В обіймах влади

"Початок гри завжди сповнений таємниць, але справжнє мистецтво — зробити перший хід незворотнім."

Вийшовши з будинку, я жадібно вдихнула холодне осіннє повітря. Воно різко обпекло горло, змусивши плечі напружитися, а шкіру на руках — миттєво вкритися сиротами. Думка про пальто з’явилася й одразу зникла: у голові залишався тільки Девід. Його новий вигляд, його погляд, який уже не відпускав.

Дійшла до машини, кинула швидкий погляд на будинок, вловивши у вікні силует Девіда. Потім відчинила дверцята й сіла за кермо. У пам’яті прокручувала кожну деталь зустрічі: його реакції, свої слова, дрібні жести, які мали спрацювати. Чи вдалося? Чи повірив? Девід нагадав мені про те, ким я була раніше. Я теж стояла на самому дні, але в мене не було такої рятівниці, якою я стала для нього. Я вибиралася з пекла сама. Йому пощастило.

І саме в цей момент минуле, яке я так старанно зачиняла на замок, вибило двері й увірвалося в мою свідомість. Лікарняне ліжко, відчай, решітки на вікнах і те саме паралізуюче небажання жити спалахнули з новою силою.

Серце почало гупати нерівно, надто швидко, відлунюючи ударами в скронях. У пальцях з’явився дрібний тремор, руки стали ватними, і тримати кермо ставало дедалі складніше. Дихання збилося, грудна клітка стиснулася, немов у легенях більше не було місця для повітря. Кожен вдих був коротким, уривчастим і не приносив полегшення. Горло пересохло, язик налип до піднебіння.

Опустила скло, впустила холодний вітер, але цього було замало. Відчинила дверцята ширше, щоб нічний холод ударив по тілу, змушуючи легені розправитися. Проте кисню все одно бракувало. В очах темніло, з’явилося запаморочення, руки почали німіти, втрачаючи чутливість.

Я обхопила себе руками, стискаючи власні плечі, намагаючись стримати неконтрольне тремтіння тіла. Всередині, наче мантру, прокручувала одну фразу: «Я переможу тебе, йобана панічна атако. Я тут головна. Я — бос».

Повторювала це знову і знову, поки серцебиття поступово не стало менш хаотичним. Удари вже не так глушили вуха. Дихання вирівнювалось: вдих — рахую до чотирьох, видих — ще один цикл. Повітря відчутно холодило шкіру, запаморочення відступило, і картинка перед очима нарешті перестала розпливатися.

Піт на скронях охолов, пальці повернули чутливість. Тіло знову належало мені. Напад зненацька вирвав мене з реальності, але цього разу я вистояла краще, ніж раніше. Зробила ще один глибокий вдих. Осінній холод був різким, та він прояснив свідомість. Я нагадала собі, чому дозволила цьому статися і чому повинна йти далі. Так, ціна висока — іноді вона вимірюється власним спокоєм, власним тілом, яке доводиться приборкувати. Але в цій боротьбі гартується моя сила.

Випрямилась, рішуче взялася за кермо. Відчула, як усередині повертається впевненість. Попереду ще багато кроків, і я зроблю їх усі, навіть якщо знову доведеться пройти крізь цей біль. Я все витримаю. Хоча мені дуже не хочеться, щоб це повторювалось. Атак не було вже давно, і я дуже сподіваюся, що Девід не став тому причиною.

Завела двигун і повільно рушила в місто. Треба заїхати в галерею, забрати документи й нові рамки для полотен.

Востаннє панічна атака накривала мене після лікарні, коли я зайнялася саморозвитком і виставила в галереї свої роботи на тему болю та страждань. Я писала їх під дією транквілізаторів, якими мене пічкали, та від того вони не стали менш відчайдушними чи менш прекрасними.

У залі тоді пахло фарбою й пилом, світло ламп падало на полотна так, ніби вони світилися зсередини. Люди ходили між картин, зупинялися, дивилися… але я не знала, чи бачать вони мій біль, чи лише вдале поєднання кольорів. Для мене кожен мазок був криком, для них — просто картинкою. Коли я дивилася на них сама, я переживала той розлом у душі знову і знову. Серце билося так, ніби хотіло вирватися, і я відчувала: минуле все ще тримає мене за горло.

Більше ніколи не дозволю собі цього відчувати — клялася я тоді. То чому ж зараз це сталося знову? Я ж усе контролюю. Я незалежна, владна, я не згадувала минуле… І все ж таки, я не залатала ту тріщину в собі. Вона все ще там.

Нічне місто пропливало повз вікна автівки розмитими вогнями. Я міцно тримала кермо, відчуваючи, як пульс нарешті приходить до норми. Галерея зустріла мене знайомим теплим світлом вітрин, яке виглядало майже затишним на фоні мого внутрішнього шторму.

