Pan Żłobek: Przewidziane Opatrznością

Наступний ранок завітав до міста задушний — тяжкий, липкий, наче саме повітря зробилося якоюсь густою, нездоровою масою. Сонце ще як слід не вилізло, а спека вже стояла така, що й дихати не було чим.

Особливо під конторою пана Жлобека де за ніч скоїлося саме те, через що переживав трунар. Крига, якою обклали труну, майже вся розійшлася — лишилися самі жалюгідні калюжки мутної води, де плавали стружки й тирса.

А від самої труни…

Від труни вже добряче тхнуло.

Ще не збивало з ніг, але очі вже виїдало. Солодкаво, нудотно, з тою особливою нотою, котру, раз вчувши, вже ні з чим не сплутаєш.

Жлобек, спустившись до сутерена ще вдосвіта, затулив носа хусткою й присів навпочіпки коло свого витвору. Провів долонею — вогке й липке. По кутах проступили темні смуги зовсім не парфумів.

— Пане Боже… ну дуже смішно. Досить знущатись — пробурмотів він крізь хустку.

Треба було ратувати справу, і алярмом.

Жлобек звелів робітникам засипати труну свіжою тирсою — того добра в майстерні, хвала Богу, не бракувало. Потому щедро полив зверху терпентином, аби перебити дух. Потому — ще раз тирсою.

Вийшло щось на кшталт торта: труна, тирса, терпентин, знов тирса.

Жлобек відступив на крок, примружився, оцінюючи діло.

— Но. Тепер принаймні ніц не видко... І не чути. Не чути ж?

Старий Ґжеґож, затиснувши носа двома пальцями, скоса подивився на нього.

– Надо було більше льоду купляти, пане.

***

Фіра, обтяжена скорбним тягарем, ледве вкотилася на привокзальний пляц. Труну накрили брезентом, але то вже була радше формальність — жалюгідна спроба сховати те, чого сховати було вже неможливо..

Над фірою висіла хмара мух. Не просто багато — хмара. Густа, чорна, дзижчача. Вони обсідали брезент цілими гронами, повзали по боках воза, лізли до очей, до рота, під капелюхи.

Фірман дихав крізь мокру хустку й раз по раз спльовував. Варшавський батюшка вимахував кадилом з таким завзяттям, наче відганяв самого нечистого, але й ладан мало що міг удіяти: солодкий, тяжкий дух розкладу пробивався крізь усе.

Вдовиця й шклявий небіж трималися осторонь, під фасадом станції. Моцна баба без перестанку обмахувалася хусткою. Уже не плакала — не мала ані сили, і взагалі втомилася.

Чекали на Жлобека, котрий ще перед тим бадьоро зник у кабінеті начальника стації.

Аж от минуло десять хвилин.

П’ятнадцять.

Двадцять таких довгих хвилин, що навіть мухи, здавалося, почали нервуватися.

Нарешті двері відчинилися.

Жлобек вийшов таким, наче його щойно витягли з ополонки. Лице мав кольору сирої крейди, губи стиснені в нитку, а в очах стояло особливе остовпіння людини, котра щойно довідалася, що світ улаштований значно гірше, ніж вона собі гадала.

Він зробив кілька кроків, спинився, сперся рукою об стовп і заплющив очі.

— Но? — не витримав небіж. — Чьо там?

Трунар поволі розплющив очі. Подивився на небожа. Потім на вдовицю. Потім на фіру з труною. Голосно й на силу ковтнув.

— Ніц, — видушив він захриплим голосом. — Ніц не вийде.

Від колишньої Жлобекової впевненості й бравади не лишилося й сліду.

Вдовиця поволі підвелася з лавки.

— Пачєму?

Жлобек тяжко зітхнув.

— Приписи, шановно моя. Приписи. — Він розгорнув картку, на котрій, видно, завчасу повиписував собі найважливіше. — осьо: пункт третій циркуляру: тіла, котрі вже зачали розкладатися, до транспортування не приймаються. Пункт п’ятий: мусить бути цинкова обшивка. Пункт сьомий: посвідка від санітарного лікаря.

