Сага Метаномоса 1. Триста ударів

Червоний лист клена падає на її обличчя, зісковзує і зникає. Слідом за ним шкіри торкається крапля води - вона лишає на щоці прохолодний слід. Згодом падає ще одна. А потім ще.

Адона намагається підвестися, але не вдається. Тіло не ворушиться, не відгукується жоден м’яз. Шкіра здається тюрмою для духу. Та навіть у нього немає сил, щоб покинути ці тісні застінки хоча би на мить.

Наче крижана вода, у вуха ллється холодний голос:

- Якщо не відкриєш очі, я їх вирву.

Що би він не зробив із нею, Адона знає - буде гірше. Завжди може бути гірше.

Вона розплющує очі. Лапаті червоні клени закривають собою частину неба. За ними поволі пливуть сіруваті хмарки. Листя безтурботно шумить і колихається від вітру. Таке чуже, таке далеке. Вона хоче торкнутися багряних листків і начебто піднімає руку, але… продовжує лежати нерухомо. Знесилені м’язи прикипіли до землі.

- От і молодець. Слухняна дівчинка.

Над нею схиляється Валхаст. Похмуріший за небо, ще більш далекий, ніж червоні кленові листки. Його бліде бездоганне обличчя нерухоме, наче він сам застиг у часі. Ще з тих днів, коли ці риси переповнювала благодать Аматери.

Що вона, Мати цього континенту, думала, коли її найближчий син захопив її в полон і сплюндрував землю, котру вона створила з такою любов’ю?

Невідомо. Адона може лише гадати. Та навіть на це у неї немає сил.

- Я би хотів попросити вибачення, - лунає голос Валхаста, проте його обличчя майже не рухається. - Але не стану. Колись ти дізнаєшся, навіщо це. Колись і ти, і всі інші на Аматерісі зрозумієте, що я не мав іншого вибору.

- Божевільний… - Адона ледь вичавлює з себе це слово, та не чує власного голосу.

Але цього достатньо, щоб обличчя Валхаста здригнулося від легкої посмішки.

- Для вас усіх - так. Ви такі закоренілі, що іншої мови не почуєте. Лише ламаючи, ми створимо нове.

В запаленій свідомості Адони виникає тремтлива думка: він ламає її, щоби створити щось нове?

Та це все нічого не варте. Іска цієї думки зникає десь у темряві, розсіюється у шепотінні червоного листя.

- Аматера сама наближає цей день… - тихо говорить Валхаст і сідає поряд із нею. Адона знову бачить сіре небо. - Навіть там, у найглибшому проваллі Порожнечі, вона жива… Хіба ж я міг убити власну матір? О ні. Вона потрібна мені, потрібна Аматерісу і всій Дріаді. Навіть вам, дурним… Аби тільки ви перестали боротися. Скільки з вас має ще загинути, щоб ви нарешті здалися?

- На… навіщо?

- Тобі не треба знати, чого я хочу. Ви лише маєте розуміти, приймати… Хіба не це закладено в ваших безсмертних головах?.. Коли настане потрібний день, ми з тобою попрощаємося. Ймовірно, колись ти подякуєш… Якщо зрозумієш.

Він божевільний. Адона вже відчула це на собі і відчуватиме ще довго. Кожна найменша клітина її шкіри, кожна мікрочастинка її понівеченої душі не заспокояться. Варто змиритися… Впасти остаточно…

Якби ж вона знала, чого насправді прагне Валхаст. Можливо, була би нагода вирватися, відволікти, задобрити… Навіть якщо це стане загрозою всьому Аматерісу, Адона змогла би виплутатися. Вчасно повернути все на свою користь, попередити…

Натомість зрозуміло лише одне - він хоче її катувати. Забрати в неї останню надію, загасити навіть найменшу іскру, що запалює в ній життя.

- Голос Аматери досі лунає… - продовжує він тихо. - Ви не чуєте його, зате чую я. Останній, кого торкалася її рука. Ми всі були від її плоті й душі. Вона досі шепоче… досі веде мене. Аматера дала мені прощення. В її владі - найтонші матерії, недоступні вам. Самі нитки буття переплітаються в її руках… навіть зараз. Вона не ходить по землі, не може мені протистояти. Але там, де навіть я не ступав, Аматера вже рухає цілі пласти буття. Смикає за ниточки самого світотворення. І коли її план здійсниться… напевне, Дріада вистоїть. Вистоїть увесь Архіпелаг.

