошмарів. У голові знову лунає цокання. Адона з подивом помічає, що зараз послухала би шум брудного порту й клекіт Фассарії замість цього примарного “цок-цок”.

Лише коли Кассаморон зникає за горизонтом, до Адони на ніс підходить Мейєлз.

— Отже, Елмар Променистий? — говорить вона, вже не повертаючи голови. — Безсмертні всюди стають легендами.

— Хто б це міг бути?

— Хто знає. Якщо ми досі про нього не чули, він певно мертвий.

— Або змінив ім’я…

— Або це дурні казки.

Мейєлз підіймає брови.

— Ви врятувалися від Валхаста, Нереїда переродилася, ми врятували дитину, витягли цього Сіроборода з рук хардонів — найкровожерливішого племені Архіпелагу! І досі не вірите в казки?

— Я повірю в існування цього Елмара лише коли побачу на власні очі, — відрізає вона. — Звісно, він був би корисний. Та як на мене, це все дурня.

- Вони говорили з нами лише через нього…

- Або через легенди про нього. Це різні речі.

Юному Мейєлзові цікаво віднайти усіх загублених тьйох-ама. Ще на Аматерісі він рвався на пошуки. Сам розповідав їй. Одного разу навіть утік човном, аби на Дріаді приєднатися до загону Сапсана. Та хлопця впіймали й повернули назад. Які би бажання він не мав, його дар цілителя диктував його долю.

Тепер хлопець майже вільний. Якби не Адона, він би побіг на пошуки і Елмара Променистого, і божественних магурі, і самої Порожнечі.

— До речі, маю новину.

— Ми тільки-но відчалили. До тебе голуб прилетів?

— Сіробород розповів. Я чого й підійшов… Нас на Меліарі чекає ще один тьйох-ама. Це Ері Лоріан.

Вона різко повертається до Мейєлза. Її очі стають майже чорними.

— Ти що верзеш? Ері Лоріан?

Той киває.

— Ері Лоріан — у минулому найсильніший цілитель Дріади?

Мейєлз знову киває.

— Ері Лоріан — тьойх-ама, який зрадив усіх нас і кинув на полі бою? Ері Лоріан, який вибрав своє жалюгідне життя, а не служіння нашій Матері? Зрадник і покидьок?

Це ім’я з тих, що згадуються з болем. Вона могла забути все, навіть обличчя найближчих товаришів. Але не того, хто кинув її посеред поля бою з мертвою дитиною на руках.

Вона не чекає відповіді й повертається до води. На мить виникає бажання втопитися. Крізь товщу зашкарублої свідомості пробивається спогад. Палаюче місто. Повітря, повне криків і запаху смаженого м’яса. За її плечі в агонії хапається поранене дитинча. Кров обпікає їй руки. З боків підходять прибічники Валхаста. І він, Ері — його довге біле волосся та плащ розвіваються від вітру. Вона кличе його. Та безсмертний усміхається й зникає.

— Пані Адоно, — її плеча торкається рука Мейєлза й за мить по тілу пробігає хвиля тепла.

Буря, яку хвилину тому здійняло ім’я зрадника, заспокоюється. Адона повертається до свого товариша. Судячи з його стурбованого обличчя, він також не прагне бачитися з найбільшою після Нереїди ганьбою Дріади.

— На нас чекає Сутінь, Мейєлзе. Ми виконаємо свою місію й повернемося додому. А зрадники нехай лишаються на волю Творців.