Pan Żłobek: Przewidziane Opatrznością

— Пане Отто! Пане Отто! Чи вам зле?!

Хтось учепився Жлобекові в плече й завзято його трусив.

То був Марек — хлопчисько, що віднедавна пристав до майстерні й так при ній і лишився: спав десь у задній комірчині, їв із Жлобекового стола, доношував справлену на нього одежину, бігав з дрібними дорученнями й за все те діставав іще кілька крейцарів на свої хлопчачі потреби.

Словом, ніби учень, ніби посильний, ніби просто зайвий рот, котрого пан Отто чомусь не поспішав позбуватися.

Дзвінкий голос його долітав до Жлобека наче крізь товщу стоячої води — глухо, здалека й страшенно неспокійно.

— Пане Отто… та озвіться ж!

Жлобек поворухнув язиком, скривився.

— Мареку… нашо ти мене тіліпаєш?

В скронях важко й розмірено марширувало ціле військо, а в роті стояв гидкий металевий присмак — наче щойно лизнув старого мідяка. Хлопець відсмикнув руки, але не відступив.

— Бо ви не вставали. Я кликав, а ви й не ворухнулися і я подумав...

Трунар насилу розліпив повіки і з подивом зрозумів, що сидить він за столом, поклавши голову на складені руки, наче задрімав просто над паперами. Шия затерпла так, що годі було повернути голову. В правій руці ж його була аптекарська фляшчина з мутного скла.

На синій наліпці, витертими золотими літерами, можна було прочитати: Gegen Schlaflosigkeit und Zahnschmerzen. Dr. Spielmann.

Жлобек довго вдивлявся у ті літери, після чого з огидою жбурнув її геть. Та дзенькнула об підлогу тонко й ображено.

— От же ж зараза, ну її нагад! В нужник! В помийну яму! В саму дупу Люципера! — вилаявся Жлобек і заходився обома долонями терти лице. — Щоб тебе Шпільман сам ложками пив… Зілля прокляте! Матко Боска… в голові, як у казані на ярмарку: кипить, гуде, і всім, курва, щось од мене треба… пацята, ксьондзи, москалі, асесори…

Він урвався, бо моцно шпортнуло однією думкою.

А що, як не було нікого? Може, голову наповнило? Чи то під дією крапель тих Шпільмановських примарилося усе: москаль, ревізія, патенти, труна, цвинтар, штетл, Кострома…

— Пане Отто?.. — несміливо озвався Марек і відступив ближче до дверей. — Ви мене чуєте? Вам точно не зле? Може… Ґжеґожа покликати?

Жлобек уже розтулив було рота, та раптом завмер. Погляд його упав на стіл. Там, між тирсою, стружками й пилом, лежала вона. Клепсидра. Жлобек простяг руку до неї. Перевернув. Зворотний бік був увесь списаний кривими, поспішними літерами. Свої власні карлюки він упізнав одразу.

«Три аршини два вершки. Ширина — аршин три вершки. Вісім ручок. Дуб скарбовий. Днище — потрійним пазом укріпити».

«Мотузки корабельні. Запас подвійний. Справдити на розрив».

«Цинк листовий — замовити у Ковальського, аптекаря. Хльорек цинку — там само. До консервовання. 2–3 фунти».

«Кригу замовити завчасно. Порцію подвійну. Про всяк припадок — потрійну».

«Цдака ребе Мордехаєві. На дах синагоги. Про всяк припадок. 3 рублі». Три рублі було перекреслено з такою люттю, що папір мало не продерся наскрізь. Спершу 3 обернулося на 2. Потому — на 1. А збоку, вже по-польськи, стояла сердита приписка: «morda mu pęknie».

І зовсім унизу — ще один рядок. Ледве чіткий, нашкрябаний криво, поспіхом, наче рука писала вже сама, без допомоги розуму:

«Суб’єкт комплекції надмірної. Сподіватися скорого апоплектичного удару. Екстраординарне замовлення — інтересу пильнувати».

Трунареве серце нараз сповнилося такою радістю, такою переможною певністю, що він мало не засміявся. Адже був! Був той триклятий пан Сємьонов! Не заморочило. Не примарилося. Не виліз він із тих чортових Шпільманових крапель разом із пацятами, ксьондзами, Костромою й усім цим деліриумним товариством. Був.

А як вже раз завітав на своїх двох, то — як пан Бог звелить — прийде до Жлобека й удруге. Тільки вже горизонтально. І тоді пан Отто зустріне його, як належиться. Не самим лиш порядком паперовим. Усе було передбачене. Все прораховане. Все мало своє місце — майже як у покійного тата Ярека, і з розумом, і з фортелем, і з оглядом на всіляку людську оказію. Жлобек відкинувся на спинку крісла й всміхнувся. Криво, бо голова ще тріщала; болісно, бо в скронях далі калатало; зате з тим тихим задоволенням майстра, котрий нарешті пересвідчився, що не задарма їсть свій хліб.

Марек усе ще товкся коло пана. Переступав із ноги на ногу й, вочевидь, ніяк не міг постановити, чи вже можна лишити його самого.

— Пане Отто… Точно кликати нікого не треба? … А ще… цейво… а ще пан Ковальський…

Жлобек підвів на нього мутні очі.

— Що Ковальський?

— Пан Ковальський, аптекар… — Марек ковтнув. — Він… тойво… вмер.

У Жлобека щось тьохнуло в грудях. Цинк! Бляха цинкова! Хльорек цинку! Все те, що він щойно власною рукою записав на клепсидрі! І тепер що — самому пертися по те добро аж до Варшави? Прикро. Дуже прикро. Хоча... Складність виникала чисто технічна й, при бажанні, навіть можна за собівартість…

Трунар хутко надав обличчеві виразу, який, на його думку, найбільше відповідав тяжкій утраті.

— Стефан?! — скрикнув він, притиснувши руку до грудей. — Ах, бідний, бідний мій Стефан! Най пан Бог прийме його душу межи праведні! Яке то є нещастя… яка важка втрата для Пшеська! Для цілого міста! Для… для… Жлобек урвався. — Словом… прикро. Бардзо прикро.

Після чого обернувся до Марека й спитав:

— Скажи мені, миле моє д'єцко… Чи виглядам у смутку?

Малий непевно кивнув і водночас знизав плечима, так що з того однаково добре могло виходити і «так», і «ні».

— Ах… — видихнув Жлобек. І в тому «ах» було все, тільки не жалоба. — А ще вчора бачив я його цілком жвавим. Отже, біда спіткала зненацька. То… то добре. Тобто… — він випростався — ласка Божа, звісно. Не мучився.

А в трунарській голові думки крутилися геть за інше. Пані Ковальська — тепер вже вдовиця аптекарська, жінка, що надто переймалася, аби статок її був очевидний усім. Така вже напевно захоче похорону своєму чоловікові не абиякого, а першої кляси. А отже…

Жлобек підвівся з-за стола, пригладив волосся, обсмикнув камізельку.

— Тож, — промовив він уже з належною повагою. —Треба буде зайти до пані Ковальської. Таким вже є мій скорбний обов'язок. Зложити кондоленції. Запропонувати… допомогу. У таку тяжку годину. Може їй ще що тре... Чисто по-людськи

Він уже простяг руку по капелюха, як з вулиці долинув якийсь гармидер.

Спершу — глухий удар. Потому крик. Потому тупіт багатьох ніг. Жіночий писк і чийсь захриплий голос:

— Лікаря! Алярм! Ганса кличте!

Жлобек застиг із рукою над капелюхом. Прислухався. Марек уже був при вікні, глянув надвір, хутко машинально перехрестився, і знову прилип носом до скла.

— Там, здається, хтось з вікна впав, — випалив Марек, не відриваючись від шиби. — Можна я збігаю подивитися? Ну, пане Отто, можна? А раптом то… ну… то ще хтось до вас… того?

— Іди вже, — коротко кинув Жлобек.

Марек зірвався з місця, але при самих дверях нараз спинився, наче щось пригадав. Хутенько перехрестився ще раз — тепер уже радше для порядку — і кулею вилетів надвір.

Жлобек провів його очима. Сім років, а на чужу смерть біжить, як інші діти на ярмарок.

Коло колодязю тим часом уже кипів строкатий людський натовп. Одні метушилися з безпорадною поспішністю, що радше заважає, ніж допомогає; другі ревно хрестилися; треті просто стояли й дивилися, користаючи з рідкої нагоди безплатно побачити чуже нещастя зблизька.

Марек, всюдисуще чортеня, вже встиг пролізти в саму середину юрби й тепер щось гаряче вигукував, махаючи руками, мов зазивала. Жлобек дозволив собі ледве помітну, майже батьківську, усмішку. Насадив капелюха, а клепсидру з пам’ятними нотатками акуратно сховав до кишені камізельки. Про всяк випадок.

Коли трунар ступив на вулицю, сонце засліпило його очі. Пшеськ млів від спеки, сапав пилюкою й задихався в нерухомім повітрі допоки ще живої імперії. Жлобек примружився. Одне він знав напевно: дочекається він і Сємьонова. Неодмінно дочекається: у свій час, без запізнень чи зайвого поспіху. Адже, як всякій жуивій істоті і явищу призначений свій час, то й належний фінал цього існування був, за глибоким переконанням пана Жлобека, передбачений самим провидінням. А воно, як водиться, не терпить зайвої метушні і недбалості у справах і у всьому вимагає порядку належного.