Адона не сприймає його слів. Жодне з них не має сенсу. Аматера не може говорити з ним. А Дріаду врятує лише позбавлення від найстрашнішого з безсмертних.

Проте… в його словах Адона помічає надію для себе. Валхаст каже про “колись”. Отже, не триматиме її вічно.

Вона вирветься. Так, і він це знає. Чому ж не дає цьому статися прямо зараз? Чого чекає?

- Тримай очі відкритими, Адоно. В нас іще сімдесят три роки попереду.

Холодна рука падає на її чоло і все навколо наповнює темрява. Тягучі чорні нитки проникають в очі, копошаться всередині черепа, пронизують мозок і кожну його клітину. Дряпають, наче сотні дрібних комашок. Адона не має сил на крик, але горло розривається від напруги.

***

Чийсь голос кличе її. Кричить її ім’я. Щось гаряче стискає скроні, випалює темряву навколо. Світло засліплює, виїдає очі, проникає в запалену свідомість як вода у суху землю.

З-під застиглих пластів розуму піднімається Біль. Гаряче лезо відрізає від неї щось… що присмокталося за ці роки, витягало з неї життя з кожною секундою. Темрява чіпляється за кожну клітину, рве зсередини, пручається і нарешті тріщить під тиском блакитного леза. Адона чує кожен найменший звук і навіть мить болю відлунює дзвоном.

Скільки це ще триватиме?..

Спалахи. Голос. Гарячі пальці на скронях. Дзвінкий біль. Клітини тіла тихенько ниють, благаючи, щоби їх лишили в спокої.

…

Вона підривається від власного крику. Серце шалено стукотить, а тіло тремтить, неначе чорні нитки енергії й досі стискають кожен м’яз.

- Пані Адоно?

Тихенький незнайомий голос звучить так далеко… Чи він дійсно тут? Або ж їй чується?

Адона повертає голову. В кількох кроках від неї під стіною на підлозі сидить дівчинка. Світле волосся до плечей, просте червоне найле з візерунком із жовтих зірок.

Неймовірне видовище. Дитина.

- Вам щось принести?

Лише згодом Адона розуміє, що дівчинка звертається до неї. Поволі, дивлячись у великі очі дитини, вона нарешті приходить до тями.

- Ні… Ні, я…

- Я покличу когось! - дівчинка панікує.

Звуки її кроків швидко віддаляються. Тепер Адона чує лише шелестіння листя на вулиці та дзюрчання струмка.

Вона знову озирається. У блідому блакитно-сріблястому світлі все здається примарним і туманним. Колони відкритого павільйону. Мозаїка на стіні з величними птахами. Гілля дерев, що зазирає до кімнати. Дрібні світляки-зірочки.

Невже знову якесь марення? Вже бували такі картинки - у неспокійних тягучих снах протягом десятків років… Може, і зараз варто почекати, доки вони розсіються?

Авжеж. Валхаст не міг так просто відпустити її. Він би кинув її на холодній підлозі, зі шматком черствого хліба, щоб не сконала до наступної зустрічі…

Безкінечні хвилини у тиші збігають одна за іншою. Павільйон лишається. Хоча її очі досі бачать кам’яні стіни в’язниці серед забутої вишуканої архітектури. Шелестіння листя тепер чіткіше. Крізь болючу пітьму в свідомості нарешті пробивається млявий спогад.

Вона йде алеєю з круглих маленьких камінців, вологих від дощу… Над головою, високо в небі застигла веселка… Вітер жене хмарки, хвилює гілля і зриває листя. Довгі поли її синього найле розвіваються від ходи, чіпляються за гілки кущистих квітів… Спокій. Цілісність. Завершеність. Вдих - видих. Жодної тріщини на свідомості.

