В обіймах влади

"Найбільш неочікувана пастка — це та, яку ти сам собі створив, навіть не помітивши цього." 

Мій «рай» закінчився рівно о шостій ранку.

Я спав без задніх ніг, коли двері моєї спальні розчинилися від удару об стіну. Холодне повітря з коридору увірвалося всередину разом із двома амбалами з охорони. Один із них без зайвих слів просто смикнув за край ковдри, скидаючи мене на підлогу.

— Підйом, сонечко. Пані дала наказ зробити з тебе людину, — пробасив той, що був ширший у плечах.

Я хотів був огризнутися, згадати всі матюки, які вивчив на вулиці, але згадав холодний погляд Емілії й прикушене вухо. Жар усередині ще не згас, тож я просто встав, тремтячи від ранкової прохолоди.

Наступні три години перетворилися на тортури. Мене затягли у велику залу на першому поверсі, де вже чекав якийсь лисий чолов’яга зі скляним поглядом і секундоміром у руках.

— Я — Марк, твій інструктор з фізичної підготовки та самоконтролю, — кинув він, навіть не глянувши мені в очі. — Пані Емілія не терпить слабкості. Ти — слабкість у чистому вигляді. Виправляймо це.

Він не давав мені дихати. Відтискання, планка, біг по колу в закритому приміщенні. Моя поранена нога нила, але Марк лише холодним тоном наказував: «Ще десять разів. Спину рівно. Не дихай як загнаний пес». Кожного разу, коли я хотів упасти, я відчував на собі чийсь погляд. Підняв очі на балкон другого поверху — там була тінь. Емілія? Чи мені просто ввижалося? Вона не спускалася, не віталася. Вона була як привид, що контролював кожен мій рух через об’єктиви камер, розтиканих по кутах.

Після тренування мене, захеканого й мокрого від поту, кинули в руки «бригади краси». Перукар з тонкими пальцями годину чаклував над моєю головою, підстригаючи кожен волосок так, наче він був золотим. Стиліст крутився навколо мене з сантиметровою стрічкою, бурмочучи про «лінію плечей» та «правильний вузол краватки».

— Стій рівно, Девіде, — повторювали вони. — Пані не любить недбалості.

До обіду я ледве переставляв ноги. Мені не дозволили просто «пожерти». Прийшов інший вчитель — сухий старий у бездоганному фраку. Він вчив мене тримати виделку так, ніби це була кришталева коштовність, і розмовляти про «високе», не ковтаючи закінчення слів.

— Ти маєш звучати як старі гроші, а не як старий черевик, — карбував він.

Кожного вечора мені приносили нові книги й пігулки. Охорона пильно стежила, щоб я їх ковтав, ледь не заглядаючи в горлянку. Це принижувало, але я терпів. Я згадував її слова: «Ти ніхто без мене». І я вирішив: добре, я стану «кимось». Але таким, якого вона не очікує побачити.

Минув, мабуть, тиждень, як я її востаннє бачив.

Цей дім — красивий, дорогий, а все одно мов тюрма. Сидиш сам, день на день схожий. Жерти дають добре, не скаржуся — та від цього тільки пузо росте, а на душі тяжко. На стіл кинули книжку, зверху записка від Емілії: «Вивчи теорію — наступного разу перевірю». Книга з етикету та щось старе з культури, раритетні речі та машини і ще купа різної херні про реалізм. Ага. Наче якийсь кавалер із червоного хреста що приїхав на виставку.

Зранку прокидаюся — і відразу вона в голові. Проклята жінка. Обличчя, губи, хода, той клятий погляд — усе крутиться в мені, мов іржавий гвинт, що ніяк не вийметься. Вона ж вперта та сильна, але очей не відведеш. Говорить мало, а коли й каже — так, наче кожне слово важить з десять кілограм.  Емілії не треба кричати —  її тиша страшніша.

Дивишся на неї — і не розумієш, чого більше хочеш: втекти чи торкнутись. Як вона це робить, га? Ота її спокійна впевненість — немов бетон. Не проб'єш, не зламаєш. А хочеться от тільки не її зламати — а себе бачити поруч із нею. Емі зникла, як гелева кулька яку відпустили.

Залишила мене тут, як щура у відрі. Сиджу, чекаю, прокручую її слова, рухи, як вона вино попивала, усе в голові. І не знаю: для чого я їй взагалі потрібен? Чи просто лялька, і цікаво, як довго тіліпатимусь тут без відповідей?

Можна б і злитись, так? Але, чорт забирай, я тільки більше горю бажаням її побачити. Вона вміє зачепити — я це визнаю. А я? Я не хочу бути іграшкою. Буду змагатись, так як мені вже не втекти, Емілія занадто глибоко залізла всередину мене, тай охорони забагато по периметру. Добре що в будинку я лишаюсь сам без наглядачів. Нога вже не болить, завдяки колесам, що мені пхають кожного ранку і вечері. Козли, перевіряють щей рот чи я ковтаю.

Але є думка. Може, здивувати її якось, не бути тим, ким вона мене бачить — безхатьком, що радіє шматку м'яса й теплому пледу. Вона любить бути першою в усьому як я зрозумів. А що, як я стану схожим на неї га? Копіюватиму її поведінку, хай подивиться на себе зі сторони.

Бо чим більше думаю — тим чіткіше усвідомлюю: або я зрозумію її, або мені хана. В цій грі виживає тільки один. І я хочу бути тим, хто змінить правила. Дасть більше схитрує і не здохне.

Дні тяглися, як розкислі шнурки, а її все не було. Я вже почав думати що все мене кинула. Хитрий хід, типу: залишити наодинці, подивитись, що зі мною буде в самотності. Та я на вулиці теж самотнім був, мала, ти мене не покараєш цим. Спочатку ще смішно було: канапа м’яка, хавка смачна, хата тепла. Та що, скажи, ще треба людині, яка звикла спати на старому дивані з клопами?

Але з кожним днем щось всередині крутилось, мов іржавий ключ у замку. Порожнеча. Її відсутність  лякала і насторожила. Я що реально підсів на Емілію? Навіть якщо це все була битва розуму — мені її не вистачало вже.

«Ага, Девіде, вітаю — сам заліз у клітку і ще й двері за собою закрив. Молодець», — гірко посміхнувся про себе. Хоч і намагався знайти в усьому хоч краплю гумору — не вийшло. Не смішно, коли ти — не господар у власній голові.

Одного ранку сидів біля вікна на кріслі. Ліс перед очима — мокрий, сірий. Я навіть почав читати ту книгу від смутку, про машини, це виявилось не так вже і нудно, розглядав картинки і думав, які ж телепні віддають таке бабло задля того, щоб ця рухлядь просто стояла в гаражі. І тут — клац. Двері. Реальний звук дверей, що відчинились. Серце тремтить і б’ється, ніби хоче прорватися назовні. Емі? 

— Ти живий? — її голос, спокійний і навіть трохи ніжний, звучав так, ніби минула лише година, а не тиждень.

Я змусив себе не схоплюватися на ноги, щоб не видати, як шалено забилося серце. Просто втупився в неї, стискаючи книгу в руках.

— Живий, ага. Типу того. Хоча мозок уже сам із собою балакає. Читаю твою дурнувату книгу, — пробурмотів я, зиркнувши вбік.

Вона повільно пройшла кімнатою.

— Ти навіть чекав на мене? — голос був тихим, але в ньому відчувалася вимога. Емілія дивилася так, ніби кожна секунда мовчення вже була злочином.

Я пирхнув, відкинувшись на спинку крісла.

— Та ні. Просто тут так затишно, що вирішив залишитися, — буркнув, зиркнувши на неї з викликом. — Сама подумай: хавка, диван... шкода, що тілька нема, а то просто казка. Ще б білку приручити — і було б ідеально.

