В обіймах влади

"Загадкова жінка — це не та, яку можна зрозуміти, це та, яка змушує тебе бажати пізнати її більше."

День тільки почався, а я вже почувався так, ніби мене переїхало щось важке й липке, і тисне на груди — голова крутиться все підряд змішувались: страх, злість, розгубленість після розмови з жінкою. Але серед усього того вирувала одна чітка думка: якщо я ще трохи подумаю матиму змогу дізнатись більше про цю пані.

У кімнаті тхнуло вогкістю, яка ніби вростала в стіни й змушувала мене дихати важко, а дощ за вікном стукав ритмічно, наче відміряює час, або якийсь невидимий термін, що наближав момент, коли все може змінитися, хоча я досі не знав — на краще чи на гірше.

Плечі гуділи від напруги, а щелепа була зціплена так, ніби я тримав усередині останій шмат хліба який хочуть відібрати і, хоч тіло не зраджувало відверто, кожен м'яз нив..

До кімнати увірвалися двоє лікар у білих халатах, і без слів почали свої обстеження.

— Стояти! — я спробував відсунути їх. — Що ви робите? Якого хріна!

Вони мовчки оглядали мене, торкалися плечей, зазирали до рота, на шкіру, в очі світили ліхтариком. Латексні рукавички промацували шкіру, натягували її, щипали, натискали холодно, швидко і неприємно. Я не розумів, що відбувається. Тривога стискає груди, як тягар, що не дає вдихнути .

— Вам треба здати кров, — сказав один молодий лікар, голос холодний, відсторонений, дістаючи з свого кейсу різнокольорові пробірки й шприци. — І аналізи на всі інфекції, включно ЗПСШ. Я відскочив назад.

— На що, чорт забирай? Що ви зі мною робите?! — серце калатало, руки тремтіли. — Я не схожий на якогось триперного!

Вони спробували заспокоїти, але я виривався.

— Йдіть до сраки! — кричав, намагаючись втекти. — Ви хочете мене здати на органи, так?!

Двері різко відчинилися і в кімнату увійшли два чоловіки, яких я бачив ще коли прибув сюди. М’язисті, мов камінь, один скоса глянув на мене, другий тихо сказав:

— Якщо ти не погодишся на всі маніпуляції лікарів, тебе позбудуться раніше, ніж ти пискнеш. І на двір назад не викинуть, не сподівайся навіть, — спокійно, ніби говорив про погоду. — Не закопають, розчинять, спалять, і навіть кістки не залишаться. Ти нікому не потрібен, і ніхто не згадає, що ти був.

Я відчув холод у грудях. Паніка стиснула горло.

— Ні! Я не… — голос зірвався. — Я не дозволю!

Один із чоловіків підійшов ближче, схопив мене за плече. Я боровся, верещав, намагався вирватися. Інший поклав руку на двері, перекриваючи втечу.

— Розумієш? —  гучно промовив перший. — Якщо не зробиш, завтра для тебе просто не настане.

Замовк. Серце калатало так, що, здавалось, його чують за стінами. Я розумів, що втекти поки неможливо. Втім, страх не давав повірити в реальність.

— Добре… — прошепотів, ледве дихаючи. — Добре… робіть, що хочете.

Мене посадили назад на ліжко, наче якесь цуценя, що вирішило втекти з ланцюга. Лікарі знову підійшли ближче, вже без слів, мов роботи. Один розклав інструменти, інший підготував шприц. Дивився на голку й відчував, як холод біжить по венах ще до того, як почали набирати кров і щось вводити.

— Розслаб руку, — наказав один.

Не рухався. Стискав кулак, наче це могло врятувати. Один із тих, що з охорони, нахилився до мене й майже пошепки сказав:

— Не ускладнюй. У тебе немає вибору.

Закусив губу до крові й простягнув руку. Голка увійшла різко, як ніж. Хотілося вити, але я лише дивився вбік, на стіну. Її колір був таким же блідим, як і я.

Аналізи, огляди, якісь питання про звички. Чи курю. Чи п’ю. Чи коловся. Вони не розуміли, що для мене це навіть не питання. Я жив на вулиці. Курив усе, що горіло по молодості, пив усе, що не вбивало відразу. Але потім я кинув бо знав так довго не протягну. А тепер сидів тут, з голкою у вені, наче наркоша, і слухав, як мене «перевіряють на придатність».

— В чистому вигляді ти нікому не потрібен, як і в лахмітті — пробурмотів сам собі. — Їм потрібне тіло, яке ще не згнило.

Охоронець почув, засміявся, низько й глухо.

— Нарешті починаєш розуміти, — сказав грубо.

Я відвернувся. Не хотів бачити їхніх очей. Не хотів бачити, як мене перетворюють на об’єкт, на річ, що пройшла перевірку.

Але десь у глибині залишалась думка: якщо вони витрачають стільки зусиль, аби мене не просто викинути, значить, я їм потрібен. Значить, поки я живий — у мене є шанс на втечу. Хоч крихітний, але шанс.