Від цього спогаду всередині ледь розливається тепло - і тут же зникає в порожнечі. Адона дивиться на свої руки. Від зап’ясть тягнуться глибокі чорні борозди,-павутиння - шрами, що лишив Валхаст. Такі ж є по всьому тілу й на ногах. Вони досі ниють…

Тут Адона згадує, що напередодні веслувала кілька днів поспіль. Цього не може бути. Вона ж досі там…

Сапсан. Ні, він не міг загинути. Хто завгодно, тільки не він…

Повертаючи її до тями, починають поколювати шрами. Адона мимоволі їх чухає, та з кожним рухом сильніше дряпає шкіру.

Сапсан не міг померти, не міг!..

Вона чухає ще сильніше, щоб вирватися геть із цієї шкіри. Щоб дістатися до самих кісток і роздерти й їх. Біль накопичується під оболонкою, наповнює кожну частинку тіла й душі.

Горло стискається, важчають легені. Та Адона не може зупинитися… Шкіру прорізує новий біль і серед шрамів проступають краплі крові.

Хтось зупиняє її, з силою хапаючи за руки. Напад! Вона виривається, передчуваючи нові катування. Страх засліплює її, змушує відбиватися, щоби швидше уникнути…

Раптова прохолода охоплює її свідомість. Щось м’яко тисне на тіло і Адона падає назад на ліжко. Дихати стає легше.

- Адоно, ви мене чуєте? - здалека лунає чоловічий голос. Начебто знайомий або ж вона остаточно втратила розум. - Поворушіть лівою рукою, якщо так.

Вона вже давно навчена виконувати вказівки. Валхаст вимуштрував її, зробив із неї слухняне налякане собача…

Ліва рука Адони ледь смикається.

- Ви знаєте, де знаходитесь?

Знову ворушить рукою. Гудіння в голові легкою павутинкою охоплює запалений мозок.

- Адоно, вам треба спати, - знову говорить голос. - Якомога більше. Коли ви зміцнієте, ми відведемо вас до Енсари…

- Ні… - вона махає головою що є сили. - Не закривати очей… Не закривати… Він сказав не закривати очей…

Холодний розум говорить Адоні - якщо вона засне, то може прокинутися там. Можливо, все це і є сон. І заснути - означає опинитися в реальності у темниці. Чи під кривавими кленами у садах, повних мармурових статуй. Або в оточенні чорних високих стін і з тоненькою смужкою неба далеко вгорі. В будь-якому з місць, де Валхаст її катував.

Чужі руки торкаються її скронь. Шкіра спалахує на мить. Аж ось прохолодна енергія накочується на свідомість. Вкриває заспокійливими хвилями й змушує закрити очі. Вже давно немає сил протистояти…

***

Зранку кілька безсмертних-цілителів зібралися в саду Благочестя для ради. Це місце з альтанками, оточене широколистими золотими кленами, зі стежками, що по них ходила сама Аматера, та усіяне тисячами дрібних блакитних квітів. Ще до перших променів сонця тут свою пісню почали пташки і тепер не змовкають.

Але коли біля головної альтанки з’являються тьйох-ама із довгим волоссям і в різнобарвних найле, птахи відлітають подалі, щоб не заважати раді.

Всього їх чотирнадцять. Найцінніші безсмертні, яким заборонено покидати Аматеріс - цілителі. За останнє тисячоліття з’явилися лише двоє тьйох-ама із даром цілительства, тому тепер їх бережуть як найкоштовніший скарб.

Вони приходять до альтанки, частково порослої виноградом із блідо-жовтими гронами, і сідають у коло. Тут і один із Мейледів - наставників. Це високий худорлявий старий у золотавому найле із каптуром. Мейледи з’явилися сотні років тому, коли Аматера була ув’язнена Валхастом і залишки її світлої свідомості розлетілися по Дріаді. Вони заселилися в перших-ліпших людей. Тепер вустами колишніх смертних говорить відлуння Матері - дає тьйох-ама вищу раду й настанови.

- Мейєлзе, - говорить старий. - Ти понад десять сходів сонця провів біля пораненої. Сьогодні вночі вона нарешті прийшла до тями. Розкажи, який її стан. Що ти вже з’ясував?

Підводиться молодий хлопець у зеленому найле. Волосся в нього чорне, пряме й спадає до пояса, як заведено у безсмертних. Вираз вічно молодого обличчя нагадує допитливого людського парубка. Під його лівим оком до нижньої щелепи тягнеться глибока подряпина.

