Сага Метаномоса 1. Триста ударів

Наступні кілька днів Адона з Мейєлзом провели у поселенні фаладанів. Недор, задоволений їхньої увагою, навіть познайомив їх зі своєю родиною. З виглядом гордого батька дав Адоні потримати найменшого сина. Наступного дня взяв обох тьйох-ама на торговий обмін з тревенами. В денному світлі мешканці міст-кораблів виглядали наче чистенькі біловолосі утопленики. Проте торгівлю вели з азартом і вигодою для себе. В той день Недор отримав для поселення дві сотні в’язанок тріски, кілька пучків цілющих водоростей і мішок солі.

- Отакі справи! - хизується він, коли торговий обоз нарешті рушає полями до поселення. - Ех, забув нашу сушену зелень… Так би виторгував ще й кості для собаки…

Розмірені дні здалися Адоні незвичайно довгими. Вона годинами лежала в тіні солом’яних тюків, слухаючи, як говорять поселенці. Вечорами дивилася на лавандове небо. Мейєлз у цей час бігав поселенням і записував, а на ніч приходив і розповідав про почуте.

Однієї безхмарної ночі, коли все поселення затихло і лише смолоскипи вартових мерехтіли від прохолодного вітерцю, за ними прийшов Натанієль. Крізь сон Адона відчула доторк його теплої долоні до чола й розплющила очі.

- Ходімо, - шепоче він. - Вона чекає.

- Нарешті.

Крихітна частка Адони хоче лишитися тут ще на кілька днів. Пожити серед людей, вкусити ще дрібку спокою.

Та все-таки завдання важливіше.

- А як же поселенці? Вони не шукатимуть нас?

- Вони і не згадають. Вирушаймо.

Натанієль знову перевів їх крізь портал. Заспаний Мейєлз застиг у зівку, коли знову після переходу побачив яскраве сонце над головою, немов уже середина дня.

- Дива та й годі… - він на ходу дістає з дорожньої сумки потяганого записника.

Мей-Налу вже чекає їх у тій самій залі. Сьогодні тут яскравіше, ніж зазвичай. Сонячні промені проходять крізь стіни, пронизують повітря довгими вузькими голками й розсіюються перламутром на периферії.

Богиня зустрічає їх поважним киванням. Її вуста нерухомі, а чорні очі так само непорушно сяють.

- Вітаю. Відпочили, знайшли спокій. І тепер готові до розмови.

- Можна мені… - Мейєлз ніяково махає огризком олівця. - Я хотів би записати все це, дозволите?..

- Дай-но сюди.

Мей-Налу забирає його записник. Той спалахує блідим срібним світлом.

- Тримай. Тепер аркуші в ньому не закінчаться, а олівець прослужить багато років. Ваша подорож лише починається - ти навряд захочеш усе забути. Тільки не загуби. Тепер скажіть: що ви бачили вдома?

Перед очима Адони знову виникає тіло Сапсана. Їй знову хочеться відвернутися й не бачити. Та тиск присутності Мей-Налу стримує. Богиня м’яко всміхається.

- Правильно. Гниття. Немає точнішого слова. Твій друг лише помер. Але з його плоттю черви поїдають і вашу землю. Гниють люди, тьйох-ама. Гори, ріки, льодовики, руїни, Аматеріс. Занепад віри руйнує Дріаду. А на Кассамороні?

- Хаос. Безправ’я. Бійня. Хардони вірять, що все це чогось варте. Але мруть як…

- …як і всі прості смертні споконвіків. Правильно. А тут? Що ви дізналися від фаладанів?

Адона розуміє - Мей-Налу до чогось веде. Вони разом немов складають мозаїку із тисяч розкиданих шматочків фарфору.

- Смирення. Поклоніння. “Благодатне диво”. Стільки вдячності богам…

Мей-Налу м’яко всміхається. Якби ці чорні очі належали смертній, Адона би заприсяглася, що побачила в них тисячолітню втому. Таку ж важку, як і ці скелі.

