Розділ VІI. Про належне місце для кождого (частина II)
Труну з покійним колезьким асесором заховали до сутерена під крамницею пана Жлобека — найхолоднішого місця, яке можна було знайти у Пшеську за такої спеки. Пан Трунар велів обкласти її кригою, яку алярмом довелося купляти за дику ціну при корчмі, та ще й до того ж слухати чверть години буркотіння корчмаря, що, бачте «лід дорожчий від золота, а ви з мене ще сміялися, як я взимку його рубав». Батюшка, привезений спеціально для цієї справи з Варшави відчитав над тілом коротеньку молитву, моцна баба-вдовиця схлипувала, а шклявий небіж продовжував курити цигарку одну за одною. — Та наче зимно, — запевнив Жлобек, оглядаючи свій витвір — День чи два, прото не знам… ай, пусте.
Того ж дня під вечір Жлобек особисто рушив до штетла. Там вже спитався у першого-ліпшого, де є ребе. Той лиш мовчки тицьнув пальцем на двоповерхову будівлю на розі. Вікна долішнього поверху вже світилися: всередині горіли свічки, хоч сонце ще навіть не торкнулося обрію.
За столом, заваленим книгами, паперами й бозна-якими папірцями сидів ребе на ймення Мордехай — чоловік років шестидесяти, з сивою бородою, що сягала мало не до поясу, з під чорної кіпи вибивалися сиві пейси. Поруч із ним сиділи ще трійко — молодші, дрібніші, бородаті й чорні.
Усі четверо разом підвели голови на трунаря.
— Шалом Алейхем, ребе
— Ой вей, Оттоле! — вигукнув Мордехай, підводячись з столу, розкинувши руки у приязному жесті — Які люди завітали до штетлу! Ой вей!
Жлобек трохи розгублено ступив усередину. Троє молодших поруч з ребе перезирнулися.
— Чи пам’ятаєш ти мене, Оттоле? — спитав ребе, знову сідаючи за стола — Ні? Зрозуміло, що ні, а я тебе, — він показав рукою, — отакусіньким пам’ятаю. Часто заходив я раніше до старого Ярека. Справи мав і інтерес. То труна комусь треба, то полагодити що.
Він переглянувся з молодими, наче розмовляв вже не з трунарем, а з ними.
— Золоту голову мав, золоті руки мав, золоте серце мав старий Ярек, zikhroyne livrokhe. Щоб усі ми жили так, як він людей ховав. Ну, сідай, liber kind, з чим завітав?
Жлобек невпевнено сів на сам край лави.
— Пане ребе, незручно просити, прото мам наразі такий… цурес…
І він розповів. Про Сємьонова. Про труну, схожу на річну баржу. Про католицький цвинтар і ксьондза Тадеуша.
Мордехай слухав уважно, кивав, хмикав.
— Ну-ну-ну… — протягнув він, коли Жлобек скінчив свою розповідь — Цурес, як воно є. Бачив я нещодавно того вашого Сємьонова, oy vei iz mir… То яку ж труну до нього треба було, скільки дошок, в скільки собівартість вийшла! Отже… як ксьондз відмовив, ти взяв і подумав собі: піду і пригадаю за старого приятеля Мордехая, він мені не відмовить. Я тебе правильно зрозумів?
— Я тойво… не те, щоби так собі думав, пане ребе, — похнюпився Жлобек — Зрозумійте мене не зле, клієнт жирн… репрезентативний, і ґешефт я вам забезпечу за клопіт.
Мордехай розсміявся.
— Ой, Оттоле, перестань. Я не ксьондз твій і все чудово розумію. Ми з тобою люди від інтересу. Щодо ґешефту не знаю, але якщо як на цдаку, на дах, то можна й поговорити. От скільки даси?
Жлобек аж здригнувся від такої прямоти.
— Я… е-е… два рублі розраховував.
Мордехай скривився.
— Тю, Оттоле. Два рублі за такого ґоя? Він же ж й по смерті місця за трьох займає. От три і давай.
— Три?! — зблід Жлобек — Пане ребе, та це ж…
— Ой, не треба мені робити таку фізію, я чудово розумію, скільки це — спокійно перебив Мордехай — Прохання твоє не дрібниця. І ризик теж з цього є, бо багато хто хтів би того поца в труні подивитись. Так що…
Жлобек мовчав і рахував у голові. Майже залишався при своїх; як добре порахувати — хіба шо виходило, що нічого на цій справі не заробив. Але труна у сутерені була досить переконливим аргументом, що не можна гаяти часу і він вже ладний був би й сам доплатити, аби здихатись цієї халепи.
