Pan Żłobek: Przewidziane Opatrznością

В майстерні пана Жлобека постало дещо, найбільш подібне до річкової баржі. Довжиною у три аршини й два вершки, шириною у аршин і три вершки, оббите усередині чорним сукном і мало ажно вісім штук ручок, бо того потребувала кількість носіїв. Труна була великою. Труна відповідала статусу і розмірам її власника. Труна була витвором мистецтва.

— Ах, пане Боже, се є найліпша з моїх робіт! Грандіозно, вшпаняле, маєстатично, досконале! Не всяке життя ся достоює такої оболонки — вигукував пан Жлобек, обходячи свій витвір — Пане Боже, як взираєш ти на труди людські, то зглянь і на сей.

Любовно провів він долонею по кришці з двоголовим орлом, перевірив ручки й звелив вантажити на воза.

До дому покійного прибули на початку другої години. Кам’яницю, де квартирував Сємьонов, було збудовано ще років сто назад. Коло зібралися люди: родичі, сусіди, та просто цікаві. Вдова покійного, моцна баба, ридала в хустку розміром з наволочку, шклявий і блідий студент-небіж, нервово курив свою цигарку.

— Ну, до справи!

Вісім дужих і попереджених заздалегідь за вагу покійного поляків, стягли труну з воза, понесли до ґанку, піднялися риплячими старими сходами.

Покійного колезького асесора Сємьонова вклали до труни, як належить. Привезений для того діла православний священник з Варшави, високий й чорнобородий, справив коротку панахиду.

І коли труну з ним взяли і понесли до дверей, з-за спин старих сусідок, виступила баба Ванда — стара, як світ, згорблена, чорна хустка її була пов’язана так туго, що лице її було схоже на засохлого гарбуза

— Стійте — каркнула вона, виставляючи вперед кістляву руку — Куди се ви?

Носії стали. Труна хитнулася.

— Як се куди? — здивувався Жлобек. — На цвинтар, куди ж ще?

— Через парадні двері? — Баба Ванда ступила ще крок вперед, очі її блиснули праведним гнівом — Ой, лишенько! Ви що собі надумали, люди добрі, шо ж се робиться? Небіжчика через парадні двері не носять! Зроду такого не було! Се ж душа дорогу назад запам’ятає, се ж смерть кликати!

Батюшка з Варшави поправив камилавку й заговорив рівним, повчальним, густим голосом, з повагою чоловіка при більш-менш якій владі:

— Матушко, повір’я се старе, забобонне. За уставом Церкви…

— Та то ж по вашому уставу, — перебила його баба Ванда, навмисне голосніше промовляючи слово «вашому» — Церква є святою, то без питань, але ви є людина немісцева, порядків наших не знаєте. От був би тут зараз ксьондз наш Тадеуш, він би теж підтвердив: небіжчика або через вікно, або чорним ходом, а через парадні двері — зась!

Батюшка хотів було сперечатися, але пан Жлобек, ледь помітно торкнув його за плече.

— Панотче, облиште. Як базар нападе — не отгавкатись. Бабо Вандо, слу…

— Оттось, а ти? — похитала головою Ванда — хто, як не ти, знає, як се заведено? Скільки ти з цієї самої кам’яниці покійних виніс? Багацько. І усіх — через вікно.

— Та ті ж легші були, — відмовив пан Жлобек. — А зара?

— А зара, — передражнила його баба Ванда — шо? Як урядник чужий при грошах помер, то й порядок для нього особливий? Чи тобі, хороняко, їх рублями так очі засліпило, що й на звичаї вікові тобі байдуже? От що б на таке Ярослав покійний сказав?

Трунар тяжко зітхнув і скривився, наче від зубного болю. Вдовиця покійного, що до цього стояла мовчки збоку, схлипнула й тихо сказала.

— І моя мама так говоріла. Чєрєз парадную — нєльзя.

Натовп загомонів ще голосніше. Заговорили старі баби, потім сусідка.

Врешті-решт загальне обурення сягнуло і носіїв.

— Через двері не понесемо, — відмовили вони — Не бажаємо смерть і біду кликати.

Пан Жлобек і батюшка переглянулися. Батюшка знизав плечима: ніколи до цього він не стикався з таким дивним звичаєм.

***

Труну було завернуто назад, понесли до сходів і винесли на другий поверх. пан Жлобек велів відчинити вікно.

Тим часом внизу на вулиці назбиралося вже зо тридцять душ — цілий околоток. Усі позадирали голови, чекаючи видовища. Хтось з хлопчаків уже торгував насінням — бо ж де люди, там і інтерес і гешефт.

— Подавай! — крикнув Жлобек догори

Труну обв’язали мотузками хрест-навхрест, пропустивши линву попід сподом і крізь ручки. Перевірили двічі, чи ладно. Вісім чоловіків узялися за линву й почали втягати труну у вікно. Влізло. З бідою, але влізло.

— Спускай! Поволі! — скомандував пан Жлобек.

Линва натяглася й зарипіла. Труна цаль за цалем, почала спускатися додолу. Легенько гойдалася, а літнє сонце яскраво вигравало на її лискучих ручках.

Унизу всі завмерли, затамувавши подих. Вдовиця притиснула хустку до уст. Навіть собаки не гавкали, наче відчували щось недобре.