Вона примружилася, і ледь помітна усмішка торкнулася куточків її губ.

— Ти жартуєш — це добре, — промовила вона майже лагідно, але її очі все одно світилися холодом.

— Я?.. — я на мить замовк. — Я просто звик. У мене ж по життю так: або ніхто не приходить, або приходять, щоб щось відібрати. Тож ти, можна сказати, ще нічого.

Вона сіла в крісло навпроти й мовчала. Лише дивилася. Довго.

— Девіде, я залишила тебе одного, щоб ти пристосувався до нового дому, де проведеш певний час. Щоб побув на самоті й переосмислив усе своє минуле життя. Ти ще не хочеш покинути мене й піти? Чи все ж хочеш бути моїм?

— Знову хочеш лякати мене? Мене ламали ще до тебе. Ти просто... вирішила подивитися, що з того всього залишилося.

— Завжди на крок попереду, — відповіла вона з іронією, але без жартів.

У її голосі — абсолютна впевненість. У моїх грудях — напруга, як перед стрибком у прірву. Знаю, у що вплутуюсь, і знаю, що зворотного шляху немає. Випрямляю плечі. Дихаю повільніше, ніби це допоможе втриматися і не зламатися під її тиском.

— Це ми ще побачимо, — голос Емілії був як шовк із лезом усередині: тихий, хижий, майже знущальний.

Вона встала і зробила крок до мене. Не поспішаючи. Її очі блищали небезпекою, а загадкова усмішка не обіцяла порятунку.

— Моя стратегія в тому, щоб позмагатися з тобою, — намагаюся тримати голос рівним, але відчуваю, як серце збивається з ритму від невпевненості.

— Стратегія?.. — Емілія хмикнула. Голос став нижчим, оксамитовим. — Ти й справді вважаєш, що мене можна вразити такими дешевими трюками? Ти набрався сміливості за такий короткий час, чи хтось допоміг?

Вона почала повільно обходити мене, наче вивчаючи експонат. Ледь помітний дотик до плеча змусив кожен нерв заіскритися. Її подих біля мого вуха обпікав.

— Це не трюки. Це виклик, — прошепотів я, збираючи рештки сил для цієї боротьби. — І він — лише для тебе.

Крок ближче. Тепер між нами не залишилося нічого, крім повітря, що загусло від напруги. Емілія підняла праву ногу і поставила її між моїми так, що гострий носок її червоного лакового туфля опинився майже впритул до моїх штанів. Погляд Емілії — це вогонь; він роздирав мене на шматки, не залишаючи місця для захисту.

— Це буде цікаво… — її пальці ковзнули по моїй сорочці.

Дотик був м’яким, делікатним, але в ньому було стільки сили, що кров миттєво прилила до скронь. Вона ледь помітно кивнула. Це був дозвіл. Шанс. І водночас — мій вирок.

— Подивимось, що з цього вийде, — сказала Емілія і відступила на пів кроку, граючись із простором між нами.

Тиша стала фізично відчутною, мов розпечене поле. Кожна секунда — як натягнута струна.

— Ти знаєш… — її спокусливий голос став зовсім тихим. Усмішка — як невловима тінь на воді. — Найбільше я люблю, коли все йде виключно за моїм планом.

Я проковтнув повітря, яке раптом стало надто розрідженим. Мені стало гаряче. Складно було просто сидіти нерухомо.

— Тоді тобі не пощастило, — мовив я, ледве стримуючи тремтіння.

Її сукня… Я, блядь, навіть не здогадувався, що таке взагалі можна носити. Вся з чорного мережива — легка, прозора, мов дим від цигарки, але в цьому димі ховався чистий секс. Вільний крій мав створювати ілюзію розслабленості, але це був обман. Бо поверх мережива були ремені. Багато ременів. Чорні, тугі, мов кайдани, але неймовірно красиві.

