Pan Żłobek: Przewidziane Opatrznością

Літо 1905 року видалося напрочуд спекотним. Славетне місто Пшеськ знемагало від задухи. Пилюка лежала на бруківці грубим сірим шаром — дощів не випадало вже добрі кілька тижнів і кожен віз, кожен екіпаж здіймали хмари сірої каламуті, що осідала на вікнах, шильдах крамниць, листі акацій край дороги. Повітря стояло нерухоме, густе.

Крізь каламутне вікно закладу "Usługi pogrzebowe." пробивався порохнявий стовп палаючого сонця. Падав він на верстат, на розсипану тирсу, вінки, труни і плавали у ньому тисячи порошинок, повільних, світлих, байдужих.

Власник закладу, пан Отто Жлобек, з притаманними йому делікатністю та пильністю... складав щось на кшталт карткового будиночку з траурних оголошень, замовлених у типографії про запас. Клепсидр він мав цілий стос: цупкий картон, чорна рамка, хрест, а всередині — порожнє місце, що чекало на ім'я покійника.

Споруда вийшла на добру чверть аршину заввишки — крихка, траурна, абсурдна. Пан трунар відкинувся на кріслі, схрестивши руки на грудях і оглянув свій витвір з виразом обличчя людини, що у цьому житті досягла усього, чого лишень могла забажати.

Цілком усвідомлюючи усю ідіотську безглуздість свого вимушеного дозвілля, він підійшов до дзеркала у рамі з чорного дерева над верстатом і заповзявся обмотуватися чорною стрічкою. Через праве плече, потім через ліве, потім хрест-навхрест, потім довкола пояса. Стрічка була широкою, атласною, з золотою крайкою — лишилися після похорону покійного маршалка шляхти. Пан Жлобек обмотувався нею із серйозністю ксьондза що вбирається в шати.

Як стрічка збігла кінця, він повернувся до дзеркала боком, тоді іншим, шанобливо вклонився і виголосив уголос на манер бургомістра:

— Шановне панство! Маю за честь повідомити, що у нашему славетному місті Пшеську смертність перебуває на рівні... — він зробив паузу, — ... вкрай кепському.

За вікном пройшла пані Хоракова з кошиком яєць, жива й бадьора, незважаючи на свої сімдесят п'ять.

— Йой, як же не соромно цій бабці з яйцями бути настільки нечесною з своїм вірним сусідом і приятелем! А обіцяла ж бо "Помру на Великдень, в Христів день...". - Жлобек погрозив пальцем своєму віддзеркаленню, після чого тяжко зітхнув — от же ж старе стерво...

Аж раптом з вулиці почулися голоси, схожі більш на собачий гавкіт через лаючу говірку, позбавлену будь-якої мелодики й придатної хіба що для стайного мату та батога , брязкіт металу об метал та іржання коня. Через мить почулися важкі кроки кількох людей на ґанку. Двері розчинилися з таким гуркотом, наче до них поцілили з гармати.

В дверях з'явився рябий городовий, з гвинтівкою через плече, за ним зайшов писар — худий, в окулярах, з якимись паперами у теці. І, врешті-решт, до крамниці вплила людина, подібна до добре розгодованого моржа. Мундир колезького асесора тріщав на ньому, а ґудзики здавалося, ось-ось репнуть. Багряна шия його потонула в комірі, з-під кашкета ж рясно текло по лобі. Він зупинився, розставивши ноги і оглянув крамницю поглядом господаря, що зайшов до свинюшника.

Трунар застиг на місці посеред майстерні, обмотаний чорною стрічкою, з піднятою рукою, у тій самій позі, в якій і був. Коло нього на підлозі валялися квадратики клепсидр, що розсипалися від удару дверима.

— Хо-хо! — прогримів асесор басом, від якого забряжчали шибки у вікні — А ето что тут за польский цирк?

Похнюплений трунар повільно опустив руку. Стрічка, обмотана коло його тіла, сповзла.

— Сємьонов — відрекомендувався здоровий в мундирі, не чекаючи відповіді.

— Жлобек, — відповів трунар нарешті, і додав з сильним акцентом — гробових справ майстер. Чим можу служити, ваша високоблагородійо?

— Жлобек! — Сємьонов зареготав — Ну і фамілія! Ну і імєчко! Прям по дєлу! А по-русскі, я гляжу, єдва шепелявишь?

Трунар ніяковіло й повільно заходився розмотувати стрічку, намагаючись не зустрічатися поглядом ні з ким з трьох.

— кхм... Какой странний — Сємьонов прокашлявся — Проня! Чітай бумагу!

Писар шмигнув носом, розкрив теку й почав монотонсно бубонити:

— Прєдпісаніє гаспадзіна ісправніка Сємьонова. Пункт пєрвий. Праізвєсті асмотр мастєрской грабавщіка Жлобека Отто... е-е-е... Ярославовіча на прєдмєт соблюдєнія санітарних норм і правіл благочінія.

Нудьга. Та сама, нестерпна, задушлива нудьга, від якої так потерпав трунар останні кілька тижнів, раптом зникла. Замість неї до нього завітало інше почуття: професійне, палке, гостре, майже радісне. Погляд його, що блукав стелею раптом набув фокусу і вперився у грандіозну постать Сємьонова.

Жлобек майже не слухав слів писаря — якесь штабне варнякання, щось про санітарні норми, патенти, благочиння, не маюче ніякого значення. Значення мав лише МАТЕРІАЛ!

Тим часом об'єкт його пильної уваги продовжив ходити крамницею. Постать його мала такі розміри, що й без того невелика крамниця здавалася зовсім крихітною. Він зупинився біля трун, постукав пальцями по кришці.

— Ето чьто? Товар ліцом?

— Готова продукція, ваша високоблагородійо, — відповів Жлобек, підходячи ближче — Стандартні розміри — він приклав долоню до кришки, означивши довжину — Два аршини, вісім вершків.

Аж раптом... ступив крок убік, примружив одне око, схилив голову, наче розглядав щось цікаве. Потім обійшов Сємьонова збоку. Руки його мимоволі піднялися, він поворушив пальцями в повітрі — чи то відміряючи відстань, чи то окреслюючи невидимий контур.

Бурхлива уява його вмить намалювала наступну картину: