Сага Метаномоса 1. Триста ударів

Глосарій до глави

Енсара - джерело енергії тьйох-ама. Безсмертні потребують її для підтримки тривалості життя та активності ци-ліну кожні 100-200 років. Енсара знаходиться на Аматерісі. Кожен померлий тьйох-ама потрапляє до неї й зникає назавжди, перетворюючись на енергію для підживлення інших. Існує інший спосіб - поглинення життєвої енергії прямо із її носіїв (люди, безсмертні), проте на це здатні лише дуже сильні тьйох-ама, зокрема, Валхаст. Ймовірно, є й інші шляхи поповнення життєвої енергії, проте вони наразі погано вивчені на Аматерісі.

***

З того часу Адона виходила із павільйона лише в супроводі Мейєлза та хуншея. Перша її поява з лисом справила неабияке враження на тьйох-ама у поселенні. Хтось не стримався від поважного поклону, а дехто навіть усміхнувся їй. Ще б пак. Якщо хуншей - коло неї, божевільної й зламаної катуваннями тьйох-ама, це означає лише одне. Вона лишається вірною безсмертною Аматеріса. І не простою, а достатньо сильною, щоб мати власного хранителя душ.

Пізніше, коли Адона відпочивала в своєму павільйоні, до неї навідувалися двоє чи троє тьйох-ама, щоб спитати, чи не треба їй допомога. Вона не мала бажання говорити, тому обов’язок спровадити їх геть на себе взяв Мейєлз. Хлопець не приховував своєї гордості за те, що служить одній із найсильніших безсмертних, хоч і хворій.

Хуншей не оселився в її павільйоні, хоча інколи заходив до зали на першому поверсі. Сідав біля софи й мовчки дивився жовтими очима, немовби вимагаючи чогось. Він не хотів їжі - в лісах Аматеріса для нього достатньо дичини. Хуншей відчував її страх. І досі сумнівався, чи варто бути біля новообраної хазяйки.

Адона це знає. Вона все ще не дозволяє собі зняти одяг, щоб Мейєлз її оглянув. Останні залишки страху, які вона ще не підкорила.

Валхаст ніколи не торкався її й не знущався, як це зазвичай роблять смертні чоловіки зі своїми жінками. Йому це й не було потрібно. Проте сліди його втручання досі на її шкірі. Адона просинається, відчуваючи, як чорні змії повзають по ній і всередині, пропалюючи дірки в плоті. Якби тут не доводилося рухатися, ходити чи дихати, вона би розсипалася на попіл. А так проявлення власної волі протистояло постійному болю.

Спаплюжена. Нечиста. Недосконала, якими мають бути безсмертні в цих прекрасних величних павільйонах.

Але… Хуншей обрав її. Не абиякий, а хуншей Сапсана.

Інколи Адона намагається згадати більше про свого колишнього напарника. Що було до полону? Змазані обриси картин минулого губляться під товщею чорноти. Доторки до них змушують голову розколюватися від болю, а кожну клітинку тіла - завивати від мук. Щоразу, намагаючись пробити цей болючий бар’єр, Адона здається. Перед очима лишаються лише гниле тіло Сапсана та його бліде скам’яніле обличчя.

За що ж лис обрав її хазяйкою? Він бачить у ній справжню цілісну тьйох-ама? Навіть інші дивляться на неї з меншим страхом. Та ніхто і гадки не має, що всередині вона порожня.

Щоб глушити це гнітюче відчуття, Адона частіше береться за меча. Достатньо потримати його в руці, наповнитися силою, з якою лезо колись розтинало ворогів. Те, що вона колись добре вміла - і тіло пам’ятає це. Чи не єдине, що нагадує їй про справжню суть, загублену століття тому.

Лише завдяки цьому вона ще дихає. Лише це досі штовхає її вперед - бажання раз і назавжди знищити Валхаста. Проштрикнути його цим лезом, побачити кров Нетлінного на нефриті. Прибрати з канонів Аматеріса це прокляте ім’я… Водночас Адона відкидає нав’язливу наївну думку, що смерть Валхаста поверне Сапсана до життя. Цього не станеться. Та засинати з цією нездійсненною мрією значно легше. Хоча і важко потім просинатися серед ночі від жахіть, де Сапсан дивиться на неї пустими очима, а його бліде обличчя розходиться тріщинами, наче стара статуя.