- Правильно.

- Але я досі не розумію, як це стосується нашої справи? Це не допоможе нам знайти Нереїду.

- Ти помиляєшся. Все це має найпряміше відношення до Нереїди. До виконання її місії… Але в першу чергу - твоєї.

Вона щось знає. Так. Мей-Налу точно володіє всією інформацією, якої їм з Мейєлзом не вистачає. Ймовірно, тьйох-ама з Аматерісу билися би насмерть за розмову із володаркою Серенія.

- Моя земля - єдина в усьому Архіпелагу, де сповна виконується закон ієрархії. Саме тому ви побачили смирення та вдячність. І саме з нього все починається. Закон цей не для смертних, але слугує на їхнє благо.

Мейєлз скрегоче олівцем так завзято, що на обличчя падає прядка волосся.

Погляд Мей-Налу все такий розслаблений, а обличчя холодне й непорушне.

- Я все ще не розумію, - каже Адона. - Який сенс це має для нас?

- Май терпіння, Адона Відважна, - голос Мей-Налу м’якшає. - І дізнаєшся, чому пережила те все.

Тут уже Мейєлз перестає писати. Він переводить погляд на свою супутницю.

- Згідно з цим законом, ми, Творці, маємо служити.

- Кому? - тихо питає Мейєлз.

Мей-Налу дивиться на нього чорними очима, схожими на морські перлини.

- Смертним. Ми керуємо людьми для їхнього блага. Ведемо по їхньому коротенькому життю. Наповнюємо коротенькі дні сенсом - щастям, сміхом, сльозами, бажаннями. Плетемо життя із секунд і хвилин, із самого буття, що їх оточує. Ми маємо опікуватися ними, а не робити рівними богам.

Настає тиша. Мейєлз якусь мить дивиться на Мей-Налу виряченими очима, а потім знову хапається за олівця й несамовито шкрябає ним у записнику.

Знову помах руками - і трикутник розсіюється в повітрі.

- Але ж… ми для них боги, хіба ні?.. - Мейєлз на мить припиняє писати. - Я гадав, що ієрархія інша. Нам завжди це казали. Ми над ними, так?

- Так.

- Боги не служать смертним… так? - його голос остаточно втрачає впевненість.

- В цьому сенс закону.

- І хто його створив? - нарешті питає Адона.

- Закон ієрархії диктує той, хто дав життя Творцям. Ми звемо його Сущий або Джерело. Край Розземелля за морями шанує його як Метаномоса.

Вона розводить руками й у повітрі з’являється сріблястий перевернутий трикутник, розділений горизонтальними лініями на три частини.

- Найвища - Сущий. Посередині - ми, Творці. Внизу - смертні й наші світи.

Від сухого сміху Мей-Налу по шкірі Адони пробігають мурахи.

- Боги існують завдяки вірі смертних. Вони віддають нам свою віру, щоб ми турбувалися про них. Як Аматера стала настільки слабкою, щоб Валхаст її полонив? Бо ваші смертні втратили віру в неї після загибелі Нереїди. Хіба варті віри боги, які зраджують своїх же дітей? Тому Дріада занепадає. Валхаст порушив закон ієрархії, пішов проти волі Сущого, власної Матері та тих, кому мав слугувати за своїм призначенням. Мільйони вбитих людей, заражена земля.

- В цьому й мета, - починає Адона. - Нереїда…

- Вона тобі потрібна для помсти, це інше. Чи ти вважаєш, що твоя розплата важливіша за волю Сущого?

Голос Мей-Налу відлунням відбивається від перламутрових стін. Її тіло неначе зайняло весь простір.

- Нереїда - не твоє цуценя, Адоно. Доволі сміливо вважати, що улюблена донька Аматери виконає твою помсту, коли була народжена для вищої мети.

