Pan Żłobek: Przewidziane Opatrznością

Жалобна процесія сунула поволі й урочисто в бік старого Пшеського цвинтаря, що знаходився недалеко від контори пана Жлобека. Вісім моцних поляків, крекчучи, волокли здоровезну труну з Сємьоновим. Спереду виступав православний батюшка, привезений спеціально для цієї справи з Варшави і щось монотонно бубонів московською. Пан Жлобек ладен був присягнути, що у тому бубонінні не було нічогісінько спільного з молитословом, а цілком собі виразне:

— Двадцать восємь... двадцать восємь... двадцать восємь...

За труною йшли шклявий небіж з цигаркою і моцна баба-вдовиця, що заводила так, наче мала за мету переконати усіх і кожного у своїй скорботі.

"Що за ловка пані! Ах! Справно лементує!" — думав собі Жлобек, ідучи трохи осторонь з виглядом церемонемайстра. Руки свої він заклав за спину й намагався надати собі виразу зосередженого, співчутливого, скорботного. В душі ж трунаря тим часом грали сурми радощів й тихої гордості майстра, чию старанну працю у повній мірі оцінило шановне панство і під його керівництвом уся процесія йшла бездоганно.

За місцевим звичаєм і аби баби не перетворювали процесію на фарс, труну таки винесли через вікно — Жлобек все передбачив. Розуміючи ймовірні наслідки опускання тіла таких розмірів, мав він на цей випадок міцні корабельні мотузки. Завчасно ж послав він хлопця Марека вулицею пильнувати, аби ніхто (і особливо, пан Свідерський) не надумав їхати тією дорогою на ярмарок, особливо з пацятами.

Старий гробар і жлобеківський працівник Ґжеґож, кремезний, ще дужий дідуган, скинувши завчасно шапку й спершися об лопату вже чекав при алеї коло щойно викопаної ями. Працював старий чесно, в поті чола, і зі свого діла був вельми вдоволений.

Процесія вже майже дійшла до могили. Лишалося якихось десять аршинів, не більше, коли з-за каплиці показалася постать місцевого ксьондза Тадеуша.

Батюшка перестав читати й підвів очі.

— Dzień dobry, — неголосно, але виразно промовив ксьондз.

Батюшка стримано кивнув:

— Слава Ісусу Христу, отче.

Ксьондз і далі стояв посеред алеї, не рушаючи з місця, наче межовий стовп — нерухомий, непохитний.

— Чи дозволите пройти? — спитав урешті-решт батюшка рівним, чемним голосом.

Ксьондз схилив голову, наче обмірковував питання. Помовчав. Тоді розвів руками.

— Пройти? Авжеж, дорога спільна. Але поховати… перепрошую, панотче. Зрозумієте мене, але.. Не… не можу позволити.

Запала тиша. Десь далеко каркнула ворона. Вітер ворухнув листям старих акацій. Один із носіїв тихенько застогнав — труна немилосердно вгинала йому плече.

— З якої причини? — спитав батюшка.

Ксьондз обвів рукою цвинтар — алеї, могили, каплицю.

— Кому, як не вам знаття. Се є цвинтар парафіяльний. Католицький. Земля посвячена, могили розписані, порядок заведений. — Говорив помалу, добираючи слів так, аби жодне не можна було обернути проти нього. — А небіжчик ваш… якої був віри?

— Православної, отче.

— Отож. Православної, — кивнув ксьондз. — І я нічого проти православних не маю, борони Боже. Християнин є християнин. Але ховати його ось тут, між могилами моєї парафії, православним обрядом, без слова до пароха?.. Ні, панотче. Так не робиться.

Батюшка випростався.

— Бог один, отче. І земля Божа.

— Бог один, — спокійно погодився Тадеуш. — А парохів, як бачите, має більше.

— І все ж, отче. Християнина не можна лишити без поховання.

— Хто говорить — лишити? — трохи розвів руками ксьондз. — Є місце для поховання. Є порядок. Є уряд. Треба було сказати завчасу, порозумітися, визначити місце. А не привести мені православного небіжчика просто під готову яму і поставити перед доконаним фактом.

— А милосердя християнське? — твердо спитав батюшка.

Ксьондз зітхнув.

— Милосердя, панотче, не значить, що кождий робить, що йому заманеться. Небіжчикові належиться спокій. Вам належиться ваш обряд. Мені належиться відповідати за сей цвинтар. І як я нині позволю поховати тут чоловіка без дозволу, завтра мені консисторія спитає, на якій підставі я то зробив. А що я їм скажу? Що пан Жлобек уже яму замовив?