- Все так, - відповідає Мейєлз. - Стан важкий. Щоб витягти її свідомість з-під впливу Валхастового ци-ліну, довелося постаратися. Але лікування таких ран, як у неї, потребує більше часу і терпіння. Наважуся сказати, що… моїх здібностей може не вистачити. Пані Адона понівечена повністю.

- То там немає з чим працювати?

- Ні, я не це мав на увазі… Її свідомість ясна. Я не очікував цього. Але… дух, оболонка і ци-лін у повному дисонансі.

Після його слів цілителі починають перешіптуватися. Очевидно одне - ніхто не прагне лікувати безсмертну з недугом, якого ще ніколи не бувало.

- Особисто я не хочу за це братися, - заявляє бородатий тьйох-ама, накручуючи кінчик бороди на палець. - Це безнадійний випадок.

- Я теж так вважаю, - додає жінка з довгою чорною косою через плече на ім’я Канья. - У цілителів і так достатньо роботи. Якщо ми всі займемося нею, хто лікуватиме інших? Тих, хто ще може послужити на благо Аматерісу. Вони важливіші, століття їхньої відданої служби тому доказ. А Адона… Так, одна з найсильніших. Була колись. Якщо Мейєлз правий і від неї лишилася розбита оболонка…

- … і ясна свідомість! - заявляє юний цілитель. - Я впевнений, що за кілька років…

- Звісно, Мейєлзе. Кілька років. Чи кілька десятків? Або ж кілька сотень? Ми не станемо витрачати час. У нашому випадку він занадто дорогоцінний.

- До речі… - вперед подається чоловік у світло-сірому найле, який до цього сидів мовчки. - Ми не знаємо достеменно, що там відбулося. Вона повертається з тілом Сапсана Крилатого, вся у шрамах, здичавіла. Єдине на її боці - це її слова.

- Багато століть до полону вони були напарниками, - говорить Канья.

- Так, але на останнє завдання Адона вирушала сама. Одній Матері відомо, чому вона відмовилася від компанії цього разу.

- Ви підозрюєте її у вбивстві Сапсана? - Мейєлз дивиться по черзі на кожного в колі, не вірячи власним вухам.

- Виключати цього не можна.

Тут підводиться Мейлед. Всі одразу замовкають і дивляться на нього - зараз він скаже останнє слово.

- Кожному тьйох-ама відкриті ворота Аматерісу. Але Адона Відважна пройшла через те, чого ще ніхто не пережив. Ми не знаємо, як це вплинуло на неї, і тому не можемо допомогти. Можливо, ми всі під загрозою. Можливо, вона принесла сюди зло. Ми не можемо бути певні.

Тьйох-ама нічого заперечити. Навіть Мейледи не знають, із чим стикнулися. Вони ж - лише відлуння Аматери. Сама Мати змогла би переродити будь-кого. Навіть настільки понівеченого безсмертного, як Адона.

Але вони тільки говорять її думками й не мають божественної сили.

- Ми не відмовляємося від неї, - говорить далі старий у золотому найле. - Спостерігаємо. Якщо почуємо чи побачимо, що вона несе загрозу Аматерісу та його святій меті - позбудемося так, як цього вимагають наші правила. А поки… Лишати її без уваги не можна. Хто спробує зцілити? Можливо, вдасться зменшити ризики?

Безсмертні мовчки перезираються. Ніхто не хоче братися за дивну тьйох-ама. Невідомо, що сталося з нею в полоні за сотню років. Від Валхаста взагалі нікому не втекти, а їй вдалося… І смерть Сапсана Саппоро сталася недаремно. Що як ця Адона від полону втратила останню клепку і вбила його?

- Я спробую! - вигукує Мейєлз. - У мене вийде, я знаю!

- Самовпевненість - неподобство для тьйох-ама, - старий цупким поглядом дивиться на нього. - Але поясни своє рішення, Мейєлз Вічний.

І Мейлед, і цілителі давно знають цього молодого безсмертного. Він завжди був схильний допомагати всім навколо. З самої появи на острові береться за будь-яку роботу, хоча і один із наймолодших. Чотириста років - а розуму досі не має. Лізе в будь-яку шпарину, щоб заслужити схвалення.