Нарешті настає день, коли хуншей не приходить. Адона розуміє, що це означає - він перестав відчувати силу її духу.

- Не бачила лиса? - питає у дівчинки, яку до неї приставив Мейєлз.

- Ні, пані, - та низько кланяється, скоріше, зі страху подивитися Адоні в очі. - З позавчора не видно.

- Поклич Мейєлза.

- Він на нараді, пані.

Адона якийсь час дивиться на гілля дерев, що поволі коливається від вітру. Широке листя таке густе, що закриває половину неба й не дає світлу повністю проникнути в павільйон.

Скільки йому років? Точно менше, ніж їй. Чи не час спиляти? Люди часто так роблять…

- Що за нарада?

Їй не цікаво. Адона лише хоче чути сторонні звуки. Це дитинча боїться її - нехай, але голос дитини нагадує, що вона не сама.

- Пан Сторвейл знову зібрав усіх, - говорить дівчинка. - Квіти юуліна почали в’янути… Тьйох-ама дуже стривожені… стали більше тренуватися і не полишають острів без…

Адона повертається до неї. Та, немов зрозумівши, що бовкнула зайве, ще сильніше схиляє голову.

- І що каже пан Сторвейл?

- Вам дійсно цікаво? - до покоїв заходить Мейєлз і дівчинка одразу виходить. - Ви пам’ятаєте, хто такий Сторвейл?

Адоні не подобається його тон. Він говорить до неї, наче вона не сповна розуму. Найгірше те, що Мейєлз правий. Вона дійсно не пам’ятає, хто такий Сторвейл. Його ім’я є в її свідомості, але з чим пов’язане - невідомо.

- Припустимо…

- Сторвейл стурбований в’яненням квітів юуліна, - Мейєлз сідає біля Адони на софу. - Він стверджує, що це ознака в’янення світу… Нісенітниці, я вважаю. Скоро його вважатимуть таким же як і…

Мейєлзова легка посмішка в’яне, як тільки він бачить похмуре обличчя Адони.

- Перепрошую. Річ у тім, що… ніхто з аллуй не вважає його слова правдою. Ми говоримо про це вже багато днів і щоразу повертаємося до того самого. В’янення квітів скидають на сезон спарювання. А Сторвейлу кажуть, що він перевтомився і час йому кинути свої подорожі й осісти тут… Що би не сталося, - Мейєлз бадьоро підводиться, - тьйох-ама з усім впораються. Недарма ж Аматеріс досі квітне попри все! Зараз я маю попіклуватися лише про вас.

Тьйох-ама впораються без них, о так. Без навіженої та наймолодшого цілителя. Такий кострубатий спосіб здихатися обох…

Адона дістає з-під подушки меча. Сьогодні вона знову прокинулася, побачивши мертвого Сапсана. І лише відчуття в руці руків’я зброї повернуло її до тями та прогнало залишки страху.

- Пані Адоно, ви знову спали з ним? - лагідно питає Мейєлз.

- Так… Я вже казала, чому.

Це головне її вміння - битися. Пам’ять тіла досконала і певно зараз єдине, що в неї лишилося. Тому Адона хапатиметься за цей якір - так легше дихати.

- Ще я пам’ятаю, що ви просили зцілити вас. Як ви налаштовані сьогодні?

Вона знову відвертається до вікна. Адону дратує це розлоге дерево. Листя своїм шелестом немов сміється над нею.

В інші часи варто було би звернутися до більш досвідченого цілителя. Та вони досі дивляться на неї як на приспану безсмертну тварюку, що може накинутися в будь-яку мить. Лише цей хлопець прибігає зранку, серед дня та ночі. Чи спить він взагалі? За такою жертовністю завжди ховається хтось дійсно благородний… або амбітний.

- Сьогодні, - вона відводить погляд від дерева.

Можливо, хоч те розлоге гілля послужить прихистком для її понівеченого тіла. Може, його тінь відведе прискіпливі погляди, захистить від світла, що ллється на святий Аматеріс.

