В обіймах влади

"Не кожен гість приходить без ножа за спиною."

Я мовчки дивився на нього. Він ледве тримався на ногах, проте не відводив погляду. Виснажений, з багряним порізом на скроні, він не був схожий на звичайного волоцюгу. Широкі плечі, міцні вузлуваті пальці в мозолях і специфічна засмага фермерського робітника видавали в ньому людину, яка звикла до важкої, виснажливої праці. У його очах жевріла зухвала впертість — погляд звіра, який потрапив у капкан, але все ще готовий перегризти горло мисливцю.

— То це ти тут головний? — його голос прозвучав хрипко, з грубим акцентом людини з низин.

Я не поспішав відповідати. Лише криво усміхнувся, оцінюючи його пошарпаний вигляд. Попри слабкість після клініки, він тримався прямо. Рік не виглядав вдячним за порятунок — він виглядав розлюченим на те, що йому завадили вкоротити собі віку.

— Це залежить від того, з якою метою питаєш, — промовив я нарешті, зберігаючи крижаний спокій. — І що ти взагалі тут робиш, Ріку?

— Виживаю, — коротко кинув він, ігноруючи те, що я вже знаю його ім'я. — Вона сказала, що я можу залишитися. Сказала, що робота на фермі за копійки — це не все, на що я здатний.

Я зробив крок ближче, скорочуючи відстань до мінімуму. Повітря між нами миттєво згустилося, наповнилося запахом антисептиків та прихованої агресії. Від нього несло дешевим милом і чимось незнищенним — запахом землі та безнадії. Це дратувало.

— Вона багато що каже. Але її слова ще не означають, що ти тут потрібен. Вона любить підбирати зламані речі, щоб подивитися, чи можна їх склеїти.

Рік ледь помітно всміхнувся — тонко, підступно. Цією посмішкою він ніби стирав мій дорогий костюм і манери, бачачи в мені такого самого «підібраного».

— Боїшся, що я заберу в тебе її увагу? — запитав він тихо, з отруйною інтонацією. — Боїшся, що роботяга з мозолями на руках виявиться цікавішим за твій випещений фасад?

У скронях боляче застукало. Він не був просто гостем — він був моїм дзеркалом, тільки більш диким і некерованим. Я відчував це кожним нервом. Мої власні ідеально підстрижені нігті вп'ялися в долоні.

— Ти переоцінюєш свою важливість, — кинув я рівним тоном. — Її увага ще не робить тебе сильним. Це лише аванс, який ти не зможеш повернути.

Рік нахилив голову і розслаблено опустився в крісло. Його грубі руки незграбно лягли на дорогий оксамит підлокітників.

— Тобі це подобається, чи не так? Бути її улюбленим проектом, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Я бачив, як вона на мене дивилася в палаті. Це не був жаль. Вона побачила в мені те, чого тобі вже бракує — справжню, не прилизану лють. Здається, вона шукає мені місце... або шукає тобі заміну.

Я перестав усміхатись. Напруга в кімнаті стала майже відчутною на дотик. Він бив точно в ціль, використовуючи свій розпач як зброю.

— Вона не та, кого можна взяти жалістю чи історіями про важку долю на фермі, Ріку, — я нахилився до самісінького його обличчя, відчуваючи жар, що виходив від його тіла.

— А якщо я не прошу жалісті? — його голос був убивчо спокійним. — Я хотів померти під її колесами, а вона дала мені привід жити далі. Можливо, їй просто цікаво побачити, як ми з тобою зчепимося в цій золотій клітці? Кого вона залишить, коли побачить, хто з нас виявиться міцнішим?

Я розсміявся — сухо, без тіні щирості. Кров ударила в голову. Це вже не був нещасний чоловік, який кинувся під машину — це був конкурент, що претендував на моє повітря.

— Хочеш перевірити, хто міцніший? — я рвучко схопив його за комір і притис до спинки крісла. Мої пальці в білих манжетах стиснули його запрану сорочку. Попри слабкість, він напружився — під тканиною я відчув тверді, як камінь, м'язи людини, що все життя гарувала. — Можемо з’ясувати це просто зараз.

Він навіть не здригнувся. Жодної ознаки страху.

— Якщо ти думаєш, що твій новий костюм і право голосу дають тобі владу… то ти забув, звідки сам прийшов, — прохрипів він мені в обличчя.

Я ледь стримався, щоб не вдарити його. Все тіло горіло бажанням розтоптати цю селянську зухвалість. Але я відпустив його. Різко, гидливо штовхнувши назад у крісло.

— Гаразд, — я випростався і витер долонею губи, ніби на них лишився смак його дешевого життя. — Грай у свої ігри, фермерський невдахо. Подивимось, як швидко ти зламаєшся тут, де правила диктує не лопата, а інтелект.

Рік підвівся, потираючи шию. У його погляді читався виклик.

— Побачимо, хто вціліє, — промовив він ледь чутно.

І в цю мить тишу розірвав різкий, впевнений цокіт підборів по мармуру. Двері відчинилися.Емілія.

Її погляд ковзнув по нас — два моїх творіння, готові вчепитися один одному в горлянки. Вона виглядала задоволеною.

— Ну що, хлопці, вже познайомилися? — її голос прозвучав легко, майже грайливо. — Ріку, сподіваюся, Девід розповів тобі, що в цьому домі слухняність цінується вище за силу?

Ми не відвели поглядів один від одного. Гра стала смертельно небезпечною.