- Її свідомість ясна, - повторює Мейєлз впевнено свій єдиний аргумент. - Якщо одна частина її безсмертної суті вціліла хоча би трохи, надія є.

Хтось у колі фиркає. Ще хтось розчаровано хитає головою. Старші товариші-цілителі певно очікували більшої розсудливості від свого юного брата. Тепер же вони дивляться на нього, немов хочу сказати: “Дурню - дурна доля”.

- Хай буде так. Лікуй.

Голос Мейледа лунає непорушно - та всі інші цілителі почули в ньому певний вирок.

***

Сотню років павільйон із високою стелею, відкритими кімнатами та біло-золотою підлогою стояв пустий. Тут не лунав голос його хазяйки, не шурхотіли тканини її найле. Не співало лезо короткого меча, коли та його точила. Не лунала тиха струнна музика, яку хазяйка так любила грати на заході сонця. Не точилися дискусії про твори людських поетів - без сумніву, серед них були видатні митці, та говорити про них стало нікому.

На сотню років павільйон заснув у самоті. Тут лише можна було почути шум води у фонтанах надворі й співи птахів. У приміщення зазирали покриті вічними квітами гілки дерев. Їхній солодко-свіжий запах розливався навколо, не змішаний із ароматичними маслами хазяйки.

Але затихли коридори з дерев’яним різьбленням. Стежки з нижньої кімнати, що виходили до інших частин поселення, теж нетоптані. Мовчки від вітру линули прозорі завіси. А сонячні зайчики з калюж на вулиці безмовно блимали на стелі й стінах.

Та тепер павільйон неначе важко зітхнув і пил із його стріх потихеньку почав осипатися, вивільнюючи звуки, кольори й голос. Хазяйка повернулася додому.

Коли Мейєлз зранку приходить до павільйону Адони, то застає її сидячою на ліжку. Вона дивиться перед собою, а її пошрамовані руки безвільно лежать на вишитій сріблом ковдрі.

Дівчинка, що прибігла за ним уночі, сидить навпроти біля стіни і дивиться круглими очима на Адону, немов боїться відвернутися.

- Пані Адоно, ви не спали? - Мейєлз сідає біля жінки.

Та все ще не дивиться на нього. Проте поволі повертає голову в різні боки.

Чи дійсно тут є ясна свідомість? Так, він її бачить. Крізь товщу туману й страждань, що винесла ця безсмертна, прорізуються промені розуму. Вона жива, але неначе похована у власному тілі.

- Ви хочете води? - він повертається до дівчинки і дає знак рукою. - Або щось з’їсти? Ми можемо почати з малого.

Адона повільно опускає повіки. Коли вона знову відкриває очі, Мейєлз бачить у них сльози. Проте обличчя її досі кам’яне та незворушне.

- Це все… - її голос лунає так тихо, що Мейєлз нахиляється ближче. - Все таке… несправжнє. Я дивлюся сон… який вже бачила колись…

- Адоно, це Аматеріс. Це ваш дім. Ви не були тут сотню років і тепер повернулися. Тож… так, ви вже бачили його.

Вона дивиться на нього. Її погляд такий важкий і болючий, що Мейєлз на мить губиться.

- Я подбаю про вас, Адоно. Добре? Ви дозволите допомогти вам?

Її вологі очі знову дивляться в нікуди. Тут підходить дівчинка із тацею, на ній - невисокий келих із водою. Мейєлз бере його й підносить до вуст Адони, аж раптом та різко б’є рукою - і келих відлітає геть.

Тут вона знову дивиться на Мейєлза, тепер у її очах промайнув переляк.

- Нічого, пані, все добре. Вам ніщо не загрожує. Якщо не хочете води, ми можемо вийти прогулятися. Вам варто розім’ятися. Сидіти в ліжку, коли така чудова погода…

Він замовкає, коли бачить, що його слова не мають жодної реакції. Нарешті Адона видихає.

- Дай мені води, будь ласка.

Дівчинка одразу подає другий келих. Мейєлз уже не бере його - Адона сама тягнеться за ним. Нарешті тремтячими пальцями вона хапає келиха й осушує в одну мить.