Адона встає з софи і нарешті скидає з себе найле. Шкіру одразу огортає прохолодний вітерець, між шрамами пробігають мурашки. Мейєлз повільно обходить її - чується його повільне дихання за спиною. Вона вже уявляє його обличчя - зблідле, стурбоване, по-дитячому стривожене. Хлопець іще не бачив такого. Жоден тьйох-ама не має таких страшних шрамів. Чорні порізи-борозни оплітають усе її тіло, мов павутиння.

Щоб відволіктися, Адона починає роздивлятися свої покої. Погляд падає на мозаїку. Пориви вітру зірвали з зображення полотнище й тепер блискучі частинки мляво відбивають денне світло. Пташки над морем летять кудись у висоту, до синьо-багряного неба - невідомо, навіщо, їх там ніщо не чекає. Чи там, за тим багряним наднебесним переливом, є ще щось, чого не бачив ще ніхто з безсмертних?

Болючий спогад про останній політ Сапсана змушує Адону відвернутися. Їй хочеться позбутися мозаїки. Кинути в неї щось важке, щоб розбити на друзки і не бачити клятих птахів.

Її відволікає обережний доторк до спини.

— Ваша оболонка перенесла жахливе… — нарешті каже Мейєлз і його голос лунає наче десь здалека.

Вона хоче вдягтися, захиститися від найменшої загрози хоча би тоненьким шовком найле. Можливо, Мейєлз дивиться на неї зі зневагою… чи жалем. Чи все-таки тінь від гілля відвела його погляд.

- Звісно, - він стає перед нею, - кожна рана має свої ліки. Тож і ваші загояться.

Адона киває. Слова зрозумілі, але такі далекі. Може, хлопець говорить із кимось іншим? Та ні. Він підходить до неї, починає махати руками над її головою… Виявляє хворобу?

— Оболонка пошкоджена і всередині… Ваш ци-лін активної протидії мав вас захистити. Та Валхастів ци-лін його… вивернув, наче…

Мейєлз замовкає. До цього моменту Адона знала, що з нею сталося щось страшне. Та тихий переляк у його останніх словах лише підтвердив це. А ще те, що їй вже не повернутися. Хай би хоч сотня хуншеїв сиділа біля неї!

- Ваш ци-лін обернувся проти вас… - шепоче вражений Мейєлз. - Він зіштовхнувся з Валхастовим і це створило… безкінечну ланцюгову реакцію?.. Рани не лише на тілі, а й на вашому тан-кун. Як це можливо?..

Адона не дивиться на нього, але його мовчання каже більше. Мейєлз розуміє, що катували не просто її тіло. Валхаст катував її душу.

— Я… — Мейєлз вагається. — Не знаю, чи зможу допомогти. Хоча спробую.

Блакитне сяйво то яскравішає, то стихає. Адона знову хоче вдягтися, та не має сил поворухнутися.

— Дозволите кілька питань? — знову каже він.

— Так.

— Що ви пам’ятаєте?

Перед очима то з’являються, то зникають його пальці з блакитним сяйвом на кінчиках.

— Нічого.

За ці роки вона би забула навіть власне ім’я, якби Валхаст не повторював його чи не щодня.

— Ви пам’ятаєте, як вас полонили?

Цей спогад десь далеко, захований за чорним туманом. Адона ледве може розгледіти його контури. Головний біль посилюється, та вона встигає вихопити якісь розмиті обриси.

— Сай-Салахан. Я прибула туди в пошуках когось. Він там був.

— Чого він хотів?

Адона не може відповісти. Думки плутаються. Неприємна важкість у голові тягне донизу. Чи це лише відлуння пережитого?

Мейєлз прикладає сяючі пальці до її скронь. І знову в голові розливається м’яка заспокійлива прохолода.

- Чи не говорив Валхаст щось про… свої плани? Відступи, атаки…

Адона відповідає мовчанням. Зрозуміло, тут уже хочуть щось знати. Якщо не гребують даними навіть від неї, отже, щось дійсно відбувається. Проте зараз у неї немає сил думати за це.

Та й чи сказала би вона щось, якби знала? Чи схотіла би ділитися інформацією з тими, хто жахається її й обходить десятими алеями?

