В обіймах влади

"Хто грає з темрявою — повинен вміти дивитись їй у вічі."

Я бачив, як цей чоловік повільно займає простір, що належав лише мені. Його тіло відновлювалося надто швидко, рухи ставали впевненими, ніби він уже відчував себе господарем у цьому домі. Найгірше — він більше не ховався, а відкрито кидав виклик. А погляд Емілії — уважний, майже зацікавлений — тільки підкидав хмизу у вогонь моєї люті.

— Ти давно з нею? — його голос був спокійний, але очі дивилися так, що повітря між нами густішало з кожною секундою.

Я зціпив зуби так, що заболіли щелепи. — Достатньо, щоб знати: вона не терпить непроханих гостей.

Він посміхнувся куточком губ, і в цій посмішці було стільки зневаги, що в мене потемніло в очах. — А може, вона просто втомилася від старого? — сказав він майже пошепки, ніби перевіряв, як глибоко зможе встромити ніж.

Мене переклинило. Я схопив його за комір і втиснув у стіну так, що посипалася штукатурка. — Якщо думаєш, що можеш її зацікавити, ти або дурень, або самовпевнений ідіот.

Він не злякався. Навпаки, його очі спалахнули азартом. 

— А якщо можу? Я відірвав його від підлоги й жбурнув через кімнату. Він врізався спиною у стіну, але лише захлинувся сміхом. — Подивимося, скільки часу їй знадобиться, щоб зрозуміти: ти для неї лише тінь, — прохрипів він.

Мій кулак зірвав цю кляту посмішку з його обличчя. Але він відповів миттєво: різкий удар у щелепу — і я похитнувся. Бійка вибухнула, як розірвана петарда. Стіл перекинувся, чашки з дзвоном розлетілися по підлозі, лампа затремтіла, відкидаючи шалені тіні.

— Думаєш, вона справді тебе обрала? — провокував він, поки його кулак шукав мій живіт. Повітря вирвалося з легень, світ на мить закружляв. — Вона просто грається з тобою, як із набридлим цуценям!

Я влучив йому прямо в ніс — чіткий хрускіт хряща став музикою для моїх вух. У роті відчув солодкуватий смак металу. Кров потекла Ріку по підборіддю, він сплюнув темні прожилки на підлогу і знову розсміявся крізь цю криваву маску.

— Я не збираюся ділити її ні з ким, — прошипів я, втрачаючи людську подобу.

— Вона мене запросила, — він кивнув, розмазуючи кров по губах. — А тебе? Може, ти тут тимчасово, поки не знайдеться хтось міцніший?

Це стало останньою краплею. Я схопив його зап’ястя й різко вивернув — сухий тріск суглоба пролунав оглушливо. Він скрикнув, але навіть крізь біль зумів ударити мене головою в скроню. Іскри в полі зору, глухий дзвін у вухах.

Ми билися без стратегії, як два звірі в ямі. Лікті, плечі, коліна — кожен удар мав вагу. Кров з розсіченої брови заливала мені око, тепла й липка. Я відповів коротким ударом у підборіддя, відчуваючи, як під моїми пальцями щось тріснуло.

Нарешті він упав на коліна. В моїх руках тремтіла первісна сила. Рік намагався піднятися, але одна його рука висіла батогом — кістка зламалася. Я стиснув його шию. Пальці врізалися в шкіру, нігті дряпали плоть, але він уже не мав чим опиратися. Його очі ще на мить спалахнули викликом, а потім почали скляніти. Обличчя потемніло, вени на лобі здулися.

— Тіла крихкі, — прошепотів я, відчуваючи, як зникає останній супротив.

Він завмер. Тіло впало на підлогу мов важкий мішок. Тиша накрила кімнату, як мокра ковдра.

У той момент, коли він перестав дихати, я відчув, як мій внутрішній монстр нарешті розправив плечі. Це був момент абсолютного злиття тіла, серця і думок. Я був лише силою.

Не поспішав. Дивився, як у його очах згасає страх, перетворюючись на безмежну порожнечу. Він не просто програв — я стер його з лиця землі. Вбивав його не руками, а тією крижаною впевненістю, яка нарешті прокинулася в мені. Ніякої радості, ніякої втрати — просто велика, густа темрява, що заповнила мене всього.

Більше не було страждань — лише тиша. Подивився на свої руки, холодні й напружені. Це було моє нове «я». Більше не було Девіда, якого змушували страждати. На світ з'явився хижак, який жив у мені з самого початку.

Емілія відкрила мою Скриньку Пандори. І тепер вона не зможе її зачинити.

Десь глибоко в душі ще кричало моє сумління, але той голос був таким далеким, ніби долинав з іншої планети. Я більше не міг і не хотів зупинятися.

Я розвернувся до неї. Погляд Емілії був іншим. У ньому не було звичної маніпуляції. Я більше не був її «проектом» — я став своїм власним сценаристом, а вона була лише частиною мого процесу. Бачив, як ледь помітно здригнулися її пальці, коли я впевнено зробив крок до неї. Вона зрозуміла: я більше не потребую команд. Більше не чекаю дозволу.

Ми стояли в центрі розгромленої вітальні. Навколо — кров, уламки лампи та труп людини. У наших поглядах не було ні любові, ні ненависті. Лише усвідомлення того, що світ, який вона так ретельно будувала, щойно згорів дотла.

Я зупинився прямо перед нею. Повітря між нами стало густим, як свинець. Хотів випробувати її так само жорстоко, як вона випробовувала мене всі ці місяці.

— Моя леді, я рівний тобі, — голос був спокійним, але в ньому відчувалася вібрація чистої сили. — І тепер ми побачимо, чи зможеш ти витримати тиск, коли більше не маєш наді мною влади.

Я не відводив погляду. Кожен подих був наче останній перед вибухом.