— Даґаварітєсь!

Отто коротко й нервово хихикнув. Похитав головою. В очах його стояла вже та особлива безпорадність чоловіка, котрого навіть гроші перестали слухатися.

— Ах, пані моя люб'язна, якби то було так просто, я би тішився не менше від вас. Але, на жаль… начальник стації є чоловік понад усякий ґешефт. Я навіть зайти не встиг і привітатися, як він дав мені зрозуміти, щоб навіть не намагався.

Небіж обернувся до фіри. Подивився на труну. На мух. На темні плями, що вже пробивалися крізь брезент.

Скривився й затулив рота рукою.

— І що тепер?

Жлобек випростався, збираючи докупи останки професійної гідности.

— Наразі маємо три варіанти й одразу кажу: усі кепські. Варіант перший: вертаємо назад до Пшеська й таки ховаємо тут. Коли би ксьондз Тадеуш раптом передумав… — він потер перенісся. — Прото він не передумає.

— Другий варіант: веземо до Варшави возом. Можна рушити вночі, щоби не по сонцю, але…

— Та чи ви вар'ят з тим вашим варіантом?!, — не витримав фірман. (Йому добряче набридло возити того Сємьонова) — та ви собі уявляєте, що з нього буде вже до вечора?!

Жлобек, на своє нещастя, представляв дуже добре.

— Третій… — провадив він уже тихіше. — Я спробую ся домовити з лікарем, він мій добрий знайомий. Потім замовимо цинка, обіб’ємо труну й будемо чекати. Днів три-чотири.

— Чотири дні?! В таку парню?!

Запала тиша.

Точніше — тиша була відносна: над фірою й далі стояло густе, невтомне дзижчання.

Небіж поволі обернувся до Жлобека.

— Пане Жлобек, — промовив він, виразно відділяючи слово від слова. — Ви ізволили взять ст нас дєньгі. За похорон. І за всьо пра всьо.

— Взяв, пане. І роблю, що можу й маю робити. Прото ситуація вийшла непередбачена…

— А нам що до вашої ситуації?! Гроші взяли — то звольте зробити діло! Або верніть гроші!

— Вірнітє дєньґі! — зараз-таки підхопила вдовиця, і голос її поліз угору.

— Пані, але ж я вже мав видатки! Крига! Мотузки! Труна! Вісім ручок! Матеріал першої кляси!

— А мнє чьто с ваших ручок?! — заверещала вдовиця. — Мнє мужа пахаронєнного нада! В зємлє! А нє корм мухам на вакзалє!

Небіж спробував її втихомирити, та де там. Почалася нестримна батька істерика.

— Всю суму! Нємєдлєнна!

Жлобек відступив на півкроку.

— Але… я тих грошей уже не маю.

Вдовиця завмерла.

— Как ето?

— Ну нема! Матеріали, крига, люди, мотузки.

— Ви всьо врьотє! — заверещала вона. — Ґроб он стоїт! Целий! На смєрті наживаєтєсь! Продадітє!

Жлобек аж руками розвів.

— Кому я її продам, пані?! Три аршини два вершки! Де я ще такого слоняру знайду?

Вдовиця закотила очі й обм’якла.

Шклявий студент ледве встиг її підхопити.

А десь далеко, протяжно й довго засвистів паротяг.

***

До перону, сапаючи й брязкаючи залізом, підкотився варшавський поїзд. Паротяг викидав клуби пари, колеса верещали на рейках. Нарешті потяг зупинився. Двері вагонів порозчинялися,тз вагонів почали виходити пасажири.

Першою зійшла незнайома пані в елегантнім капелюшку. Вона втягнула носом повітря, скривилася, щось швидко шепнула чоловікові, й обоє майже побігли геть, затуливши носи хусточками.

За ними показався пан Іґноцус, місцевий шляхтич, з родиною. Наймолодша донька його, Юзефа, поправила капелюшок легким рухом і ступила на перон з тією особливою ґрацією, що є притаманною особам видним, моцним, в тілі.