Певно, так - хоча би заради того, щоб її приймали за свою. Якби ж вона знала бодай дрібку!.. Та відсутність навіть незначної інформації лише пригнічує її ще більше. І тут від неї немає користі…

Мейєлз розуміє, що на цьому його допит завершено, і продовжує як наче нічого й не було.

- Ваші пошкодження занадто серйозні… - у його голосі Адона вперше чує нотку сумніву і це викликає в неї неприємне здригання. - За стільки років вони вкорінилися, прижилися… як хронічне захворювання. Можливо, якщо пройдуть роки вдалині від подразника, ви зможете почуватися краще.

- А спогади?

- Боюся, ми дізнаємося про це з часом. Що останнє ви пам’ятаєте загалом?

Він уже не вперше ставить це питання. Відповідь Адони не змінилася. Вона пам’ятає, хто вона, яка мета існування тьйох-ама й Аматерісу. Тіло пам’ятає машинальні рухи, що колись повторювало тисячі разів, як от бійки на мечах або сліпе бродіння Аматерісом. Ще Адона впевнено може сказати, чим займалася на Дріаді - подорожами й пошуком нових безсмертних. Можливо, навіть вбивала Валхастових шпигунів. Пригадуються назви міст, якісь імена, образи вуличок і гірських хребтів, порослих густими лісами.

Та все інше - в порожнечі. Адона вже не знає, ті страшні сни з Валхастом - це спогади чи просто марення, що переслідуватимуть її і надалі, доки вона не втомиться від них і не кинеться грудьми на лезо.

- Наша цінність - у досвіді, - м’яко каже Мейєлз і подає їй найле. - Інакше ми би не мали ваги для свого континенту. Наприклад, того ж Сторвейла часто слухають, бо він один із найстаріших… Стільки бачив, із його знань хоч хроніки пиши. Хтось навіть почав дійсно записувати… Пані Адоно, це лише закономірність. Ваші спогади повернуться.

Він не знає, що з нею робити, зате досі зберігає молодецький і наївний оптимізм. Тепер Адона починає розуміти, чому саме малий Мейєлз біля неї.

Жінка міцно загортається в найле і сідає назад на софу. Від нічого робити знову бере в руку меча - аби чимось її зайняти.

- То ти не зможеш допомогти мені? Не зможеш зцілити?

Вона навіть оголилася, показала йому понівечене тіло, яке збиралася ховати від усього світу до самої смерті. А Мейєлз все одно не знає, що робити…

Хлопець неначе відчуває її розчарування.

- Лише пом’якшити… Поки я шукатиму, це даватиме якесь полегшення.

- Що ж… - Адона стискає руків’я меча, наче воно здатне дати їй ще щось, крім відчуття сили. - Дякую і на цьому.

— Ваш ци-лін — унікальний. Хоч бойової цінності в ньому немає, без нього ваша оболонка вже давно б загинула.

Мейєлз кладе руки на її плечі. По борознах течуть тоненькі струмки блакитного світла. Поколювання зникають, а поранена шкіра світлішає на очах. Але Адона знає, що це ненадовго.

- Сапсан якось розповідав про ваші пригоди, - поволі каже Мейєлз. Бачить, що Адона підняла голову, і продовжує: - Ви разом заманювали Валхастових шпигунів і прирізали їх у непримітних тавернах. Кімнатки менші за ці, але скільки ж ворогів там полягло!..

Чи дійсно це можливо? Адона знову дивиться на лезо меча. Коротке, гостре, чудове для малого простору й швидкого колючого удару. Що ж, слова Мейєлза можуть бути правдою.

- Потренуймося знову? Тут.

Адона щиро не розуміє ефективності бійки всередині павільйону. Та сперечатися теж не має бажання. Тому мовчки киває.

На першому поверсі достатньо простору для акуратного поєдинку. А близькість меблів і декору дозволяє краще контролювати розмахи. Мейєлз також береться за короткого меча, якого приніс із собою.

- Я би все віддав, щоби побути з вами і Сапсаном на місії, - каже хлопець, доки Адона займає місце навпроти нього, поряд із високою розписаною вазою. - Хіба цілитель не принесе більше користі там, на полі бою?

- Це так.

