В обіймах влади

"Там, де тінь приховує шлях, завжди чекає або скарб, або пастка."

Сів у тачку, і двері відразу — клац! Заблокувалися. Страх погнав по венах ще дужче. Вже й сам не радий, що підписався на це. Голова гуде, думки в кашу. Куди мене везуть? Хто вона така? І нахрен я їй здався? Тиша тисне так, що аж у вухах стріляє, тільки дихалка моя свистить. Вдих короткий, рваний, ніби кисню не дають. Видих — важкий, із якимось хрипом у горлі. Грудна клітка ходить ходором, тіло не знає, як припинити цей мандраж. Дихаю так гучно, що аж самому соромно — здаю себе з потрохами. Скло прозоре, а відчуття таке, ніби мене відрізали від світу. А повертатися вже пізно.

Хоча, якщо по чесноку, що мені втрачати? Я — ніхто. Місця мені ніде нема, хіба на тому мокрому дивані з блохами. Не помітив, як кулаки зжав. Ніж у кишені — єдине, що лишилося від минулого життя. Ручка смердить потом. Витяг його тієї ночі, коли валив з дому. Думав, врятує. А він — тільки зайва вага і хренові спогади.

Мені двадцять шість, а всередині — пустка. Роботи нуль. У кафешках, на базарі, на стройках — скрізь тільки іржали з мене або гнали в шию. Казали, їм не треба вонючі, блохасті працівники. Єдине завдання щодня — не здохнути від голоду і не задубіти вночі.

Погладив шрам на руці. Приниження, от що це. Тоді я повірив волонтеру з цією його фальшивою либою. «Ми допоможемо». А потім — болт. Ні жерти, ні даху над головою. Порізався, коли зі злості розкошмарив пляшку з-під пива, от і лишився слід.

Сьогодні з’явилася вона. Холодна, впевнена. Не схожа на тих, хто рятує. Очі дивляться прямо крізь мій бруд. Вона прийшла не жаліти. Руки трусилися не від холоду. Може, це була надія? Хрен знає, я вже й забув, як воно — щось відчувати.

Я смерджу, я в курсі. Але це не моя вина. Предки проміняли мене на бутилку. Весь мій світ пахнув шмурдяком і страхом. Шрам на плечі — пам’ять про те, як крав, бо шлунок зводило. У всього є ціна.

— Куди премо? — прохрипів я до водія.

Той нуль на масу. Тільки хмикнув. Очі якісь скляні, чи то злі, чи то йому просто все по барабану. Мабуть, верне його від мене. На вигляд — кабан у чорному костюмі. Поруч із ним я як тріска, навіть ніж не поможе, якщо він вирішить мене прикопати. Я хоч і в дорогій тачці, але можу легко стати купою кісток на задньому сидінні. Краще приткну язика, мабуть.

За вікном місто скінчилося, пішла лісосмуга. Знову мандраж пройняв. Не треба було сідати. Але ноги самі понесли. Може, тому, що задовбалося бути самому. І бокатися за життя теж сили кінчилися — якщо і вб’ють, то хоч красиво. Може, тому, що вона мене зачепила. Притис лоб до скла. Холод обпік.

Від неї пахне карамельною кавою і тютюном. Ніжність і гіркота в одному флаконі. Як вона сама. І чомусь це, сука, заспокоює. Може, ця машина — не труна, а реальний шанс? Хоча я в це слабо вірю.

Тачка стала. Замок клацнув. Приїхали. Вийшов, водій сидить, не рухається. Може, чекає, поки я рвону в ліс, щоб пустити кулю в спину. Попереду — брама. Важка, темна. Дерева закрили все небо. За парканом — хата, як фортеця.

Ворота скрипнули і самі відчинилися. Я смикнувся в бік лісу. Може, дати дьору, поки не пізно? Але помітив охорону. Стояли в тінях, мовчазні, але пасли мене конкретно. Думав, зараз скрутять і потягнуть, як в’язня. Але ні — стояли і витріщалися, як коршаки.

— Йди давай, — буркнув водій грубо.

Я кивнув. Ноги ватяні, підкошуються. Це мабуть від жиму, раніше такого не відчував. Може, все ж тікати? Та мій диван вже сто пудово хтось віджав, прийдеться знову битися за нього і за вошей. Я рипнувся до лісу, в умі рахуючи метри, рвонув і навіть пробіг трохи, поки не валив дикий біль у перебитій нозі. Геть вилетіло з голови, що після тої бійки пару днів тому нога ніяка. Я і так шкутильгав, але думав — до лісу витягну. Після різкого болю я просто розпластався на землі. Все, припливли.

Стогну, тримаюся за ногу, і тут бачу — підходить темна фігура і дає руку. Водій. Це точно він, руду макітру навіть у темряві видно. Взагалі не чекав від нього такого. Всю дорогу він був надутий і неприязний, слова не витягнеш.

Він допоміг мені встати, перекинув мою руку через плече, міцно зжав лікоть і попер до хати. Напевно, щоб я більше не пробував злитися. Довів до дверей і відійшов. Останній раз глянув на тачку, на водія з холодними очима. Потім — крок уперед. І я помалу заповз у будинок.

                                                             ***

Зайшов всередину — і мене ніби переїхало. Все чисте, стіни світлі, меблів майже немає. Холод прошиває до самих кісток. Що це за місце? На психушку схоже. «Нащо я сюди приперся?» — думка довбає в голову, а тіло колошматить. Тут усе таке стерильне, аж стрьомно. Це не хата. Це морг для живих.

Світло біле, ріже очі. Виставляє напоказ кожну пляму, кожну тріщину на мені. Я зажмурився, як тільки переступив поріг. Тиша тут якась не тутешня, гул кондиціонера тільки на нерви діє. Тихо, як у труні. На вулиці завжди движуха — крики, тачки, мати. А тут ніби світ на паузу поставили. Як у тюрмі, тільки гратів не видно.

У залі стояло двоє лобів. Рожі кам’яні, бані холодні, як скло. Охорона, по-любому. Стоять, мовчать, як пси, що чекають команди «фас». Один — худий, але жилавий. Два рази склянку переставив від скуки — видно, хочеться йому вже якогось діла. Другий — високий, коса сажень у плечах, погляд гострий. Провів пальцем по столу — перевіряв, чи пилюки нема. Третій — кремезний, морда груба, витріщився прямо на мене. Його погляд наскрізь пробиває, бачить і мій мандраж, і слабкість.

Я хотів щось в’якнути, але повітря ніби зацементувалося. Горло перетисло.

— Що відбувається? — прохрипів я.

У відповідь — тільки короткий кивок у бік ванни. Хотів дати задню, але вони швидко перекрили шлях. Стояли, дивилися так, що я почувався голим. Навіть якщо я витягну ніж, проти такої зграї я — нуль.

Мене запхали у ванну. Все біле, чисте, очі сліпить. Я тут хто — пацієнт чи піддослідна криса? У ванні набирається гаряча вода, пара пре вгору, тхне якимись травами.

— Роздягайся і йди митись швидко! — гаркнув один із чоловіків.

Розумію: вибору — болт. Почав роздягатися. Куртка — на підлогу, потім решта лахміття. Стою голяка. Вони пасуть.

— Покрутись, ми тебе оглянем, — каже худорлявий.

Стрімно і принизливо — стояти так перед чужими мужиками. Ребра стирчать, шрами на виду, синці після побоїв, нога, перемотана брудним ганчір’ям, ниє не по-дитячому. Худорлявий підійшов, розглядав мої руки, потім по всьому тілу пройшовся — мабуть, дірки від голки шукав.

— Блять, я не колюсь і не вживаю наркотики, — огризнувся я.

— Гаразд, можеш тепер митись, — додав худорлявий і відійшов.

Заліз у гарячу воду. Забуте тепло пішло по тілу. Бруд злазив пластами, але мандраж лишився. У дзеркалі навпроти бачу себе — виснажений, чужий. Один із мужиків підходить, у руці — холодне лезо, тягнеться до моєї шиї.

— Не ворушись, бо заріжу, — хрипить, скрививши пику.