На словах цих усі, наче по команді, повернули голови до пана Жлобека. Трунар зблід: се був той рід професійної катастрофи, про який пристойні майстри воліють не згадувати навіть на сповіді.

Важку тишу врешті-решт порушив ксьондз Тадеуш.

— Отть, чи можна тебе? Розмова є.

Жлобек здригнувся й ступив до нього. Вони відійшли подалі від процесії, цікавих й чужих вух.

— Слухам, панотче — пробурмотів Жлобек, плентаючись за ним.

— Отть, бідне ти моє д'єцко — з докором промовив ксьондз — От скажи мені, чи не вдарився ти де головою? Ти що мені, ботошне таке, виробляєш?

Жлобек тупцяв на місті й м'яв капелюха у руках. Почувався він десятирічним шибеником, що його було застукано на чужій яблуні. — Панотче, діло моє таке...

— Діло! — ксьондз майже театрально звів очі до неба — А чи не здалося тобі трохи дивним, що за похорон взнаю я чи не останній у цілім Пшеську? Чи ти справді гадав, що яму викопають, спустять цього московита, землею присиплють — і ніхто ніц не взнає?

— Я... думав...

— Та ладно? Справді? — ксьондз сплеснув руками. Голос його підскочив, але одразу ж впав до шепоту, аби не привертати зайвої уваги. Він озирнувся, пересвідчився, що ніхто не вчув , — Отто, а якби я то взнав, коли його вже... — він урвав і промовчав — Мене б єпископ не те, шо з гімн... живцем з'їв би, він би мене там поруч прикопав. Або ще гірше — заслали б десь, де Макар телят пасе, до забутої Богом парафії... кхм... свиням хвости крутити. Цього ти мені бажаєш? От що б ти, д'єцко моє, робив тоді?

— Пробачте мене, ваша милосте — пробурмотів Жлобек, дивлячись собі під ноги.

— Дивлюся на тебе й Ярека бачу. Тілько Ярек був людина праведна, чесна, порядна. — провадив ксьондз, потираючи перенісся — завше спершу головою думав, або хоча б радився, тільки потім робив. А ти... Збагнути не можу, в кого ти вдався такий!

Жлобек відчув, як йому запалали вуха.

— Та я... Я той... Мені що головне, у мене замовлення було на дорогу тру... — він урвав, бо й сам почув, яким жалюгідним виглядало то виправдання.

— А... Он воно що. Дорогої — глузливо кивнув ксьондз — Як я одразу не здогадався? Але слухай мене, хлопче, ти ж мене знаєш, я не без розуміння до того: справи земні, не живе людина одним лиш Святим Духом. Та чи невже ти сам не второпав, що не можна сюди сього чоловіка?

Жлобек ледь видушив з себе:

— Та втямив, милосте. Майже одразу. Ще тоді як на своїх двох те барило до моєї крамниці зайшло.

— Втямив — і все одно привіз?

— Ну... — Жлобек почухався, відчуваючи себе повним йолопом — Гадав, може воно якось.. — і зову замовк, відчувши всю дурість свого вчинку і пояснення — Винен, панотче... Винен...

Ксьондз помовчав, обернувся на процесію й зітхнув, вже лагідніше.

— Пане Боже, нашо ти повісив на душу мою Жлобека — він поклав руку трунареві на плече — Не розумій мене зле: порядок є порядок і мені не шкода, але ж земля не моя. Вона парафіяльна, парафія живе уставом, правом, розумієш? І якби його преосвященство єпископ впровадив ревізію...

Жлобек зовсім похнюпився.

— Розумію, ваше милосте.

— Ну то й слава пану Богові, як розумієш — Ксьондз забрав руку з його плеча — А як розумієш, то бери отого свого небіжчика, і вези його туди, куди йому належить. На православний цвинтар до Варшави — Він промовчав — І, я тебе прошу, іншим разом, перш ніж утнути щось подібне, хоча б спитайся.

— Питам, паночте — пробурмотів Жлобек, підвівши очі — Саме зараз то й зроблю. Правду мовлячи, не о цвинтар мав клопіт, а о то, що до вечора вже смердітиме. І тоді парафії вже нікого не турбуватимуть. Особливо якщо його такого аж до Варшави везти. Тхнутиме так, що...

Він не договорив.

Ксьондз Тадеуш помовчав, тоді голос його зробився тихішим, майже змовницьким:

— Оттось, слухай, а ти... за штетл не думав?

— За штетл?