- А нас ховають тут, наче ми - скарби самої Аматери… Знаєте, на півночі острова є таємна бухта з двома човнами. Ми інколи полишаємо острів. Ненадовго, щоб Мейледи й пані Канья не кинулися.

Тут він округлює очі.

- Сподіваюся, це лишиться між нами?

- Мейєлзе, між нами уже стільки всього, що можеш не сумніватися.

Вони починають поєдинок. Крок за кроком Адона згадує, як це - битися в обмеженому просторі. Рухи коротші й прицільніші. Ноги самі ступають м’яко - як їй здається, щоб не потривожити тих, хто знизу.

Один із коротких рублячих ударів потрапляє в розмальовану вазу. Та дзвінко розсипається черепками.

- Ох… Певно, це було щось дуже старовинне…

- Облиште, - кидає Мейєлз. - Не зупиняйтеся.

Вони продовжують поєдинок. Адона старається не зачепити інші меблі чи декор, але не виходить - рухи ще недостатньо впевнені. Тому кілька разів вона ледь не падає на софу, відбиває лезом кілька шматочків мозаїки зі стіни, шкрябає фарбу на колоні. Проте невдачі її лише підбадьорюють.

Їх перериває вигук дівчинки-служниці:

- Пана Мейєлза викликають! Привезли пана Старвіна, він у поганому стані! Всі цілителі на ганку павільйона пані Каньї…

- Йду!

Мейєлз вже збирається вийти, як Адона спиняє його.

- Я з тобою.

- Старвін - новачок, - каже Мейєлз, коли вони йдуть алеями. - Йому десь під двісті. Прибув сюди років двадцять тому, сам, коли зрозумів, що не вмирає. Він цілитель, тож йому заборонили покидати Аматеріс. Але після звістки про відступ Валхаста з Сай-Салахана вирішив таємно відплисти й зібрати інформацію… Він не мав туди рушати, але ж головні так хотіли дізнатися справжній стан справ!

- Вочевидь, погані?

Мейєлз не відповідає. Адоні спадає на думку, що Старвін йому небайдужий.

Вони нарешті опиняються на ганку цілительки Каньї. Тут юрбою стоять тьйох-ама. Крізь них Адона бачить, що на землі лежить тіло у сріблястому найле.

Мейєлз одразу зникає в натовпі. Починаються суперечки. Кілька старших безсмертних одразу накидуються на юнака у темно-сірому найле і з переляканим обличчям.

- Ви знали, що він покинув острів?

- Та яка вже різниця… - хтось кидає.

- Це Валхаст зробив, я знаю!.. Я сам забирав його звідти, Валхаст утік, я бачив своїми очима… Він робив із ним щось страшне…

- Бо в нього немає доступу до Енсари! Він же так і живиться, обертає життєву енергію людей і нас на поживу для себе. Невже не чули про заборону наближатися до нього?!

- Та яка вже різниця?.. - знову хтось повторює.

- Чого втік?!

- То що з ним?.. Незрозуміло, він зранений зсередини…

У щільному гомоні нарешті звучить сильний голос Хаффола:

- Скажи, що там трапилося? - і Адона бачить, як він припадає до тіла й хапається за комір срібного найле. - Скільки їх було? Звідки наступали?

- Якщо він нічого не скаже, доведеться вдаватися до крайніх заходів… - заявляє Канья.

- Тут немає кого допитувати!

- Ми маємо знати точно!.. Це сталося у Сай-Салахані!.. Піднімайте його, хутко…

- Зупиніться!

Адона не усвідомлює, що все ще стискає в руці “Шип”. Тому коли тьйох-ама повертаються до неї, їхні очі одразу падають на зброю. Хтось робить крок назад, ще хтось приймає бойову позицію.

Лише зараз вона може роздивитися зраненого хлопця. Його шкіра сіра, почорнілі судини просвічують крізь неї, а очі впалі. Щось чорне поглинає його зсередини, пожирає кожну клітину прямо зараз. Живий мрець.

Старвін хапається пальцями за груди, намагається роздерти найле. Тут він бачить Адону і його очі на мить прояснюються.

Не звертаючи уваги на інших, жінка присідає біля нього. Хлопець тримається за своє горло, та замість слів видає сухі звуки, наче йому паралізувало язик і голосові зв’язки.