Я припаркувалася й кілька секунд просто сиділа в тиші, дивлячись на скляні двері. Там, за цими дверима, був мій світ. Світ, де я не була «рятівницею» чи «босом», а просто майстром, який знав ціну кожному мазку.

Клацання замка — і я всередині. Запах дорогого паперу, олійної фарби та легкої кави миттєво подіяв на мене як заспокійливе.

— Емі? Ви так пізно, — почувся дзвінкий, дещо втомлений, але щирий голос.

З глибини залу, тримаючи в руках планшет, вийшла Мія. Вона була вдягнена у вільний светр, волосся зібране в недбалий пучок, а за вухом стирчав олівець. Мія — єдина людина, яку я могла бачити в такий час без маски ідеальної холодності.

Ми починали разом. Коли я вийшла з тієї бісової лікарні, розбита на друзки, а вона — тільки-но закінчила коледж, наївна і сповнена амбіцій, яку ніхто не хотів брати на роботу без стажу. Я побачила в її очах той самий відчай, який живив і мене. Я ризикнула — і не прогадала. Вона стала моїми руками та очима там, де я не хотіла бути присутньою особисто.

— Робота не чекає, Міє, — я зняла піджак, кинувши його на крісло, і дозволила собі ледь помітну, але справжню посмішку. — Чому ти ще тут? Я ж казала, що організація виставки не має коштувати тобі сну.

— Ви ж знаєте, я не заспокоюся, поки не перевірю всі деталі, — вона підійшла ближче, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Ви виглядаєте втомленою. Щось сталося?

— Просто складний вечір, — ухильно відповіла я, сідаючи за свій масивний стіл. — Розкажи краще про справи. Як пройшов тиждень? Колекціонери все ще б’ються за ту серію «Розломів»?

Мія пожвавилася, гортаючи щось на екрані планшета.

— Б’ються — це м’яко сказано. Ми закрили три угоди за чотири дні. Чистий прибуток за тиждень — вісімдесят тисяч доларів. І це ще не враховуючи передоплати за майбутню виставку. До речі, клініка та стилісти, яких ви просили підібрати… — вона на мить завагалася. — Усе пройшло ідеально. Найкращі майстри, повна анонімність, як ви й вимагали. Сподіваюся, ваш… «підопічний» задоволений?

Я затримала подих. Мія не знала про Девіда, принаймні нічого конкретного. Вона думала, що я займаюся якимось новим артпроєктом або меценатством. І нехай так і залишається. Вона була тією частиною мого життя, де панував порядок.

— Він отримує те, на що заслуговує, — холодно промовила я, але потім пом’якшала. — Дякую за допомогу з підбором персоналу, Міє. Ти, як завжди, знайшла найкращих. Твій хист бачити професіоналів там, де інші бачать лише папірці з дипломами, — це те, що тримає нас на плаву.

— Я просто вчилася у кращих, — усміхнулася вона, ставлячи переді мною горнятко чаю, яке встигла приготувати за хвилину. — Емі, ви впевнені, що все гаразд? Ви сьогодні… інша.

Я глянула на свої руки. Тряска минула, але спогад про те, як рука Девіда відчувалася в моїй, як він дивився на мене — наляканий і водночас заворожений — усе ще пульсував десь під шкірою.

— Я просто завершила перший хід у великій грі, — сказала, роблячи ковток чаю. — Наступний тиждень буде вирішальним. Треба підготувати документи на нову галерею в центрі. І замов ті італійські рамки, про які ми говорили. Тільки темне дерево, ніякого позолоченого пафосу.

— Буде зроблено, шеф, — Мія жартівливо відсалютувала.

Дивлячись на неї, я раптом відчула щось схоже на вдячність. Вона була моїм якорем. Поки вона займалася звітами, рахунками та персоналом, я могла дозволити собі бути творцем — або жорстоким експериментатором.

— Йди додому, Міє. Це наказ, — я знову стала директоркою, але в голосі вже не було криги. — І випиши собі премію за цей тиждень. Ти її заслужила більше за всіх.

Коли вона пішла, я залишилася в оточенні своїх картин. Вони дивилися на мене зі стін — мої крики, мої болі, мої перемоги. Я підійшла до однієї з них, торкнулася шорсткого полотна. Девід думає, що він у пастці. Він не знає, що ми обоє в ній. Тільки я сама побудувала свою клітку і розставила в ній меблі.

Я дістала телефон і набрала начальника охорони.

— Починаємо навчання. Ніяких поблажок. Я хочу, щоб до кінця тижня він забув, як це — опускати очі.

Поклавши слухавку, я відчула, як тріщина в мені знову затягується. На зміну паніці прийшла холодна, розрахункова енергія. Гра триває. І цього разу я не дозволю минулому виграти.