Лезо ковзає по шкірі, і борода швидко зникає. Я закрив очі, намагався звалити думками в інше місце. В голові — образ тієї жінки, що підписала мене на це пекло.

— Хто ця жінка, що відправила мене сюди? Що вона хоче зі мною зробити? — голос тремтів. Я вже благав.

Тиша. Тільки клацання ножиць. Мужик стриг спокійно, ніби це щоденна рутина. В очі мені не дивився. Наче не мав права.

— Хто вона така? — повторив я гучніше.

Він застиг. Ножиці замовкли. — Господиня, — сказав нарешті. Голос низький, рівний.

— Вона головна чи є ще хтось?

— Пані — єдиний закон у цьому домі. Тепер заткнись і не рухайся.

Я ковтнув комок у горлі. — А ти… боїшся її? — насміхаючись, запитую.

Він нахилився ближче, глянув прямо в очі. — Ти ще не розумієш, куди потрапив.

— Що їй потрібно від мене? Органи? Тіло?

— Це їй вирішувати, ким станеш ти. — Він посміхнувся, але то не була справжня посмішка. — Про тебе не говоритимуть. Як і про тих, що були тут, чи будуть наступні.

— Хто тут був? Чоловіки? Жінки?

Він знову взяв ножиці. — Її дім не пустує. Але мало хто лишається. І ще менше виходять в світ.

— А ти? — шепочу я.

— А я навчився мовчати й слухати накази. І тобі раджу.

Вода охолола. Я встав із тієї жижі. Вона смерділа, дно ванни було в піску і моєму ж волоссю. Чоловіки злили цю гидоту і набрали нову гарячу — з першого разу весь бруд не зійшов. Знову ліг під пристальні погляди. Відмокав. І тут мене зморило.

Прокинувся вже в холодній воді. Вся грязюка відкисла, навіть під нігтями чисто. Вода темна — наче моє вуличне життя в ній розчинилося. Виліз. На стільці — чистий одяг: світло-блакитна сорочка і чорні брюки. Натягнув — тканина м’яка. Краще за моє лахміття. Воно зникло. Разом із ножем. Чим тепер оборонятися?

Вийшов у коридор. Високі стелі, килими, дорогі меблі. Я тут як чужий. Може, це пастка. Знайшов кухню, вітальню, якісь закриті темні двері і спальню. Людей — нуль, всі зникли. Я один.

Біля вікна — лежанка з пледом. Торкнувся — м’яке. Крісло поруч теж манило. Сів — і відчув, наче воно мене проковтнуло. Звик же дупу на бетоні гріти. А тут тілу добре — аж незручно.

Зайшов чоловік, я підскочив і забився в куток. Принесли їжу гарячу. Як тільки він вийшов, я кинувся до неї. Картопляний суп із сухариками і здоровими шматками м’яса, паста з підливою… пару шматків хліба я никнув у кишеню. Їв швидко, ніби хтось може вирвати шматок. Шлунок не вірив, що це справжнє.

Трохи розслабився. Але всередині сидить неспокій. Ліг на лежанку. Тіло трохи тремтить. В голові прості думки: тихо тут, дивно, але поки безпечно.

Напівтемрява обіймає. За вікном вітер шелестить. І вперше за довгий час я подумав: може, ця ніч буде кращою за попередні. Відчув, що мене сховали від світу. Заплющив очі. Без страху. Просто заснув.

***

Я не пам’ятаю, коли спав так, щоб не здригатися від кожного шурхоту. Мабуть, ніколи. Завжди одне око відкрите, рука стиснута в кулак — ніби це врятує моє життя. Весь час думаєш: чи дотягну до ранку? А тут — тиша. Нереальна. І вперше мені не було страшно. А може, саме через це й стало стрьомно. Бо коли все надто добре — значить, чекай підвоху.

Приснився сон. Не ті брудні вулиці, де я біжу, задихаючись від жаху. Не мамин крик, що ріже всередині. Цього разу було інше.