- Він хотів поглинути тебе, але спинився? - питає Адона.

Старвін киває. Посірілою рукою він хапається за лезо “Шипа” й тягне до себе.

Адона витягає меча з його скривавлених пальців і підводиться. Їй не хочеться дивитися на бідолашного хлопця, та все одно не може відвести погляд.

На його місці могла бути вона. Не “могла”. Вона вже була на його місці. Тільки виявилася сильнішою за цього юного безсмертного.

- Те, що забирає Валхаст, уже не повернути. Напевне, він зжер частину його, а те, що лишилося… Старвін дивом досі живий, навіть щось усвідомлює… Але йому боляче, це страшні муки, коли… - вона затинається. - Йому не допомогти. Він не зможе нічого сказати.

- Звідки нам знати, що ти говориш правду? - видає Хаффол.

- Це так, - раптом говорить Канья, прикладаючи руку до лоба зраненого хлопця.. - Тут нічого зцілювати, він розсипався. Єднання тіла, духу й ци-ліна порушено назавжди. Від нього немов… відкусили.

Безсмертні замовкають. Лише сіпання хлопця та його хрипи порушують цю тишу. Кричать гучніше за будь-які перестороги чи попередження. Це ж чекає на кожного з них.

Адона повертається до Старвіна, дивиться в його по-дитячому благаючі очі. Йому боляче, як їй було колись. Можливо, гірше. Він і не знав, що таке чекатиме на нього… Їй вдалося вижити, бо власний ци-лін захистив. А що міг перенести цей бідолашний цілитель?

Він тягне до неї скривавлену долоню, хапає ротом повітря. Очі кричать до Адони - так, що їй здається, ніби вона чує його благання у власній голові.

Подумки вона прощається з ним - нещасним цілителем, якого ніколи не знала. Але з тим, хто теж переніс страшні Валхастові муки на собі.

Різкий удар. Вістря “Шипа” з хрустом пронизує череп Старвіна, прибиваючи його до землі. Якусь мить тіло ще сіпається, та нарешті затихає. Зранена рука все ще стискає комір найле на грудях, під нею по тканині розповзається кров, забавлюючи вишитий орнамент.

- Дякую, - безжиттєвий голос Каньї лунає над головою Адони. - Тепер поверніться до свого павільйону. Мейєлзе…

Коли вони йдуть, за спинами ще лунає:

- Час подумати про повну заборону… Хто-небудь, скажіть Мейледам…

Нарешті Адона опиняється в павільйоні. Завбачлива дівчинка подає вологу ганчірку, щоб витерти лезо від крові. Спочатку жінка навіть не звертає увагу на Мейєлза. Та коли повертається до нього, то бачить його зблідле обличчя.

- Ти гадаєш, не варто було?

- Ні, навпаки… - він говорить тихо, але впевнено. - Я хоч і підозрював раніше, але зараз переконаний. Від цілителів мало користі. Наша сила не рятує ні нас самих, ні зранених Валхастом…

Адона не знає, що на це відповісти й продовжує витирати і так уже чисте лезо.

Десь глибоко всередині в неї ще була дурна думка, що після її повернення Валхастова темрява перестане розростатися. Можливо, він би заспокоївся після втрати улюбленої іграшки. Чи розкіш Аматеріса дала їй ілюзію миру… Викривлену, хитку. Але певна частина Адони вірила в неї.

Та все не так. Валхаст не спиняється. Всі новини про його відступ - порожнеча. Вірити в неї страшно, як і в ілюзії.

О, вона пам’ятає, хто її ворог такий, на що він здатен. І він розтрощить будь-яку ілюзію - безжально, з оглушливим тріском і лишить по собі сплаплюжені тіла.

Погляд Адони падає на те місце, де була розмальована ваза. Черепків уже немає - напевне, дівчинка-служниця прибрала.

Оце і лишається після руйнування ілюзій. Пусте місце з пилом у кутку та млявий спогад.

Перед очима з’являється гниле тіло Сапсана. Його більше не буде у світі, де ще жевріє надія… Якщо ж усе охопить темрява - то й добре, що він цього не побачить.

Валхаст усе ще там. Кров Сапсана, цього малого Старвіна й інших тьйох-ама - на його нетлінній шкірі. Її кров. Століття страждань — ними просочена кожна його клітинка, навіть нитки на його найле.