— А чом би й ні? Там цвинтар оцих ось... жидів — Ксьондз стишив голоса — І ребе в них... як же його... Мойша? Мордехай? Певне, ти краще знаєш. Чув я, то така людина, що можна з ним домовитися. Особливо як — він потер великим пальцем об вказівний — ...як знати, з якого боку до нього підступитися. Та й сам дивись: до Варшави день дороги, а до штетла близенько.

Жлобек кліпнув

— Чи хоче сказати ваша милість...

— Ніц не хтю сказати, ти шо! — ксьондз підніс пальця до вуст — Я просто думаю вголос. Наче, земля в них по-нашому не освячена. І по-православному — теж ні. Отже, формально перепонів нема. То вже як вони між собою домовляться.

— Прото мають свої порядки ж...

— ... Землі мають доволі, небіжчиків кладуть тісно... Єден ґой більше, єден менше… І... Ти вже мене вибачай, Отть, як не у свою справу лізу, але кому, як не тобі, знати, що порядки там мають свою ціну.

Жлобек почухав потилицю.

— А чи ніц не буде їм за те, панотче?

Ксьондз знизав плечима.

— А хто взнає? Хреста йому ставити не будеш. Закопають тихенько, десь осторонь. Та й не питатиме ніхто — Він промовчав — Але, сам розумієш, то як ребе погодиться. А от чи погодиться... то вже твоя справа. Красномовство твоє й — він знову потер пальцями — справність аргументів.

Жлобек поволі кивнув.

— Спробувати можна...

— От і спробуй. А як не вийде — тоді вже Варшава.

Ксьондз... раптом усміхнувся до Жлобека, ледве-ледве

— А труна, кажеш, добра вийшла?

Жлобек підвів голову; в очах його блиснула професійна гордість.

— Лепшей не бува, ваша милосте! Здоровезна! Ручки! Матеріал! Словом... пісня!

— Ну-ну — ксьондз похитав головою — Я бачив. От тільки біда: небіжчик, певно, до неї не одразу входив?

Жлобек застиг

— Входив. Не без клопоту, прото входив.

— Не без клопоту — повторив ксьондз — Так я і думав — Усміхнувся. — Ну то й вези його далі. З клопотом. А іншим разом зроби так, аби входило без клопоту: і до труни, і до голови.

Обидвоє повернулися до процесії й православного батюшки

— Перепрошую, але дозволити не можу. — ксьондз Тадеуш перехрестився — Не розумійте зле: дозволити не можу по праву церковному.

Останні слова вимовив уже голосніше — так, аби почули усі і особливо урядники.

— Розумію, отче — промовив урешті батюшка — не мені судити порядки вашої парафії — і теж перехрестився. — Бог розсудить.

Тоді обернувся до процесії й скомандував:

— Назад.

Носії, тихенько лаючись, знову підняли свій тягар й завернули назад. Труна хитнулася, перекосилася, але втримали. Жалобна процесія рушила в зворотній бік — ще повільніше, ще сумніше, й зовсім абсурдно.

Вдовиця тепер лементувала ще голосніше (воно й зрозуміло). Небіж підняв цигарку з гравію, обтрусив порох, знов устромив до зубів і затягнувся. Урядники переглядалися й мовчали. Лишень один з них, найстарший надвірний радник з жовтим лицем, скоса зиркнув на ксьондза Тадеуша й тихо пробурмотів щось про "дєрзость", але навіть голосніше сказати не наважився.

Пан Жлобек йшов останній. При самій брамі озирнувся. Ксьондз Тадеуш й далі стояв посеред алеї і дивився процесії услід.

Коло ж самої брами сидів цвинтарний сторож — допотопний дідуган у засмальцьованій шапці з такою ж засмальцованою книгою поховань на колінах. Жлобек спинився при нім, насадив капелюха, нахилився й удавано бадьорим, майже веселим голосом промовив:

— Його високоблагородіє змінили намір-с... Ще собі погуляють!

Старий підвів на нього мутні очі й покрутив пальцем коло скроні.

Пан Жлобек криво всміхнувся й поспішив наздогнати процесію.

Ґжеґож тим часом стояв над порожньою ямою, чухав потилицю й ніяк не міг второпати, що сталося.

— А мені за роботу хтось заплатить? — звернувся він до самої ями. — Яма викопана, земля викидана… а ховати нема кого! Ех... надо було не глибоко копати.

Ксьондз знизав плечима й побрів до каплиці — там, за образом, мав хованку з пляшкою доброї сливовиці.

Ґжеґож сплюнув, устромив лопату в землю й дрібненько почимчикував за ним слідом.