- Я… - вона ставить пустого келиха на тацю й обводить поглядом кімнату. - Тут легше дихати…

Її очі зупиняються на мозаїці - золотаво-блакитний візерунок у вигляді зграї птахів, що летять над штормовим морем.

Летять…

Адона мимоволі притискає руку до грудей, хапаючи ротом повітря. Мейєлз прослідковує за її поглядом і одразу все розуміє.

- Почуйте мене, Адоно, - він намагається дивитися їй в очі. - Це не ваша провина. Ви зробили для нього все, що могли.

- Не так… - вона ледве говорить, важко дихаючи. - Все не так… Він загинув через мене…

Мейєлз швидко дивиться на застиглу поряд дівчинку і та одразу вибігає геть.

- Що ви пам’ятаєте? Ви можете розказати?

Та Адона лише несамовито хитає головою, продовжуючи задихатися. Невдовзі її дихання приходить до норми. Коли вона вирівнюється, Мейєлз бачить, що її обличчя мокре від сліз. Навіть не всхлипнула… Дійсно сильна безсмертна, думає Мейєлз.

- Я хочу вийти… - її голос хрипкий, але лунає чітко. - Під небо.

***

На другому поверсі павільйону, під покатим дахом, розташовані інші покої. Мейєлз лишає Адону, бо вона хоче перевдягтися. Коли ж хлопець зникає за дверима, жінка спочатку бродить кімнатою.

Колись вона тут жила. Далеко, у минулому житті. Очі впізнають барельєфи на колонах, прямокутні різьблені ліхтарі між ними. Дерев’яні стіни з сотень вузеньких дощечок, закритих цупкою тканиною. Тут - велике ліжко з балдахіном, шафи, низенький столик і порцелянові вази по кутках. Все прикрашене візерунками з птахів і морських хвиль. Адона ледве пригадує, як дійсно любила подорожі морем. Як вони з Сапсаном спостерігали за чайками, сидячи на краю скелі на півночі Дріади…

Вона йде до інших дверей, розсуває їх і опиняється на балконі. Звідси відкривається кращий вид на частину саду, стежки й золоті дахи сусідніх павільйонів. Зараз вони сяють у ранковому сонці, відбиваючи тепло-рожеві промені. Починають прокидатися птахи. Білі з синіми хвостиками ластівки літають зграями й щебетанням сповіщають про початок нового дня.

Ледве пригадується легенда про них. Аматера створила їх першими і рознесла по всьому світу, щоб сповістити про появу нового континенту. З того часу білі ластівки вважаються добрими передвісниками.

Там не було птахів. Адона пам’ятає лише сіре небо. Весь Валхастів простір наповнювали сум’яття, запах тліну й безбарвні тіні. Подеколи сірість розбавляли червоні клени… Лише зараз вона усвідомлює парадокс - дерево з Аматерісу росте там, у його землях, серед погані й брехні. Навіть до святого простягнув руки. Хоче сплюндрувати все, що колись створила Аматера…

Чому він досі не дійшов до острова? За весь час полону Адона не чула від нього про бажання захопити острів. Торочив одне божевілля про “новий вільний світ”...

Світ був вільним і прекрасним. Допоки Валхаст не приклав до нього свою руку. Цього вже достатньо. Тисячі людей стали його поживою, а безсмертні прихильники чинять власне правосуддя, керують на землях під його чорними знаменами, хоча мали би захищати… Вона бачила це на власні очі.

Золоті дахи Аматерісу теж будуть під його владою... Сьогодні чи через століття. Це питання забаганки божевільного.

Адона намагається міркувати про щось інше. Згадати своє життя до полону. Та спогади поховані під чорною товщею безкінечних страждань. Найменша спроба торкнутися їх викликає біль у всьому тілі й важкість у голові.

Випалена оболонка, без тепла та світла. Обрамлена болем і наповнена лише одним - кров’ю Сапсана.

Аматеріс досі цвіте й співає. Тут нічого не змінилося… Чи він був такий до її полону? Вже не згадати… Може, то були лише ілюзії? Вона досі там, у темниці?.. І всі залишки спогадів і те, що оточує - лише намальовані образи?

Валхаст не має уяви. Він часто про це казав. Йому би не стало здібностей намалювати такі прекрасні видіння.