Адона сильніше стискає в руці “Шип”. Валхаст - сама Нескінченність. Але вона доведе протилежне. Колись це лезо забере його життя.

***

— Вітаю, моя мила…

Вогкий голос, низький, глибокий, наче найтемніші морські води. В темряві вона чує повільні кроки. Валхаст ніколи не поспішає. Він знає, що ніхто не втече.

Його холодне дихання торкається її обличчя й викликає гидливі перелякані мурашки по всьому тілу. Всередині все стискається від передчуття страшного.

— Я давно не стискався з кимось сильнішим за третє покоління, — від його шепоту шкіра Адони покривається холодним потом. — Ці малі, вони… Вони пусті, розумієш? Інша справа — ти. Таких сильних, як ти, майже не лишилося.

Пітьму розсіює блакитне сяйво — це химерні блакитні візерунки сяють на його передпліччях. Адона підіймає очі й бачить бліде обличчя, наче витесане з мармуру. Гладке, молоде, ідеальне. Але чорні очі здаються порталами в порожнечу темряви.

Адона притискається до холодної стіни. Проте відчуває — по її шкірі вже повзуть холодні колючі щупальця. Вони пробираються вгору, до її голови. Повільно, насолоджуючись кожною переляканою мурашкою на їхньому шляху.

Валхаст посміхається, але й посмішка така ж кам’яна, як і обличчя. Від цього стає ще страшніше.

— Я б не хотів цього робити. Але те, що робите ви… Така даремна витрата ресурсу… Ти ж знаєш, що я цього не люблю. Я цього не поважаю. Ви на своєму Аматерісі служите незрозуміло кому, даремно витрачаєте своє вічне життя. Хоча могли б жити вільно, без поклонінь Матері, що вас покинула. Чи не здається тобі, що вона достатньо сильна, аби здолати мене? Просто не робить цього, бо ви їй не потрібні? Вона тихенько спить у тюрмі Небуття. Лише коли дихає, стає вітряно. Нащо ви їй? Слабкі, перелякані… Ви покинули єдиних, хто дійсно мав значення для Дріади. І тепер, як ті дурні актори в людських виставах, приміряєте на собі ролі рятівників?

Адона відвертається. Щупальця дотягуються до її підборіддя й ковзають по сухих вустах.

- Ти так любиш слухати себе… виродок…

- Гадаєш, я просто хочу поговорити? - Валхаст на мить відсторонюється, а щупальці припиняють рух. - Частково… так. Я хочу, щоб ти пам’ятала кожне моє слово. Не розумом. А тілом. Бо це важливо. Бо Сущий скоро покарає всіх нас і твоя задача - не допустити цього. Наш світ… о, про що я… наш континент занадто молодий для смерті. Три тисячі років… Такі дрібниці. Я не можу сказати більше, бо не інформація тобі треба.

- А що ж?

Валхастові очі спалахують блакитним сяйвом у темряві. Щупальці продовжують рух по її шкірі.

Божевільний… Вона давно це зрозуміла. Слухати це вже давно немає сил, як і терпіти біль. Його слова дійсно врізаються в тіло. Хіба ж могла вона колись уявити, що звуки цього голосу змушуватимуть кожну клітину оживати й безмовно кричати протягом років? Що вона чутиме цей крик і після?

Слова… Не прості звуки, а болючі печаті в свідомості, які лишили відбитки на найглибшій її частині.

— Порожнеча, Адоно. В твоїй голові. Ти ще передумаєш. Ти зміниш свою думку про мене, я знаю. Ти зрозумієш. Приймеш.

— Ні… — вона ледь знаходить сили, щоб здолати страх і заговорити. — Я теж знаю… я не вийду звідси. Ніхто не виходить.

— Звісно. Бо кожен… — щупальця темряви вже шарудять в її вушних раковинах, — обирає мене. А не ваш святий Аматеріс.

Темрява проникає в її горло та вуха, дістає до найменших закутків мозку. Людська оболонка така вразлива… Повністю беззахисна.

— Вибач, — його шепіт лоскоче саме нутро до безнадійних мурах. — Але мені потрібна твоя енергія.