- Відродження віри, - здогадується Мейєлз.

- Так легко втратити віру смертних… Покажи свою неспроможність їх захистити - і станеш тінню для них. Служіння для їхнього блага - ось головна мета. Тоді вони не просто побачать вашу силу. Вони захочуть ще. А потім стануть вдячні. Захочуть повірити - і повірять. І тільки тоді проросте зерно відродження Дріади. Не з помсти чи нової крові.

- І вона дійсно це зможе?.. - нарешті видає Мейєлз.

Мей-Налу схиляє голову.

- Часу у вас не так багато.. Нереїда народилася запізно. Та це не збагнути навіть мені. Ймовірно… Сущий хоче дати Дріаді шанс.

- Можливо, Сущого взагалі не існує? - Адоні вривається терпець.

- Те, що ти опинилася на Серенію й говориш зі мною, свідчить про інше.

- Дурня…

- Тобі так здається і це закономірно. Тоді як ти відреагуєш на ось це? Валхаст навмисне катував тебе, щоби спонукати до пошуків Нереїди.

Ці слова змушують Адону застигнути, наче статуя. Мейєлз хапає її за руку. Жінка відчуває заспокійливу хвилю тепла, та цього разу холод у свідомості нищівний.

- Що?..

- О так, - чорні очі знову блискають і тепер у них промайнуло співчуття. - Нещасне створіння…

- Це…

Адоні бракне слів. Вони застрягають у горлі, збираючись от-от вирватися назовні разом із нутрощами.

- Він зробив єдине, на що здатен… - голос Мей-Налу звучить десь далеко. - Спаплюжив і викривив. І все-таки створив дієвий інструмент для досягнення своєї мети. Тебе.

- Будь ласка, досить.

Кожне слово викривлює реальність навколо. Адона не сміє поглянути на свої руки - вона знає, що побачить шрами. Тепер вони здаються ще страшніми.

- Ти теж чуєш цей звук, - Мей-Налу підходить до завмерлої Адони, доки та не зводить з неї великих очей. - “Цок... Цок... Цок...”. Це спливають секунди, відпущені нам.

- Який звук? - Мейєлз дивиться на Адону, та, не отримавши відповідь, повертається до богині. - Який ще звук?!

Адоні здається, що Мей-Налу бачить її наскрізь. Без одягу, шкіри, м’язів. Їй хочеться втекти звідси, подалі від пронизливого погляду. Загорнутися в усі ковдри й тканини, які знайде, впасти у найглибше провалля і закопатися в найтемніше дно океану. Якщо це допоможе сховати оголену свідомість.

- Ти настільки зранена, що наблизилася до найтонших світових потоків енергії, - шепоче Мей-Налу. - Деякі смертні кажуть про це. Вважають, що страждання наближають їх до богів. У твоєму випадку так і є. Ти чуєш, як спливає час для Дріади.

- В’янення світу… Квіти юуліна! - Мейєлз немов прокидається. - Про це попереджав Сторвейл!

- Ти починаєш розуміти, - Мей-Налу м’яко посміхається йому.

Богиня робить крок назад і на деякий час закриває очі. Тиша стає настільки глухою, що навіть якби тут хтось подув у сурму - лише даремно випустив би повітря.

Адоні хочеться вийти звідси. Понад усе і якомога далі. Геть із континенту, від Серенія, Кассаморона - навіть Меліари, хоч вона так близько. Адона мимоволі дивиться на свої руки й не впізнає. Чорні шрами під рукавами безмовно сміються. Навіть власне дихання здається знущанням.

- То все це було марно? - нарешті каже Мейєлз. - Ми могли самі вирушити за Нереїдою! Без ув’язнення пані Адони! Воно не мало сенсу!..

- Ні.

Тут богиня знову наближається до Адони й торкається долонею її блідого обличчя. Та не реагує.