Перший обхоплював її шию — нашийник, не інакше. Але дивно: він не принижував її, а навпаки — робив ще гордовитішою. Керувати Емілією? Та це ж смішно. Навіть той ремінь на шиї був лише нагадуванням, що вона сама вирішує, куди йти і кого вести за собою.

Від нашийника вниз, прямісінько між грудей, спускався інший ремінь. Я відчував, як мої очі самі падають туди, наче мене тягне невидимою силою, якій я не міг — і не хотів — опиратися. Ремінь не ховав, він підкреслював, обводячи її тіло так, що кожен вигин ставав ще чіткішим, ще пекучішим.

Нижче ремені сходилися навколо талії. Вони тримали тканину так щільно, що навіть легке мереживо здавалося закованим у броню. Вся ця конструкція — поєднання ніжної тканини та жорсткої шкіри — робила її образ несамовитим.

Я дивився на неї й не міг визначити: хто вона зараз? Жінка, що роздягає мої думки догола, чи воїн, який іде в бій проти мене? Її сукня була пасткою: спершу вона вабила й розслабляла, обіцяючи легкість і красу. А потім — бац! — ремені затягувалися на горлі, і ти вже в полоні.

Я усвідомлював, що це не просто одяг. Емілія навмисно обрала цей образ, щоб зламати мій мозок, щоб я не бачив межі, де закінчується ніжність і починається сила. Вона була водночас і спокусою, і вироком.

І, чорт забирай, це працювало. Вже був збуджений лише від одного її вигляду. Треба було якось її розговорити, витягнути бодай крихту інформації, поки ми на цій небезпечній дистанції, інакше мої спроби виглядатимуть жалюгідно.

— Завжди така впевнена, незалежно від обставин? — мій голос звучав спокійно, хоча всередині вирував азарт. — Ти коли-небудь запитувала себе, чому тобі так потрібно все контролювати? Чого ти насправді боїшся, якщо ця твоя примарна влада зникне, Емі?

Я чекав на будь-яку реакцію: холодний ляпас чи зневажливий сміх. Але вона не очікувала такого питання. На мить у її зіницях щось блиснуло — здивування, вразливість... Вона завмерла лише на долю секунди, але я зрозумів: слова влучили в ціль. Мій план спрацював. Я навіть не сподівався, що зможу так швидко знайти тріщину в її моноліті, хоча розраховував саме на це — було видно, що весь її світ тримається виключно на її власних плечах.

— Що змусило тебе побудувати цю броню недоторканності? — додав я. Це був прямий постріл.

Обличчя Емілії змінилося. І хоча вона миттєво сховалася за маскою спокою, тріщина вже з’явилася. Я відчув перевагу й не дав їй часу на роздуми.

— Змушуєш усіх вірити, що тримаєш усе у своїх руках, — мовив я, торкаючись її стегна, що звабливо виглядало з розрізу сукні. Шкіра була м’якою, вона манила до себе, обіцяючи солодку отруту. Я хотів притягнути її ближче, впитися в її губи, але замість цього просто спостерігав. Спостерігав, як крізь її крижану маску прориваються справжні емоції.

Вона була приголомшена моїм зухвальством. Коли усвідомлення повністю дійшло до неї, Емілія різко відсахнулася і майже впала в крісло навпроти. Її спокій тріснув: дихання стало глибшим, очі забігали, наче вона боролася з власними демонами.

— Мені цікаво, Еміліє… Ти хоч раз дозволяла собі справжню близькість? Щось реальне, не зігране на публіку? — я встав і підійшов ближче, провівши долонею по її щоці.

Тіло тягнулося до неї в бажанні палкого поцілунку. Хотілося торкнутися її сильніше, але я знав: з нею не можна бути надто різким. Емілія з тих, хто може спочатку заїхати в пику, а потім каструвати. Мені цього зовсім не хотілося.

Вона випросталася, відштовхнула мою руку, а потім і мене самого. Погляд був лютим, але в глибині очей я все ж помітив жарину бажання. На її губах розпливлася ледь вловима усмішка з відтінком зневаги.