— Згоден, — видихнув він нарешті. — Три, то й три.
Поліз до кишені, витягнув поляруша, відрахував папірці й поклав на стіл перед ребе. Мордехай взяв гроші. Перерахував. Ще раз перерахував. Кивнув і заховав до кишені камізельки.
— Прийняв.
Жлобек з полегшенням зітхнув.
— Дякую вам, пане ребе! Отже…
— Отже, ні.
Жлобек глянув на нього, наче не був певен, чи добре його почув.
— Як це — ні?
— А отак. Не ховатиму я ґоя на нашому цвинтарі.
— Пане ребе, але ж ви… але ж ви гроші взяли?
— Взяв, — усміхнувся ребе. — І дякую тобі за це красно. Стане як раз справити дах у синагозі. Дуже вчасно. А ґоя я не ховатиму.
— Та се ж… се ж…
Мордехай глянув на нього понад своїх окуляри.
— Що таке, Оттоле? Ошукав я тебе? Ай, який недобрий Мордехай — він поцокав язиком, після чого знову всміхнувся — А що, як скажу я тобі, Оттоле, що то була моя тобі… дружня наука?
— Яка ще, до дідька, наука?!
— А ось яка — Мордехай відкинувся на спинку крісла — Пам’ятаєш, казав я, що до батька твого Ярека, zikhroyne livrokhe, часто заходив? Но… Років із тридцять тому — а може, й більше, тебе там тоді ще й не бігало — сталася у нас у штетлі біда одна. Втопився хлопчина. Хаїм звався. Десять років, не більше. З бідного дому: тато кравець, мама людям прала. А на похорон — ніц. Ані на труну, ані заплатити, аби яму викопали.
Жлобек мовчав, ще не розуміючи, до чого хилить старий ребе.
— Так от приходжу я до нього і кажу «Яреку, лібер фройнд, допоможи, люди бідні». А він мені «Скілько дасте?». Тут я йому і кажу «Ніц не дамо, бо ніц не маємо». І знаєш, що той цадик мені відповів?
Жлобек не озвався.
— Так той цадик мені і каже «І не треба. За дитину Бог сам заплатить. Безкоштовно зроблю». І, розумієш, зробив. І труну, і сам поніс на цвинтар, і сам допоміг у землю спустити. І ніц за то не взяв. От який був Ярек.
Жлобекові раптом стиснуло горло, у носі зрадницько защипало.
— Ну а ти, Оттоле? — Мордехай підвівся і підійшов до трунаря — От приходиш ти до мене, і що ти мені кажеш? «Маю покійника, зробив йому люксусову труну, вісім ручок, коштує, наче маєток, а покласти нема де, тож поможи мені, ребе? Різницю відчуваєш?
Він похитав головою.
— Але ж… Я ж не прошу задурно!
— Отож бо й воно — Мордехай зітхнув — А от Ярек не питав, який матиме гешефт. Не рахував, що йому вернеться. Біду побачив — допоміг. А ти, mein kind…
Він махнув рукою, не договорюючи. Трійко молодших перезирнулися. Один пирснув, але Мордехай одразу ж на нього цикнув.
— Так що, — Мордехай повернувся до стола — гроші я лишу при собі. На синагогу. А урядника цього бери і вези до Варшави. На православний цвинтар. Кождому своє місце Оттоле. І ти сам за це знати мусив.
Блідий трунар стояв, зціпивши зуби. В скронях бахкало. Хотілося гримнути кулаком по столі, закричати, забрати гроші назад — хоч би й силою. Але…
—… І от ще одне, Оттоле — уже м’якіше озвався Мордехай — her tsu vos ikh dir zog… : образи на тебе не маю. Молодий ти ще, голова гаряча, а розум… розум прийде. Життя навчить, але візьме за це більше, ніж я зараз. А от Ярек… — він похитав головою — Гадаю, Ярек на тебе дивиться зараз з неба і гірко плаче.
Жлобек ковтнув нервово, насадив капелюха, підвівся.
— До віджєння, пане ребе — видушив він з себе хрипко.
— Бувай здоров, Оттоле — відказав ребе — І іншим разом, я тебе прошу, головою думай, а не гаманцем.
Кінь рушив. Штетл помалу лишався позаду.
«Три рублі, — думав Жлобек — Три рублі віддав. І за що? Ніц не отримав. Ніц, окрім…»
Окрім чого? Науки?
Сорому, який ані купиш ані продаси?
Чи «його високоблагородійо», яке і далі лежить у нього під крамницею і кожну годину стає все менш теоретичною проблемою?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!