Жлобек сам не зчувся, як випростався. Пригладив долонею волосся, але майже одразу схаменувся, згадавши, де стоїть і що саме зараз знаходиться за його спиною.

Юзю до цього бачив він тільки здалека, в півтемряві церкви, де серед ладану, воску й кольорових відблисків з вітражів обличчя її здавалося недосяжним, майже святим ідеалом.

Юзефа принюхалася.

Її свіже, рум’яне лице перекосилося.

— Фе, тату, що то так смердить?

— Ходи, Юзю. І не дивися туди.

Пан Іґноцус узяв доньку під руку й хутко повів геть.

Юзефа таки озирнулася.

На одну коротку мить погляд її зустрівся з Жлобековим.

І — о нещастя — не було там ані співчуття, ані навіть кпини, котру він у тій хвилі прийняв би мало не за ласку.

Саме лиш здивування і гидливість.

Жлобек стояв, відчуваючи, як йому палають вуха.

Вдовиця вочевидь забула, що збиралася втратити свідомість, схлипувала, зарившись лицем у хустку. Небіж дивився собі під ноги й смалив цигарку так люто, наче мав намір докуритися до спасіння.

Тут із багажного вагона вискочив телеграфіст — верткий хлопчак у службовій кашкетці, з жовтою ковертою в руці.

— Телєґрама! До тих, що супроводять тіло колезького асесора Сємьонова!

Батюшка взяв коверту, роздер, пробіг очима кілька рядків.

І побілів.

— Господи Ісусе…

— Що там? — спитав Жлобек і відчув, як йому нараз похололо під ложечкою.

Батюшка нічого не сказав.

Лиш простягнув йому депешу.

«ИЗЪ КОСТРОМЫ ТЧК ДЕПАРТАМЕНТЪ ГЕРОЛЬДІИ ТЧК

КОЛЛЕЖСКІЙ АССЕССОРЪ СЕМЕНОВЪ ИВАНЪ ПОРФИРЬЕВИЧЪ ПОДЛЕЖИТЪ ПОГРЕБЕНІЮ ВЪ МЕСТѢ РОЖДЕНІЯ СОГЛАСНО ЗАВѢЩАНІЮ ТЧК КОСТРОМСКАЯ ГУБЕРНІЯ СЕЛО СЕМЕНОВСКОЕ ТЧК ОТПРАВКУ ТЕЛА ПРОИЗВЕСТИ СКОРѢЙШЕ ТЧК

ГУБЕРНСКОЕ ПРАВЛЕНІЕ»

Жлобек прочитав раз. Потім ще. І, може, чи не вперше в житті, схопився за серце не для ефекту, не для панства і не задля театру — а зовсім щиро. Картка вислизнула з пальців і, покрутившись у повітрі, впала йому під ноги.

— Кострома… Костромська губернія… Більше тисячі верст… Пане Боже… то вже справді не є смішне… За що?

Вдовиця опритомніла рівно настільки, аби знов охнути.

Батюшка перехрестився.

Жлобек стояв каменем.

Тисяча верст.

У червні.

З тим, що лежало під брезентом.

Небіж поволі підвів голову. В очах його стояла така холодна рішучість, що Жлобекові стало ще зимніше.

— Ви. Давєзьотє. Маєво. Дядю. До Кастрами.

— Пане студенте…

— Довезете! Гроші взяли — то везіть! Хоч би до самого Владивостока!

Вдовиця, раптом передумавши мліти й віднайшовши голос, зараз-таки докинула:

— І ні копєйки больше! Ми кже заплатілі!

— Але, пані! Добродійко… тисяча верст… дорога… спека… А крамницю я на кого лишу?

— Нє наше дєло! Вєзітє! Іначє в суд!

Жлобек глянув на батюшку.

Той лиш розвів руками.

Глянув на труну.

На іншому боці перону якийсь пан у циліндрі вже з обуренням щось доводив начальникові стації й раз по раз тицяв пальцем у бік фіри.

Мухи гули.

Сонце немилосердно пекло.

Жлобек затулив лице долонями.

Не допомогло. Мухи заважали дихати.