— Що ж ти робиш, Девіде? — її голос був пронизливим. — Ти спробував маніпулювати, зблизитися... але я бачу твої трюки. Твої слова — це не щирість, а інстинкт виживання. Твоя стратегія — спокусити мене?

Я на мить замовк, впевненість трохи похитнулася.

— Можливо, — погодився я, не відводячи погляду. — Але ти ще не знаєш мене до кінця. Повір, у ліжку я теж вмію знаходити слабкі місця.

Вона ледь усміхнулася — холодно, як крижаний подих ночі. Вона була одночасно і викликом, і пасткою.

— Слабкі місця? — повторила вона, повільно нахиливши голову, ніби дражнячи мене. — Ти забув, що справжня влада не має вразливостей. Ти можеш намагатися маніпулювати, але всі козирі — у моїх руках.

Я стиснув губи, відчуваючи, як її слова прошивають мене наскрізь. Спроби вплинути на неї здавалися марними — вона була надто мудрою, надто сильною.

— Знову про перевагу, — вона зробила крок вперед, її голос став іронічним. — Але все, що я бачу — це твої марні намагання вхопитися за те, чого тобі ніколи не здолати. Можеш боротися, Девіде, це піде тобі на користь для гартування голосу, але я завжди буду на крок попереду. Твої дії — лише віддзеркалення твоїх власних слабкостей, які я знаю краще за тебе.

Її слова влучали, як гострі стріли. Я мовчав, приголомшений відчуттям, що я — лише пішак у її великій грі. Але всередині палало дике бажання вирватися.

Емілія простягнула руку, її пальці ледь торкнулися мого підборіддя — дотик був м’яким, владним, сповненим сили. Моя напруга стала майже нестерпною ще з того моменту, як її ніжка опинилася між моїми. Хотілося негайно дати волю інстинктам. 

Емілія помітила мій стан і хтиво всміхнулася — наче сама жадала мене, але чомусь не дозволяла собі діяти. Вона спокушала мене своїми формами, цим образом, що підкреслював кожен вигин стегон і пишні груди. Вона збуджувалася сама, споглядаючи мої марні спроби «підкотити» до неї. Чому вона хоче, але не відповідає? Емілія могла просто наказати мені — і я б виконав усе, але вона навпаки уникала близькості, дражнячи і мене, і себе.

— Ти занадто впевнена в собі, — промовив я, намагаючись зберегти самовладання, хоча серце вистрибувало з грудей.

— Впевненість — це не просто слова, — прошепотіла вона, майже торкаючись губами моєї шкіри. — Це те, що йде зсередини, коли знаєш: ти можеш тиснути на будь-кого і завжди залишатися в плюсі. І ти — не виняток. Можеш боротися, як і хотів, Девіде, — її голос став глибоким і холодним, — але я не дам тобі підкорити мене ні в житті, ні в ліжку. Ти ніколи не будеш на моєму рівні, лише в моїй тіні. Знаєш чому? Бо я вмію грати людськими душами, як ляльковод.

Я затих. Її слова пронизували наскрізь, оголюючи все моє нутро.

— Ти вперта, — чітко промовив я, тримаючи її погляд. — Але я теж не з тих, хто здається. Рано чи пізно я знайду спосіб дістатися до тебе, навіть якщо доведеться обійти всі твої пастки й охорону.

Емілія кинула на мене погляд, сповнений загадки й прихованої пристрасті. Здавалося, вона знала, що це буде небезпечний шлях, але це її лише інтригувало.

— Цікаво, — сказала вона з усмішкою. — Чи вистачить у тебе сили пройти крізь мене… чи ти просто станеш ще однією фігурою на моїй шахівниці.

Емі ступила вперед, так близько, що я відчув її дихання. Її слова вдарили по моїй впевненості, але замість страху в мені народився виклик.

— Ти можеш володіти моментом зараз, — відповів я різко, мій голос став твердим і зосередженим. — Але ця перевага — тимчасова. У кожного є слабкі місця. Навіть у тебе, Еміліє.