Його гнітюча темрява б’є зсередини. Тисне на найменші часточки тіла, пускає сотні мільйонів щупальців і висмоктує життя, з’їдає душу й саму основу існування. На протидію спалахує її “щит”, вкорінений у тілі й свідомості — Адона відчуває цей теплий тиск усередині, що протистоїть темряві. Але щось іде не так. “Щит” розсіюється й стає вибухом болю. Гарячим пеклом відгукується, кричить кожна клітина тіла, кожна найменша частинка самої душі. Вже немає свідомості, тіла, голосу. Все розчиняється в болі, що спустошує й забирає останні сили.

Раптом він зупиняється. Повертає голову, немов прислухається.

— Ти це чуєш?

Десь далеко лунає дзвін. Потім — ще один. Щось чуже, недосяжне, могутнє. Але реальне.

— Дзвони Аматеріса співають. Кличуть її додому. Прислухайся. Ти це чуєш? Тобі час у путь… Адоно.

***

Адона зривається з софи і деякий час нічого не бачить. Відлуння болю гуляє тілом, неначе Валхаст торкався її мить тому.

Кілька глибоких вдихів повертають її до справжнього життя. Вона озирається. Фонтани за деревами тихенько співають. Місячне світло, тепле й зігріваюче, лине в павільйон крізь гілки. Так, вона вдома.

Прохолодне повітря лине в легені, проганяє з голови погані спогади. Віддалене гудіння тисне на вуха — немов сон тягне її назад у свої страшні обійми.

Адона дивиться на свої руки. Спостереження за деталями й найтоншими лініями має привести до тями - так радить Мейєлз. В місячному світлі вона чітко бачить шрами, що борознами покривають пальці, кисті, передпліччя й ховаються далі під одягом. Червоні стрічки на білих рукавах, тоненький шов, якому вчать смертних служителів Аматерісу…

Та не страшні спогади змусили її прокинутися. Гудіння не проходить і Адона усвідомлює, що воно лунає знадвору.

Дзвони. Вони перегукуються один за одним, поєднані однією піснею. Удари чіткі, дзвінкі та чисті.

“Дзвони Аматеріса співають”.

На мить по її спині пробігають холодні мурашки, а долоні починають тремтіти. Її наздогнали. Валхаст уже тут!.. Дзвони б’ють у тривогу, а Мейєлз біжить за нею, щоб устигнути забрати звідси!

Він без попередження вривається в її покої — в халаті до підлоги та розпущеним волоссям.

— Дзвони б’ють, пані! Це не тривожний дзвін! Прислухайтеся!..

Далеко, близько — прокинулися всі дзвіниці на острові. Ще ніколи Адона не чула так багато дзвонів одночасно. Від їхніх голосів тремтить повітря, біжать мурашки по шкірі. Б’є один — натомість, його підхоплюють десять інших.

Нарешті лунає останній удар і цей дзвін проникає в саме тіло, востаннє підкидає нутро й змушує серце битися як птаха в клітці.

— Триста, — шепоче Мейєлз у тиші. — Триста ударів… Не вірю, що ми дожили до цієї миті.

— Гадаю, ніхто не вірить… Нереїда? Мейєлзе, якщо це так — все зміниться. Ти можеш уявити?

Легенда збувається. Саме зараз найсильніша із тьйох-ама — Нереїда Повітряна — повернулася до життя. Аматеріс і вся Дріада вже не чекали. Але триста дзвонів — це надія для тьйох-ама, порятунок для всієї Дріади. Це помста за Сапсана й тисячі інших братів і сестер, що пали від рук Валхаста. І поки Адона вдягається, її охоплює ейфорія й нетерплячість. Кожен рух важкий, наче крізь товстий шар піску. Та надія, яку вселили ці триста ударів, тепер палає всередині, спалюючи сліди темряви й безнадії.

Вона виходить із покоїв і бачить, що хлопець крокує туди-сюди коридором. Йому теж не сидиться. Нарешті Аматеріс готовий дати відсіч.

Нереїда стане ключем. На противагу чорній безкінечності прийде безкінечне життя. Лише тоді Валхаст паде і смерть Сапсана не буде даремною.

Лише тоді Адона знайде своє зцілення.