- Сущий завжди прагне доброї волі. Ти пройшла цей шлях за власним бажанням. Мені шкода, що ти витерпіла все це. І тим паче шкода, що для тебе це лише початок. Прийми рішення.

Адона не відповідає. В її голові одна думка змінює іншу й кожна б’є по голові. В якусь мить жінка усвідомлює, що досі міцно стоїть на ногах, а її коліна не тремтять.

Лише втома й химерні уявлення, від яких хочеться розреготатися. Викинути весь цей страшний пил із голови і з чистою свідомістю…

Що є таке та чиста свідомість? Можливо, вона ніколи й не мала її.

Та найболючіше - шрами. Тепер вони не нагадують про біль. Ні, зараз вони стискають її, не дають дихати, тягнуть донизу, якомога глибше під землю. З усім, що вони поглинули в себе і чому стали свідками.

Проте Адона досі стоїть.

- Рішення?.. - її голос дуже тихий, але тремтіння в ньому змушує Мейєлза одразу стиснути її руку сильніше. - Ти вимагаєш рішень, Мей-Налу? Поглянь на мене. Я мала рішення! Ти кажеш, що воно не моє, що це лише Валхастова воля… о, Мати, я навіть сказати це не можу!!!

Адона не витримує. Ноги починають панічно носити її по залу. Руки тягнуться до волосся, до шкіри.

- Не я вимагаю, - незворушно каже Мей-Налу і Адона зупиняється, немов перечепившись. - Механізм світу. Метаномос вимагає. Проти нього твій біль - ніщо.

- Ніщо?..

- Ти була створена для цього! - голос Мей-Налу гучнішає й Адону обдає холодом. - Твоя роль як тьйох-ама! Вас виховували для самопожертви. Хіба ти не пам’ятаєш? Звісно, ні…

- Самопожертва! - Адоні здається, що вона от-от задихнеться. - Так і було! Доки Мейледи не відвернулися від власного народу! Немає сенсу в самопожертві, якщо вона веде цілу расу на загибель!

- Ти кажеш як смертна… Зрештою, ти вже і так смертна.

Адона не чує її. В голові знову цокає. Як же хочеться видряпати собі мізки!

“Цок. Цок. Цок. Цок.”

- На Нереїді все не скінчиться. Валхаст - хвороба вашого континенту. Хтось… - очі Мей-Налу зупиняються на Адоні, - повинен покарати його.

- Я не маю на це права.

- О, хто ж як не ти має на це право? Візьми меча, огорни лезо своєю жагою помсти і пережитим болем - воно знайде шлях до цілі. Сущому все одно, як ти це назвеш і як зробиш. Усунь пошкодження цього механізму. Але… роби як знаєш. Я проявила велику емоційність.

- Скажіть, будь ласка… - Мейєлз піднімає на Мей-Налу великі очі. - А… керувати континентом - складно?

У відповідь вона посміхається як своїй дитині. Той застигає з дурнувато-здивовано відкритим ротом.

- Через тисячу років звикнеш. Якщо звісно не бігатимеш по дрібних місіях своїх Мейледів… І якщо доживемо. Для цього знайдіть Нереїду. Зробіть те, чого хоче Валхаст.

Адона нарешті глибоко вдихає. Повітря, яке раніше давало життя, тепер пронизує легені холодним вістрям. Вона слухає й водночас прагне викинути все почуте з голови.

- Я не втручатимуся. Це проблема вашого континенту. Вас турбували проблеми інших континентів? Сумніваюся.

- Тоді… ми знайдемо дитину… - Мейєлзові очі круглі, немов він сам народився кілька місяців тому. - Заберемо її на Аматеріс і там її навчать…

- Ні.

Він підводить погляд. Адона теж здивована категоричним тоном Мей-Налу.

- Нереїду не можна просто забрати з Меліари, - голос богині лунає холодно й на диво урочисто. - Добра воля. Нереїда має сама зробити правильний вибір.