Вона помітно хмикнула, ніби знала, що саме зараз гра загострюється. Раптом одним різким рухом вона штовхнула мене назад у крісло. Емілія знову поставила носок туфля поміж моїх ніг, але, блядь, так, щоб гострий носак впирався прямо в мій напружений член. Вона давала зрозуміти: за свій довгий язик я можу залишитися без найціннішого.

Емілія нахилилася ближче, натиск посилився. Перед моїми очима промайнули її тверді соски, які я жадав прикусити крізь мереживо, а ще вище — неймовірні зелені очі, що прагнули зачарувати й убити мене водночас.

— Слабкості? — прошепотіла вона мені в самі губи. — Ти пильно їх шукаєш, але пам'ятай: це просто пастки, розставлені для тих, хто занадто поспішає.

Вона повільно провела пальцями по моїй сорочці, ніби відчуваючи, наскільки я загнаний у кут.

— Ти граєшся зі мною, — мовив я, намагаючись зберегти холод у голосі, — але я знаю, що це не триватиме вічно. Я готовий йти до кінця, щоб вижити.

Емілія відповіла усмішкою, від якої кров закипіла в жилах.

— О, я нарешті бачу той вогонь, якого хотіла, — вона нахилилася ще ближче, обпікаючи подихом: — Тоді перевіримо, чи вистачить у тебе сил витримати те, що я приготувала.

Без попередження її рука з силою стиснула мою шию, змушуючи зустріти її палкий погляд. Я мимовільно смикнувся, щоб відкинути її руку, але вона сама послабила хватку, лишивши на шкірі жар.

— Ти хочеш більшого? — її голос став низьким, оксамитовим. — Тоді доведи, що вартий цього.

Кожен нерв горів від її близькості. Я не відступив — навпаки, підвівся, прибираючи її ногу зі себе, і став віч-на-віч, приймаючи виклик.

— Я не з тих, хто відступає, коли випадає шанс на краще життя, — я більше не хотів бути пішаком у її очах.

Емілія посміхнулася: — Тоді починаємо, Девіде. Ти навіть не уявляєш, наскільки глибоко ми можемо загрузнути.

Вона штовхнула мене в груди, змушуючи знову сісти, і цього разу притиснула мене коліном. Напруга зросла до межі. Тепер я не просто іграшка — я супротивник, готовий боротися.

Її близькість пекла сильніше за вогонь. Я вже не міг стримуватися, хотів торкнутися сокровенної Емілії. Повільно підняв руку й провів пальцями вздовж її ноги — від щиколотки до коліна. Її тіло ледь здригнулося, наче від лоскоту, але вона не відсахнулася. Натомість її очі звузилися, а щоки вкрив легкий рум'янець.

Не чекаючи дозволу, я торкнувся губами її коліна, залишаючи гарячі поцілунки вище по стегну. Вона вдихнула повітря крізь зуби, але не відійшла. Моє дихання збилося, рука впевнено піднялася вище, та раптом її пальці боляче стиснули моє зап’ястя.

— Стоп, — її голос був хриплим, але твердим. — Тут закінчується дозволене, Девіде.

Погляд знову став холодним і безкомпромісним. Я був розлючений, я жадав продовження. Очі бігали по її тілу, яке щойно ніжилося під моїми губами. Блядь, чому саме зараз? Я був за крок від її білизни, я відчував, що вона волога й чекає на мене.

— Емілі, ти ж сама цього хочеш… Дай мені насолодитися тобою, — обурливо пробурмотів я.

— Я хочу тебе? З чого ти це взяв? Ти ще не вартий моєї уваги, а тим паче — тіла! Я краще трахну першого-ліпшого охоронця, ніж тебе! — вона відштовхнула мою руку. — Я контролюю, що дозволено, а що ні. Не смій зі мною сперечатися.

Це прозвучало принизливо, але я хотів перевірити, чи це не чергова брехня. Я встав, перехопив її за талію і притулився лобом до її чола, дивлячись прямо в очі. Дихання Емілії прискорилося, а на губах з’явилася дивна, майже мила усмішка. Вперше вона поводилася не як гадюка. Я провів долонею по її спині, впевнено притискаючи її до себе.

— Я прийняв твої умови, — прошепотів я. — Але не збираюся стояти осторонь. Моя ініціатива — це частина нашого протистояння.

Вона не відповіла, лише напружилася в моїх обіймах, підтверджуючи, що ця гра — спільна.

— Подивимося, хто кого. Поки ти мене кидаєш, у мене буде вдосталь часу для стратегій, — прошепотів я і зухвалим рухом притягнув її ще ближче, втрачаючи рештки обережності. Помітив, як вона злегка прикусила нижню губу.

Емілія не відсахнулася. Вона стояла як хижачка, що дозволяє наблизитися лише тому, що сама цього хоче. Її рука ковзнула по моєму плечу, кінчики пальців торкнулися грудей.

— Остерігайся своїх бажань, Девіде, — голос став шовковим. — Вони мають звичку змінювати все.

Я не кліпнув оком. Вловив її зап’ястя, стиснув м’яко, але владно.

— А якщо я не проти змінити ролі? — спитав я, підносячи її руку до губ і повільно цілуючи ніжну шкіру на зап’ясті. — А якщо ти сама жадаєш, щоб хтось нарешті наважився на це?

В очах Емілії спалахнув блиск. Усмішка стала небезпечно спокійною.

— Відповідь прийде з часом, — промовила вона, вириваючи руку.

Вона відступила. Її силует здавався ідеальним, коли вона розвернулася до мене спиною. Кроки були плавними, вивіреними. Вже біля самих дверей вона озирнулася.

— Не плутай жагу із силою, Девіде. У цьому ти вже програв. Ти живеш інстинктами, а не рішеннями.

Двері зачинилися. Тиша зависла в кімнаті, оглушлива й гірка. Повітря було просякнуте її ароматом і цим викликом. Мене все ще теліпало — не від страху, а від усвідомлення, що це тільки початок. Емілія гралася зі мною, але тепер я знав: вона теж відчуває цю напругу. Я б став її секс-рабом хоч зараз, аби тільки кожне випробування було таким. Але вона чітко дала зрозуміти: сексу не буде. Сука! Чому вона спокушає, але не дає? Це частина гри — довести мій член до вибуху від стримання?

Це дратувало. Вже вдруге вона залишає мене збудженим наодинці. Хоча цього разу «секс» між нами був майже фізичним. Може, я був занадто впевненим, але Емі знову обіграла мене.

Боже, яка вона гаряча, коли збуджена. Тільки ці думки в голові. Я хочу її, особливо коли вона грає в «холодно-гаряче». Я бачу, як вона сама прагне цього моменту, але щось її зупиняє. Чого вона чекає? Може, мого першого кроку, а може — моменту, щоб покарати за неслух.

Хто знає, які хтиві думки в цій голові, але я б хотів зараз потягнути її за ту саму ногу, що була на мені, щоб вона впала прямо в мої обійми. Щоб осідлала мене, а я, гладячи її стегна, відсунув би край мережива і проник всередину... відчув би, як вона палає, як мокріє від пристрасті. Як вона волає, коли я входжу в неї різко, на всю довжину, змушуючи забути про владу й контроль.

Я дістав член із дорогих штанів прямо у вітальні, де вона мене покинула. Стиснув його сильніше, набираючи темп, уявляючи, як вона здригається піді мною, як втрачає свій клятий контроль, міняючи велич на дику насолоду.

Чим більше я намагався вирватися з-під її впливу, тим глибше застрягав у цій пастці. Я ненавидів її за ці маніпуляції, але жадав кожної секунди поруч. Емілія стала моїм персональним пеклом, і, здається, я вже не хотів із нього вибиратися.