У двері покоїв стукають. Адона здригається. Вона ледь усвідомлює, що нерухомо дивиться на золоті дахи вже кілька хвилин.

- Вам потрібна допомога? - до покоїв зазирає Мейєлз.

- Ні… Ні, я впораюся. Скоро вийду.

Він знову зникає за дверима.

Дорогою до різьбленої шафи Адона минає велике дзеркало. Вишукана нефритова рама з тонко промальованими блакитними й золотими візерунками. І в ній - вона. Тоща, бліда, з впалими очима й тонкими пошрамованими руками. Плечі опущені від столітнього гніту. Навіть білосніжний халат із витонченими червоними лініями по рукавах не прикрашає її.

Адона випростується. Поправляє халат, щоб не підкреслював гострі плечі. Та краще від цього не стає. Виникає думка схопити з ліжка простирадло й закрити дзеркало. Проте вона змушує все-таки підійти до шафи.

Там - найле усіх відтінків синього й фіолетового, розшите срібними й золотими нитками, прикрашене тонкими візерунками з птахів і дрібними намистинами. Тут вона бачить і чорний плащ із густим сірим хутром на вороті.

Чи її пошрамована шкіра ще відчує м’якість шовку? Чи не забруднить вона ці святі одежі?

Найле для тьйох-ама Аматерісу - священне. Сама Матір і її перші діти носили такий одяг. Виткані з найтонших ниток, вишиті візерунками в знак її неосяжної величі. Довгі рукава - як знак поклоніння їй, а багатошаровість означає цілісність.

Найперший шар - найтонший - означає ци-лін і прилягає найближче до тіла. Далі його покриває наступний - як тан-кун огортає найцінніше, що є. І третій шар - цупкий, означає тілесну оболонку, фан-лу.

Без найле тьйох-ама вже не зветься таким. То чи може вона тепер його носити?..

Адона застигає, стискаючи пальцями край синього рукава. Колись це був її одяг. Вона майже не пам’ятає, як носила його. Відчуття на дотик, як цей шовк розлітається від вітру й ковзає по шкірі. Чи вона взагалі вбиралася в нього? Чи це була інша Адона - не понівечена, не налякана, вперта і впевнена у покровительстві Аматери…

Раптом вона відчуває нестримне бажання вдягти найкраще найле. Ця тканина поверне її до минулого життя.

Адона витягає блідо-блакитне найле у срібній вишивці. Дістає зі скрині під ліжком прикраси. Руки самі переплітають волосся і закріплюють вишуканою шпилькою з сапфірами. Нарешті вона накидує на плечі плаща з хутром і глибоко вдихає.

Вже легше. Майже так, як і колись давно… якщо це дійсно було.

Знову дивиться в дзеркало. Сіре хутро лише відтіняє її хворобливе обличчя, а колір найле підкреслює кола під очима. Та попри це вигляд уже не такий жалюгідний.

Вона виходить із покоїв. Мейєлз, побачивши її, посміхається.

- Коли я тільки з’явився на Аматерісі, мені сказали: є в нас сувора воїтелька. Мало говорить, але багато робить. Ти її впізнаєш одразу, сказали. У неї похмурий погляд і чорна накидка з хутром.

- Навіщо тобі це сказали?

- Щоб я пильнував вас. Як і кожен цілитель, я маю берегти найхоробріших тьйох-ама.

Адона не відповідає. Забагато зайвих слів говорить хлопець. Це втомлює, а їй зараз менше за все хочеться вести бесіди ні про що. Чи взагалі про будь-що.

Вони виходять на вулицю. Адона знову глибоко вдихає. Прохолодне повітря наповнене запахами квітів, зелені й чистоти. Те, за чим вона сумувала всі ці роки. Згадки про це місце тримали її живою, не давали втонути у безумстві.

Вдома…

Мейєлз не наважується взяти її під руку, та їй це не потрібно. Адона сама йде, куди бачать очі. Дорогою зустрічаються інші тьйох-ама - з тихим “Вітаю” вони одразу пропускають Адону, боючись зайве потривожити. Її це не зачіпає - немає жодного бажання розмовляти з кимось. Хоча би Мейєлз не витягає з неї слів. Але Адона має неприємне передчуття, що час для питань скоро настане.