Велика біла кімната. Стіни чисті, меблі холодні. А в центрі — картина. І там я. Але не та тінь, що зараз, а сильний. Спина пряма, очі палають жагою до звершень. Я дивився на себе й не вірив. Простягнув руку — і почув голос: 

— Це ти в можливому майбутньому.

Озирнувся. Стояла жінка. Схожа на ту, що забрала мене з вулиці, тільки добріша. У білій сукні, з м’яким поглядом. Дивилася прямо в душу. 

— Хто ти така? — питаю. Голос у мене не чоловічий, а якогось малого, наляканого пацана. 

— Я — той, ким ти міг би стати, якби вибрав інакше, — відповів мені мій же портрет замість жінки.

Три секунди — і раптом все змінилося. Стіни почорніли, світло згасло. Я знову на своїй вулиці. Сморід, тріщини, сміття. І бачу себе збоку. Куртка облізла, диван біля смітника. Обличчя мертве — моє.

Хотів крикнути: «Це не можу бути я!», але голос зник. І тоді вона з’явилася вже інакша. Чорна. Сувора. Обличчя в тіні, наче в масці, що не дає розгледіти демона. Тільки силует і холодна темрява, що тягнеться до мене.

 — Я прийшла забрати тебе, — сказала вона.

Голос знайомий, наче я його все життя чув. Ноги не слухалися, зуби цокотіли від холоду. Її тінь накривала мене. Було страшно, але темрява тягнула до себе.

Спалах — і знову біла кімната. Дві картини. На одній — сильний чоловік, на іншій — мрець, підібраний із вулиці. За спиною дві тіні, світла й темна. Обидві простягають руки. 

— Вибирай! — сказали одночасно, і голоси наклалися один на одного.

Я не знав, що робити. Хто з них я — розумів, та чи хотів ним бути — от у чому питання. 

— Роби вибір швидко, часу лишилося обмаль! — жінки тягнуть руки до мене. В очах темніє, я хапаюся за світлу постать і провалююся в нікуди.

Підскакую на ліжку. Прокинувся. Задихаюся, весь у холодному поту. Кімнату заливає сонце, тиша якась неприродна. Подивився на руки — чисті. Ніби не мої. Перебита нога сіпалася в судомах, пальці стискали ковдру. Одне знав точно: назад на вулицю дороги немає.

Почув стукіт підборів за дверима. Повільні, впевнені, виважені. Вони йшли до мене. Серце забилося як барабан. Я сидів напружений і чекав, поки двері відчиняться. Потім почув її холодний тон — вона комусь наказувала. Повагавшись, вирішив прочинити двері й підслухати. Треба було знати хоч щось, якщо доведеться давати дьору.

Тихо смикнув ручку, зробив вузеньку щілину. Тільки б не спалитися. Бачу жінку — стоїть спиною до мене. І одного з учорашніх лобів, того, що кремезніший. Він стоїть перед нею, голову опустив, в очі не дивиться. Слів не розібрати — він щось бурмоче під ніс. Але по рожі видно: боїться бовкнути зайве. Невже він її боїться? Де це бачено, щоб такий здоровий кабан тремтів перед бабою?

І тут вона різким рухом дає йому дзвінкого ляпаса. Звук пішов по всьому будинку, а на щоці в нього відразу виступив червоний слід від її долоні. «Якого біса?» — думаю, а сам дивлюся далі. Думка про те, що чоловік завжди сильніший, вилетіла з голови в ту ж мить.

— Сволото, я просила лише одного: заткнути свою ротяку та слухати мої накази! — її голос звучить як вирок. Вона кричить, і тепер я чую кожне слово. 

— Вибачте, більше не повториться, пані, — мужик падає на коліна й просить пощади. Це вже чую погано, бо він щось там лепече собі в підлогу.

Вона навіть не ворушиться — стоїть впевнено, зверху вниз на нього дивиться. 

— Ти будеш покараний. Навіть не думай, що тобі це просто так минеться, — спокійно так каже, але в голосі — лід. 

— Я виправлюсь, пані. Вибачте, це востаннє... — цю фразу я ледь розібрав.

Жінка розвертається прямо в мій бік. Я швидко зачиняю двері й лечу до ліжка.