Я — колишній ніхто, зітканий із вуличного пилу й забутої тіні; якось, коли стояв біля вокзалу, один брудний чоловік, пахнучи дешевим спиртом спитав із хрипотою в голосі: "Чувак, є п’ятак хоч на квиток?" — а тоді не мав навіть голосу, аби відповісти. Тепер же на мені костюм, чиста шкіра, і хтось, дивлячись мені в очі, насмілюється думати, що я — частина чийогось великого плану?

Пам’ять прокручувала те, що пані назвала «експериментом». Образи виникали у свідомості холодна усмішка, що спостерігає за кожним рухом. Її погляд — безжальний, зосереджений, ніби я — не людина, а зразок для вивчення. Страх поступово згущувався, вбираючи кожну думку. А якщо все це — не просто лікування? Підживлення ліками, маніпуляції, які поглинають?

Пізніше мене переодягли знову. Темні штани з ременем, сорочка біла, рукави закотили — руки мої видно, тонкі, в жилах, але ще тримають. Краватка на шиї — як удавка, не інакше. Волосся пригладили, парфум на мені тепер такий, що аж голова крутиться.

У дзеркало глянув — наче я, але не я. Чистий костюм на мені, волосся пухнасте вимите, очі ті ж самі, але в них порожньо. Усередині давить так, що дихати нема чим. Як у клітці, де чекаєш, коли хтось клацне засувом.

Сидів і думав про життя до цього будинку, про господиню що погрожувала охороні. Потім в голову вбились різні спогади з минулого життя.

Було мені тоді двадцять два. Спав під мостом, бо більше ніде. Холод такий, що зуби стукали всю ніч. Картон під собою, зверху старий плащ, який знайшов на смітнику. Їсти не було що, тільки шматок черствого хліба, який дали біля магазину.

Пам’ятаю, як прокинувся серед ночі від того, що дощ пробиває крізь дірки в плащі. Вода текла по спині, а я лежав і думав: куди йти, що робити. Ні роботи, ні дому, нікого поруч. Лише темрява, мокрий асфальт і запах сирості.

Вранці пішов до вокзалу. Там тепліше, можна посидіти, поки охорона не вижене. Люди проходили повз, дивилися, відверталися. Я просив копійку, але більшість мовчала. Тоді відчув, що мене ніби нема. Ніхто не бачить, ніхто не чує.

Це була безвихідь. День за днем одне й те саме: холод, голод, байдужість. Тільки думка в голові крутиться — чи доживу до завтра.

***

Я ходжу по дому тихо. Відчиняю кожну двері. Заглядаю у всі кути. Мета: знайти те, що можна продати або використати пізніше.

Спочатку спальня. Перевіряю шафу, ящики в тумбі, кишені в одязі. Нічого не знаходжу. Беру кілька шпильок, флакон від парфумів з остатками на дні. Сідаю на комод під вікном, тягну руку під низ — і лязгає метал. Ключ. Він лежав під комодом. Малий, простий ключ від старого комода. Швидко відкриваю шухляди і, що знову пусто, та ключ збережу про всяк випадок.

Йду на кухню. Відкриваю ящики. На столі — ложка, виделка, ніж для хліба (великий, але тупий). Але все ж візьму може знадобитись. Залажу в холодильник там контейнери з різноманітною їжею: щось з м'яса, риба, локшина, купа овочів та фрукти виглядає смачно, тому швиденько сідаю перекусити знову беру шматок м'яса з собою в серветку і в кишеню та йду шукати щось цінне далі.

Вітальня. Переглядаю полиці. На верхній стоїть фігурка — фотоапарат із товстого скла. Важкий, без гострих країв. Обережно знімаю її і забираю з собою. Це можна продати. Далі — рамки з картин, книги з гарним золотистими зрізами, нічого цінного.

Кабінет. Відкриваю шухляди столика, але там на жаль теж пусто. У іншій лежить самотній павербанк. Має трохи заряду, забираю може вкраду в прислуги мобільник.

На горище є сходи та двері щільні та замкнуті навіть під ними нічого вгледіти повна темнота. Спробував зробити відмичку з шпильки та нічого не вийшло. Для мене вони залишились недоступні.

Підвал. Перетрушую старі коробки. Під одною коробою знаходжу стару монету. Вона брудна, але все ж грошенята хочь якісь. Кидаю в кишеню, знадобитись. Повертаюся ще раз по всіх кімнатах, перевіряю під диванами, за шторами, під килимами. Нічого гострого так і не знайдено.

Коли все зібрано, сідаю на ліжко. Виймаю з кишень: ключ від комода, стара монета, фігурка фотоапарата з товстого скла загорнув її в якусь тканину щоб не розбити, павербанк, шматок м'яса, шпильки. Складаю це в серветку.

Піднімаю край матраца і просовую серветку з речами під матрац,  на ліжку, де я сплю. Кладусь зверху так, щоб ніхто не здогадався. Речі лежать щільно, їх не видно і не чути. Перевіряю ще раз — все на місці.

Лягаю зверху  жуючи м’яско що взяв з кухні і думаю, що мені може ще знадобитись.