Вони минають квітники, смужки з маленьких витончених фонтанів, алеї та павільйони. З кожним кроком Адона почувається більш впевнено. Та все-таки стримує бажання доторкнутися до чогось. Усе тут повне святості, чистоти… Її шкіра ж пошкоджена, а тіло понівечене найлютішим відступником.

У якусь мить вона хоче скинути з себе найле і втекти з острова. Проте тремтлива радість від перебування в рідному місці все-таки бере гору.

Нарешті Мейєлз приводить її до галявини за павільйонами, оточеної кущами з дрібними білими квітами. Під деякими з них сплять лисиці - їхні блідо-блакитні шкури одразу помітні поміж зеленню, а дехто визирає з тіні жовтими очима. То дитинчата хуншеїв - хранителів душ. Дорослі сині лиси досягають зросту Адони, а деякі й вищі.

Двоє дорослих хуншеїв бачать гостей, ледь ворушать темними вушками і линуть у тінь. Ще один, із довгим шрамом через праве око, поволі наближається. Адона не рухається - їй здається, що хуншей іде прямо до неї.

Такий же поранений і втомлений… Сині лиси живуть стільки ж, скільки і їхній хазяїн. У Адони не було свого лиса - вона не пам’ятає, чому. Та знає, що чи не в кожного тьйох-ама з Аматерісу, який перебуває на Дріаді, він є - щоб після смерті хазяїна доставити його тіло на острів.

Лис підходить до неї, застеляючи собою частину неба. Величний і древній звір. Його погляд важкий, але яскравий - як у тварини, що живе не одне століття і віддана своєму хазяїну.

Адона мимоволі протягує руку. Хуншей тицяється в неї носом. На мить притискає сині вуха до голови, задкує. А потім… лягає перед нею і кладе голову на передні лапи.

- Це був його хуншей, - голос Мейєлза тремтить. - Востаннє Сапсан був тут сто сорок років тому… Лис отримав сильне поранення в бою з Валхастовим і той лишив його лікуватися. А потім… хуншей чомусь не зміг знайти його на Дріаді й повернувся сюди. Бачте, що він робить зараз? Напевне… відчуває, що ви виконали його роботу.

Лис дивиться на Адону великими жовтими очима, повними суму. Черговий напад паніки стискає їй горло. Та під поглядом хуншея жінка не дозволяє собі слабкості. Цей лис чекав на хазяїна сто сорок років. Кому ж як не їй знайомо відчуття страшної самотності? Навіть серед своїх у нього досі сумні очі… І він теж має шрами від Валхаста.

Адона обережно торкається голови хуншея і той закриває очі. З його пащі виривається тихе скавучання.

“Мені теж… - вона бездумно гладить його по жорсткій шерсті. - Мені теж болить, як і тобі”.

Коли вона нарешті повертається до Мейєлза, то бачить його погляд - здивований і захоплений водночас.

- Можливо… тепер це ваш хуншей, пані?

- Ні…

Адона йде геть. Вона не може. Немає сил, щоб опікуватися цією величною твариною. Хуншей Сапсана потребує могутнішого хазяїна. Навіть Мейєлз підходить краще за неї.

Ноги несуть її геть від лисячої галявини. За спиною лунають кроки цілителя. Коли вони гучнішають, наростаючий страх досягає піку. Адона інстинктивно розвертається й б’є по можливій загрозі. І влучає прямо в обличчя Мейєлза.

Лише за мить вона розуміє, що трапилося. Страх згас так само швидко, як і з’явився. Тепер - наслідок. Розбитий ніс Мейєлза. Біль у кулаці. Троє тьйох-ама неподалік, що стали свідками і тепер дивляться на неї ледь не зі страхом.

Адона розуміє, як її бачать збоку. Безсмертні - спокійні, розважливі, мудрі… Особливо ті, кому, як і їй, понад тисяча років. Зриви на рівному місці властиві лише смертним, дурним і нервовим людям.

- Досить прогулянок, - тихо каже вона.

Не розбираючи дороги, жінка повертається до свого павільйону. Тепер найкраще рішення - сховатися в ньому на сотню років, щоб усі забули за неї.

Або ще десь сховатися. Подалі від поглядів з-під лоба та від страху знову прокинутися в Валхастовій темниці.