- Правильний? - Мейєлз, здається, запам’ятовує кожне слово. - Тобто щоб вона сама захотіла допомагати людям чи якось так?

- Прийняла. Змирилася. Погодилася на добровільне служіння ієрархії.

- То все-таки ми маємо маніпулювати нею, як Валхаст маніпулював Адоною?

Ще мить - і Мей-Налу от-от закотить очі.

- Чесність - найкращий шлях. А примус і маніпуляції мають зерня бунту проти Сущого.

- Це він повернув Нереїду до життя?

Мей-Налу не відповідає. Мейєлз починає нетерпляче дивитися то на неї, то на Адону. Нарешті він відкриває рота, щоб перепитати, але натомість знову несамовито пише.

- Якщо я це зроблю… виконаю план Валхаста, цього виродка, який…

Адоні знову бракує повітря. Та якимось дивом вона все ще дихає. Досі кожен крок, ймовірно, і втеча, навіть присутність тут - все це частина Валхастового задуму…

Покидьок катував її для цього.

Тепер навіть повітря в легенях не належить їй? Зброя, яку вона тримала? Бажання помститися за смерть Сапсана? Навіть це… створив він.

Їй хочеться почути сміх. Побачити, як чорні очі Мей-Налу блискають від веселощів.

Нехай же вона скаже, що це все брехня!.. Нехай не відбирає в неї її мету!

Та цього не станеться. Богиня незворушна.

- Тоді… - ніжність на блідому обличчі змінилася на м’який сум. - Перший важливий вибір зробиш саме ти, Адона Відважна. Ти покажеш, чи біжимо ми за власним вогнем, чи даємо його іншим.

Мей-Налу відходить до вікна. Повітря навколо неї починає бриніти й переливатися дрібними срібними іскорками. Вочевидь, розмова на цьому завершена.

- Епоха Згасання вже накриває Архіпелаг, - вона наостанок повертається до Адони, на її обличчі застигли перламутрові “зайчики” від скла. Тому розчарування в тихому голосі лунає особливо чітко на цьому контрасті. - Я засну знову. Сподіваюся, Сереній виживе. Хоча якщо ні… це все одно вже не матиме значення.

Настає тиша. Перламутрове скло бринить і ледь гуде. В Адони ще жевріє по-людськи наївна надія, що Творчиня скаже їй ще бодай слово. Настанову! Пораду! Щось нове! Будь-які слова, до яких вона сама не дійшла і навряд чи дійде!.. Це ж єдина жива із Творців Архіпелагу…

Та продовження немає.

“Якщо все було дарма - цьому світу не варто існувати”.

Згадалися слова Валхаста зі сну. Та зараз Адона розуміє - він казав їх насправді. Чому ж раніше вона не зрозуміла, не здогадалася…

Бо він не захотів цього?

- Натанієль! - голос Творчині гучно лунає з усіх боків і Адона з Мейєлзом здригаються.

- Так, - селенар виникає за їхніми спинами.

- Віддай їм усе, що забрали під час арешту. І відведи на корабель. На цьому все.

- Що станеться насправді, якщо я її не знайду?! - Адона зривається. - Що готує Метаномос? Що буде з Дріадою?!

Мей-Налу лишається непорушною, мов статуя. Її чорні очі-камінці тьмяніють.

Адоні знову не вистачає повітря. Це не може бути кінець! Вона хоче продовжити, висловитися, закликати до розуміння… Лишитися тут довше, можливо, вона посягне якусь мудрість Творців, що її так бракувало на Аматерісі… І отримає бодай одну корисну відповідь!..

Хіба ж не тут те саме місце, де все зрозуміло? Хіба не Сереній - взірець ідеального континенту?!

Адона відчуває на плечі чужу руку. Колюча енергія придавлює її лють, силою розвертає до виходу, хоча вона щосили намагається встояти на місці. Селенар виявляється сильнішим.