Аж ось труна минула пів свого шляху. Чотири аршини до землі. Три з половиною. Аж тут линва підло, паскудно і натужно рипнула.

Жлобек не встиг навіть рота розтулити, як конопляні волокна, перетерті об гострий край підвіконня почали рватися — спершу одна пасма з тихим тріском, потім друга. Линва тоншала на очах, наче свічка

— Трима… — тільки й встих крикнути хтось нагорі.

Та дарма. Мотузка безнадійно репнула, супроводив це тріском, подібним до вистріла з рушниці. Труна хитнулася, усією своєю химерною вагою перехилилася набік, друга мотузка не витримала і репнула слідом.

Здоровезна баржоподібна труна гепнулася.

***

Саме тоді повз тої кам’яниці проїздив пан Свідерьский — рудовусий міщанин, що мав невелике господарство за три верстви від міста, ближче до старого штетла. Віз він на ярмарок пацят — вісім штук, рожевих, вгодованих, на продаж.

Ще за квартал гукали до нього й махали руками

— Пане Свідерський! Не їтьде сюди! Об'їдьте!

— Стійте, пане! Похорон!

Та пусте! Був пан Свидерський трошки тугий на вухо — чи то з природи, чи то характер такий, чи то з негожої сороміцької хвороби — а до того ж і впертий був, наче три віслюки. Віз віх свині на третю годину, коли буде найбільший торг, і ніякий похорон його не обходив, бо ж мертві — мертвими, а пацята — товар, гроші не чекатимуть.

Він оминув сусідів, що вимахували руками, іноді знімаючи капелюха, ніби ті з ним віталися і спинив воза проти дому небіжчика — з дурної цікавості, що ж там люди позбиралися.

Труна пролетіла три аршини повітрям і гепнулася прямісінько на воза так, що у сусідніх кам’яницях шибки задзвеніли.

Усе сталося в одну мить. Дно воза провалилося, бічні дошки розійшлися, а колеса порозліталися. Сам же пан Свідерський вилетів з козел і гепнувся мордякою у придорожню пилюку. Люлька випала з його рота й покотилася під тин.

Пацята — всі вісім нараз — заверещали хором і розбіглися, хто куди, змітаючи все на своєму шляху.

Одне побігло до колодязю, друге — в відчинену хвіртку до пані Хоракової, прямісінько на город з капустою. Третє і четверте побігло униз вулицею, розтрощивши кошика з яйцями, необачно лишеного перекупкою. П’яте і шосте побігли до відчинених дверей корчми, звідки долітали сп’янілі голоси. А сьоме порося, найбільше і найнахабніше, з вереском шмигнуло вдовиці Сємьонова проміж ніг, мало не поваливши її на землю. Восьме ж просто заплуталося в уламках воза і верещало, неспроможне вилізти.

Навколишній цей гармидер велично прикрашала труна з колезьким асесором Сємьоновим — ціла, неушкожена, маєстатична.

Попри поросячий вереск, стало надто тихо. За три секунди ніхто не ворухнувся. Врешті-решт пан Свідерський піднявся, став навкарачки, виплюнув пилюку з рота, підвів голову і витріщівся на труну, що чомусь постала замість його воза.

— Матко Боска… — видихнув він охриплим голосом.

І тоді до нього дійшло. Він схопився на ноги й закрутив головою.

— Свині! Свині! Де мої свині? Що я маю торгувати?

Кинувся за найближчою — тою, що побігла до колодязю, послизнувся на мокрім камінні коло ринви і з усього розмаху перекинувся. Вилаявся нараз і польскою, і руською, і навіть на їдиш — щось про матір, трунарів і Божу несправедливість. Скочив на ноги і, кульгаючи, побіг далі ловити своїх свиней.

Вклякший на мить натовп заворушився. Почався ґвалт і біганина. Хтось кинувся допомагати ловити свиней. Хлопчаки верещали від утіхи — такого видовиська й за гроші не побачиш. Вдовиця покійного заревіла ще голосніше й дужче. Небіж-студент сів прямо на сходи, схопився за голову руками і засміявся — тихо, надсадно, безнадійно.

Пан Жлобек поволі зійшов сходами, мов сценою театру, обійшов труну, присів, провів долонею і, примруживши на хвилю очі, промовив тепло, майже солодко.

— Ах… До чого ж… добре. Як файно зроблено. Ні подряпинки!

З-за рогу вискочило пацятко — те саме, що вскочило до городу пані Хоракової. За нею, вимахуючи граблями й задерши спідницю, бігла сама пані — жива й вельми жвава, незважаючи на свої сімдесят п’ять літ і обіцянки померти минулого Христового дня.

— Жлобек! — верещала вона, пролітаючи мимо — Я тебе прикандичу! Я тобі такі похорони влаштую, скотиняко! Грядки мені витоптала, паскуда така! Свиня твоя проклята!

— Не моя, пані Хоракова, — спокійно відказав трунар, не припиняючи милуватися труною — Не моя, а пана Свідерського.

— Та хоч папи Римського! Ти винен! Чортів хороняко!

Не припиняючи лаятися ні на секунду, пані Хоракова щезла за поворотом, крики її стихли удалині.

Жлобек же підвівся, обтрусив коліна, витяг з кишені хустку, витер нею руки й задумливо, ніби сам до себе, промовив: