В обіймах влади

«У її грі я був пішаком, але саме пішаки здатні перевернути дошку.» 

Витріщився у стелю, намагаючись збити дихання. Хвиля кайфу пройшла тілом, але замість віддиху лишила ще більший неспокій. Спокою нема — всередині все горить, серце лупить криво. Вона мутить зі мною, знає кожну кнопку, кожен тригер, щоб вибити з колії.

Серце не слухається. Кожен удар — супротив, до якого я не готовий.

Емілія… вона не проста жінка. Вона вогонь, який палить усе навколо, але сама не дає собі згоріти. І саме це мене добиває.

Я — той, хто пробує втримати цей жар голими руками, не шарячи, коли він мене спалить.

Піднявся з дивана, застібнув штани, глянув на двері, які вона за собою закрила. Думка, що вона десь тут, але не зі мною, рвала нутро. Чи вона зараз думає про мене? Чи ці приколи так заводять її, як мене? Чого мені бракує — її присутності чи того, щоб рулити ситуацією?

Хотілося вломитися в її гру: схопити за руку, змусити дивитися прямо в очі — до останнього моменту, поки не зламаю її контроль. Але щось стопнуло. Ледь відчутний сигнал. Інтуїція. Її фішка.

Емілія хоче, щоб усе було саме так. Щоб я знову злився — ще один раунд. Стиснув кулаки, заглушаючи внутрішній вибух. Не цього разу. Вона думає, що я черговий лох, який піде за її правилами. Але я доведу — це не так. Я стану її першим реальним викликом.

Щоразу, коли думаю, що вже розкусив Емілію, вона міняє хід. Її погляд, дотики, слова — все чітко сплановано. Емі тримає мене в напрузі, заганяє в пастку мого ж мозку. Але навіть найкрутіший гравець може облажатися.

А що, як я зміню правила? Що буде, якщо змушу її втратити контроль? Тільки як це провернути?..

Ця думка вдарила сильніше за все, що було до цього. Вперше за довгий час у мене з’явився план. Почав думати інакше — може через ті понтові книжки, які Емі постійно тягне. Думав, що там знайду відповіді, але фіг там — нічого корисного.

Як перехитрити Емілію? Як дочекатися моменту? Як змусити її грати вже по моїх правилах?

Повільно піднявся, почав ходити по кімнаті. Пальці нервово шарили по столику, знайшли якусь дрібницю — старий ключ. Метал холодив долоню, ребра врізалися в шкіру. Що він відкриває? Якусь із її численних таємниць чи двері, про які вона забула мені сказати?  Я крутив його між пальцями, то стискав так, що кістки пальців хрустнули, то вертів, ніби від цього залежало, чи зможу втримати себе. Кроки відлунювали занадто гучно, і кожен звук ще більше заводив.

Напруга наростала. Не витримав — ключ полетів у стіну, дзенькнув і впав на підлогу. Кулак сам собою врізався в холодну поверхню, кісточки роздерло, кров проступила, розмазалась по шкірі. Запах металу відчувся в роті, ніби адреналін пробився крізь зуби. Біль не зупинив — навпаки, підлив масла. Я зірвав зі столика книжки, вони гепнулися на підлогу, сторінки розлетілися, залишивши хаос.

Стояв серед цього бардаку, дихання рване, кулаки червоні. Погляд упав на власні руки — кров блищала, краплями стікала вниз. Я відчув її запах, різкий, майже солоний. Кісточки горіли, але всередині було ще гарячіше.

«Контроль… — буркнув сам до себе. — Вона думає, що рулить мною. Але я не її іграшка. Я не черговий лох. Я доведу, що можу зламати її гру. Я стану тим, кого вона не зможе прорахувати».

Погляд ковзнув по кімнаті: книжки розкидані, пил піднявся в повітрі, запах крові змішався з її парфумами, що ще лишилися тут. Атмосфера стала важкою, як після бійки. Я дивився на свої кулаки й розумів — назад дороги нема. Якщо вже пішов на це, то піду до кінця.

Вернувся на диван, взяв якусь тряпку щоб перематать кулак, згадав останні години. Її дотики, голос, погляд. Все це ніби сон, але я знаю — воно було. В ній є щось глибше, щось, що заводить і одночасно лякає.

Стук гілок об вікно змусив насторожитись. Визирнув — лише дерева, тіні.

Я гепнувся на диван. Лишалося чекати. Але чекати на що? На неї? На свій хід? Чи на щось, що ще не придумав?

— Ну що, Еміліє, — прошепотів я, криво усміхаючись. — Хочеш гри? Отримаєш.

Лють раптом відступила, залишаючи по собі пустку й таку дику втому, ніби я щойно розвантажив вагон каміння. Тіло стало свинцевим, а думки почали плутатися, розчиняючись у важкому мареві. Біль у розбитих кулаках притупився, пульсуючи десь на периферії свідомості. Мозок просто вимкнувся, не в силах більше перетравлювати цей хаос. 

Пішов у спальню. Зняв сорочку, кинув на край ліжка й завалився на матрац. Її образ ліз під шкіру. «Завтра вона повернеться», — подумав, але всередині сидів сумнів.

Сон прийшов важко, ніби тіло довго боролося з самим собою. Але коли він нарешті накрив мене, усе навколо стало іншим.

Ми були разом. Емілія сиділа поруч, її усмішка була справжньою, чистою. Вона дивилася прямо в очі — без гри, без маски. Її пальці ковзнули по моїй руці, і від того дотику все напруження зникло. Я відчув тепло, яке розтікалося тілом, наче вперше за довгий час мене прийняли таким, яким я є.

Навколо був двір, залитий сонцем. Трава свіжа, зелена, пахла весною. Десь неподалік співали птахи, і їхні голоси звучали так легко, що хотілося сміятися разом із ними. Повітря було чистим, теплим, і кожен подих приносив спокій.

Емілія сміялася — тихо, щиро. Її волосся торкалося мого плеча, запах був ніжний, рідний, і він не давив, а заспокоював. Вона нахилилася ближче, і я відчув, як її присутність стирає всі сумніви. У цьому світі не було темних стін, не було нічної тиші, лише світло й відчуття, що ми в місці, де нема страху.

Я був щасливим. Справжнім. Її дотик був не викликом, а підтримкою. Вона ніби говорила без слів: «Ти не сам».

Сон був коротким, але яскравим. Коли прокинувся, у голові ще звучав її сміх, ще горіло відчуття тепла. І саме воно стало моєю мотивацією. Завтра я стану ближчим до неї. Завтра я зроблю свій хід.